#злість

[0le9-mind]

#0le9_mind #вірші #набридло #жалість #сварки #смуток #байдужість #злість #втіха #життя #скарб #гроші #світ #вічноіснує #вічність #довгийчас #лайктайм #взаємнілайки #взаємнапідписка #постав_лайк_та_підпишись

[maarchelll]

Ненавиджу свої нерви. Варто перенервувати, як злість переповнює мене.

Я не можу себе контролювати.

Від агресії, яку я стримую мені хочеться плакати, але і плакати я не можу, тому зараз через весь цей цирк мені хочеться блювати.

А від сильного головного болю хочеться вбитися об стінку.

Ненавиджу.

[victoriada]

30 уроків за 30 років

1. Сльози  — не показник слабкості.

2. Батьки не завжди праві.

3. Старший вік не означає наявність мудрості та не є автоматичним критерієм для поваги.

4. Праця на роботі не завжди вчить фінансовій грамотності.

5. Нормально не відчувати нічого до родичів, якщо немає емоційного зв’язку чи близькості.

6. Егоїзм буває потрібним.

7. Психологічне здоров’я не менш важливе за фізичне.

8. Злість і гнів можуть бути здоровою та потрібною реакцією.

9. Краще самотність, ніж люди, які викликають відчуття дискомфорту.

10. Людина сама собі вибирає авторитетів.

11. Авторитету не підкоряються, а поважають його думку.

12. Маніпулювати людьми можна несвідомо.

13. Йти на компроміс означає поступитися.

14. У будь-яких стосунках мають бути домовленості.

15. На все є свій вік.

16. Подарунки не повинні бути заслуженими.

17. Фундамент будь-яких стосунків — повага.

18. Не всі проблеми вирішуються самостійно; просити про допомогу — нормально.

19. Любов/кохання — це не тільки про почуття, але й про прийняття рішення бути разом.

20. Неопрацьовані в дитинстві “моменти” рано чи пізно випливуть у дорослому віці.

21. Треба на людину витрачати стільки енергії, скільки вона ж віддає.

22. Зміни в людині не подобаються тим, кому вона перестала бути зручною.

23. Усі люди навколо — експерти в якійсь галузі, особливо тоді, коли їх не питають.

24. Хороші та погані спогади зникають однаково.

25. Самовираження має в першу чергу приносити задоволення самій людині.

26. Одне вибачення — ввічливість; два та більше — знецінення себе.

27. Спочатку власні потреби та почуття, потім інших.

28. Тримати емоції в собі шкідливо для здоров’я.

29. Це не синдром самозванця чи низька самооцінка; це потяг довести оточуючим свою значимість.

30. Моє існування вже є причиною себе цінувати.

#текстовий пост #текстовий блог #уроки з життя #життя #досвід #роздуми #український блог #блог українською #український tumblr #український тамблер #українською #укртамблер #укртумбочка #укртумба #українцівтамблері

[lisa-is-chilling]

тож, як я вже згадувала в попередньому пості, у мене депресія. і ні, цей діагноз я не зі сраки витягнула, він виплив з моєї останньої сесії з психотерапевткою. я не те щоби здивована, бо зараз я в найнижчій точці свого життя з початку психотерапії. гірше було мабуть лише років 8 тому, коли я потерпала від сексуальних домагань та булінгу. але не набагато.

лікування: суворий режим харчування, спорт, здоровий сон. якщо я не зможу впоратись із цим сама, мені припишуть антидепресанти. другий варіант здається все більш реальним, бо я не вивожу. я не можу просто робити те, що мушу - навчатись, працювати, готувати їсти, приймати душ щодня та мити голову в притомний період часу. я виснажена. я вигоріла. я не можу робити нічого, окрім як дивитись серіали та купити щось перекусити в магазині, щоб заглушити нав'язливі думки та втамувати голод, відповідно.

терапевтка каже, щоб я розізлилась на цю ситуацію, і це допоможе мені викарабкатись. але я завжди злюсь, і я втомилась від цього. я злюсь на себе, що не можу встати з ліжка та зробити якийсь мінімальний таск, я злюсь на батьків, що вони продовжують тиснути на мене так, що я тріщу по швах, я злюсь на росіян з очевидних блять причин, я злюсь на кожну людину в університеті, бо вони не можуть забезпечити мене адекватним середовищем для навчання. я злюсь весь час, і це важко. злість забирає дохуя енергії, я хочу зупинитись. я хочу заспокоїтись.

я завжди думала, що я сильна. що я можу все. принаймні, до цього часу я могла усе. мабуть, навіть найсильніші ламаються, падають, тонуть. я хочу бути в порядку, але у мене немає сили, щоб підплисти до поверхні та ще раз вдихнути повітря.

я огидна сама собі, бо знову набрала вагу, як мені здається (з таким харчуванням воно і не дивно). скільки б я разів не повторювала, що тіло не визначає мене як людину, комплекси з минулого тягнуться за мною ось уже десятиріччя. я не можу їх здихатись, як би не намагалась.

і всього просто забагато. я втомилась. я просто хочу спати. я просто хочу бути в порядку. але одне одному протирічить, тому я просто лежу в ліжку і вмовляю себе встати та почистити зуби, бо скоро урок, і взагалі треба приготувати щось поїсти, бо я не можу ховатись від реальности вічно. хоча дуже хотілося б.

#українською

[afranse]

Что с россиянами дальше будет?

Бесчеловечны страны таланты.

Выйдут ли россияне в люди,

Или уйдут навсегда в мутанты?

Этот вопрос растревожил многих,

В тюрьмах сидят спасенья гаранты.

В городе, да и на сельской дороге,

Преобладают одни мутанты.

И от простых людей до богемы

Злоба и ненависть души квасит.

Бесчеловечные мутогены

Предвещают стране несчастья.

Что с россиянами дальше будет?

Каждый - заложник кремлёвской банды.

Люди страдают, ломаются судьбы,

Правят страною уроды-мутанты.

######################

What will happen to Russia next?

Her efforts devoted to inhuman endeavor.

Will the Russians become normal?

Or will they become mutants forever?

This question made worry many of us.

Normal folks get treated like prison inmates.

In the city and on the countryside

Clearly mutants predominate.

Look at the general population

The anger and hatred in the soul is astounding.

Inflicted by propaganda inhumane mutogens

Portend misfortune for poor country.

What will happen to the Russians next?

Everyone is a hostage of the kremlin beasts.

People suffer, destinies are broken,

The country ruled by the mutant freaks.

#######################

Що ж із Росією далі буде?

Нелюдські її таланти.

Чи вийдуть росіяни в люди,

Чи підуть назавжди до мутантів?

Це питання розтривожило багатьох,

Сидять за ґратами правди гаранти.

У місті та й на сільській дорозі

Переважають одні мутанти.

І від простих людей до богеми

Злість і ненависть душі квасить.

Нелюдські мутогени

Передбачають країні нещастя.

Що з росіянами далі буде?

Кожен – заручник кремлівської банди.

Люди страждають, ламаються долі,

Правлять країною виродки-мутанти.

#книга #стихи #поэзия #poetry #литература #poem #россия #природа #политика #russia #мутанты #развитие #россияне #будущее #история #history #future #москва #петербург #moscow

[senpaishishio]

Я стаю старша

В мене з'являються нові обов'язки, нові соціальні кола, нова репутація...

Є люди від яких я, як 20 річна студентка залежу. Батьки, викладачі, колеги по роботі які мені ще навіть не знайомі, а я їм ніби зайва кістка під ребром. Друзі...знайомі...і люди яких я просто люблю. Таких насправді небагато.

Це все як зовнішня оболонка, як фантик від цукерки. Слухи, репутація. Спроби влитись в розмови, або не влитись в конфлікти. Навчання і соціалізація...

Чим старша я стаю, тим важче читати розповіді, навіть якщо не з життя, а вигадані десь на закутках інтернету...історії про хороших батьків, про хороших друзів і стосунки. У всіх є проблеми, і це нормально, так і має бути, інакше все буде одноманітне і не буде розвитку.

Але на сьогодні мені збіса боляче боятись. Я боюсь від всього, що мене оточує. Від усіх схвальних чи не схвальних рішень. Від усіх поглядів чи слів. Сказаних людьми яких я знаю, чи взагалі незнайомцями.

Мені збіса боляче читати про сім'ї, де батьки приймають дітей...де працюють не лише над "гарно вчись в школі, щоб добре вступив в універ, отримав стипендію, і щоб можна було знайти таку сяку роботу щоб не вмерти з голоду". В мене досить хороші батьки. Звісно, є багато речей які були жорстокими до мене, здебільшого морально жорстокими. Є багато речей які я приховую, бо навчилась усе приховувати. Але від того, мої батьки піклуються і про мене, і про інших знайомих і навіть не знайомих, бляха, людей.

Боляче, тому що я боюсь дедалі більше...боюсь не впоратись з кермом усього до чого інструкції не давали...

Працювати над менталкою в школі не учать і сертифікатів про проходження курсів не дають

...

Боюсь, бо знаю, що колись прийде той день, коли викриється і моя закоханість, і мої бажання, погляди на життя, плани...і невміння будувати ці плани. Страшно усвідомлювати, що тебе не приймуть так просто. Що день, коли правда викриється імовірно стане днем, коли мені згодиться свій дах над головою, щоб я мала куди втекти від погроз і сварок.

А я ТАК не хочу. Тому і страшно.

Я хочу позбутись від тривожного розладу (від якого неможливо позбутись насправді, тож), хочу бути впевненою у тому що знаю і вмію, хочу не боятися пробувати нове, абстрагуватись від триклятої чортової фобії, яка є рушієм всього тривожного розладу.

Я хочу жити з своєю дівчиною, разом в своєму будинку. І не боятися, що когось з нас за щось викриють як розбійників.

Я погана, тому що боюсь? Чи, може, я погана, тому що люблю дівчину? Погана в чому, винна перед ким, за що? За розбещення неповнолітніх тим, що я захочу взяти відчину за руку? Горіли б в пеклі усі бісові настанови "адекватних релігійно спрямованих людей", які "за традиційні цінності". Чим мої цінності не традтційні? Поняття сім'ї і затишку хіба нетрадиційне?

...

Чим більше я боюсь, тим більше злості в собі накопичую. На щастя, чи на жаль, а злість це хороший рушій: часто руйнівний щоправда. Хоча з іншого боку, в стані злості люди можуть робити речі, до яких ніколи б не дійшли на спокійну голову. З цієї точки зору, злість це каталізатор сили

...

І вже мовчу про те, що країна розвалюється, а люди своєю кров'ю так-сяк намагаються її зберегти, в той час як інші кричать, що нема різниці якою мовою вони говорять

[alcestas-sloboda]

бля я хочу просто займатись своїми справами, як і інші люди тут, постити речі, які мені подобаються і які приносять задоволення, але у мене у новинних стрічках лише смерть. біль. втрата. за чорним днем йде ще темніший. ми втрачаємо найкращий людей. тих, яких мало не зачепити, мало оминути, вони мали святкувати перемогу з нами. відчуваю злість і сором. занадто великий сором, щоб просто далі постити якійсь позитивні фото і смішно реагувати на пости іноземців. згадується лише стендап загайкевича, де він описував рай і пекло. рай - це коли всім похуй і тобі похуй, немає проблем, коли ти за них не переживаєш. пекло - коли всіх похуй, а тобі - ні. ми живемо саме в пеклі. усьому світу похуй, а ми кожного дня помираємо всередині, але маємо воскресати і знову йти єбашити, роблячи вигляд, що все добре.

ніхуя не добре. дуже і дуже хуйово.

вічна слава герою. всім героям.

[arsenalna]

Нічого не виходить

Тиждень повинен був початися зі зйомки, я дуже готувалася до неї морально та переробила все що тільки можна було наперед, щоб не хвилюватися потім. А в останній момент вона зірвалася. І з того моменту весь тиждень пішов по пизді.

Замовляла худі, чекала на нього близько місяця, воно прийшло не того кольору і ще сидить хуйово. Не знаю що з ним тепер робити.

Весь тиждень носила до школи фотоапарат, бо в нього проблемна оптика, якщо так можна виразитися. Тобто, в ньому не працює фокус. І діафрагма до того ж, але то таке. І через йобані тривоги я три дні не могла це зробити, бо вони були по 3 з лишнім години. Я вже або не встигала, або була надо втомлена, шоб дочь робити. Що я тут говорю, ви це самі знаєте.

Декілька разів сварилася з мамою, з сестрою. Приходила додому і лягала спати, бо я вже просто не знаю чим зайнятися. Я нічого не хочу. Я якби знаходжусь у режимі очікування. Але нічого не можу робити. Не хочу ні спати, ні знімати, ні спілкуватися. Хоча все це подобалося. І такий стан вже близько року у мене. І тільки рідко з'являться період, коли я хочу робити все, і я така натхненна, і така впевнена. Тільки на пару днів. Як боротися з іншим станом, в інші дні.

В дні коли мені все було цікаво і все було ново.

А вчора мене добило. Ми ходили на зустріч із продюсером і сценаристом фільму Буча. Стосовно фільму мене нічого не чіпляє, мене зачіпило що він сказав щодо фільму йобаний юрік. Сука. "Люди докопалися до того, що в підвалі горить світло, хоча в Маріуполі світла не було. Люди, ну це ж кіно, треба щоб було щось видно. Це, я вважаю, люди просто докопалися. І це тільки один приклад" - майже цитата. Сенс такий.

Я стала така зла, в мене просто все перехопило. Я не могла нормально дихати, мені стало так жарко і душно, що я просто вже його не чула, що воно далі меле і вийшла. В мене лишився осадок на весь день через цю сволоту. А день повинен був бути дуже класний, бо ми мали операторське заняття. Але я зранку нічого не їла, і була вже така зла і втомлена. Ця втома і злість була пронесена мною через весь тиждень, вона накопичилась. Якщо хтось тут ще читає, то я вам співчуваю, бо далі краще не стало.

Пізніше я дізналася, що у першого курсу фільмейкерів,( я на другому) вже котре операторське заняття, хоча в мене, коли я була на першому, їх відсили було тільки 2 в першому семестрі. Вгадайте, як я стала почуватися

Все заняття я так тупила, мені так хотілося спати і я кожну секунду сумнівалася в тому, що я хочу робити. І зрозуміла що не хочу нічого

Тупила так, що поки намагалася відповісти на питання якесь напевно дуже логічне вспотіла як свиня і відкрутила барашек на сістенді. Прям повністю.

Коли їхала додому майже заплакала. Пишу це все тут бо мене навряд хто прочитає, але я мушу кудись це розповісти. Мені так погано. І я не бачу чогось гарного подалі.

Стосовно зйомки, вона станеться в цю суботу, але замість мене покликали іншу дівчину. Бо в мене взагалі заняття кожної суботи. Це боляче. Я розумію, але . Хоча мені сказали що хотіли би бачити мене все одно

Я не знаю що мені робити. Як з цим боротися.

Вчора мене послали нахуй, а потім сказали що це не мені. Всі рyки були в цій смазці від барашку, і досі вони в цьому. Я не встигла відпочити, не встигла виспатися, не встигла сказати що люблю. Якщо це вигоряння, як знов спалахнути?

Боже, навіть я це перечитувати не буду. Огидно

#ukrainian filmmaking #leicax2

[girl-with-demons-in-her-soul]

Увага: про війну, можливі тригери

Замість того, щоб займатися роботою, читаю чат старост за минулий рік (точніше за період від 24 лютого) і щиро не можу зрозуміти, що відбувалося в тому університеті. 

Для мене це був день, коли всередині мене щось померло. Це прийдеться відрефлексувати, віднайти по ниточках, щоб зрозуміти де обірвалося. День, події якого ��ідчуваються за місяць, а то й за рік. День, після якого кожна наступна доба протягом багатьох місяців стала пеклом. 

Я не могла працювати перший тиждень. Спала одягнута, тільки й робила, що читала новини, кожних дві години дзвонила рідним, щоб спитати як у них обстановка. Не могла їсти, запихала в себе силою ту їжу, щоб мати сили тікати. 

Моїми найяскравішими спогадами були перша повітряна тривога і як тато в 3 ночі пише “перевірте машину, зберіть речі, бо там стоять недалеко від вашої частини кордону танки”. Через декілька місяців з’явиться новина, що вони дійсно мали рушити в той день, але поїхали в Київську область.

Як я їм смажену бульбу, намагаюся всміхатися до сестри мого хлопця, а вже за хвилину великий дядько-пожежник (його тато) схвильовано каже “зараз ми йдемо до мами на роботу, бо там є сховище, швидко збирайтеся”. Ти стоїш, тримаєш в руках переноску з щуром, бо вже й більше нічого важливого немає, а ноги не слухаються. Сирени тоді ще не було чути в селі, але розуміння того, що над тобою літають ракети, буквально збивало з ніг. Пам’ятаю як сіла на ліжко, закрила голову руками, допоки всі збиралися, і відчула як стукає моє серце. Це був вже не страх смерті, а усвідомлення того, що я можу померти буквально будь-якої хвилини. Тіло заніміло і час ніби сповільнився. Потім оголосили відбій повітряної тривоги, але це відчуття не покидало ще дуже і дуже довго. 

Мені просто повезло. І як тільки я подумаю про жителів сходу і півдня, Київщини, півночі Житомирщини, та й інших областей, які тоді були не просто під загрозою вторгнення зі сторони Білорусі, а насправді були атаковані, моя шкіра вкривається мурашками як тоді. 

А в моєму конченому університеті продовжувалося навчання і людей хвилювало чи заходити на пари. Можливо, в якийсь інший час я б намагалася це якось зрозуміти. Навіть виправдати тим, що це захисний механізм, аби зберігати адекватність в цьому жорстокому світі. Але мій досвід не дає цього зробити. 

І як подумаю, що такий досвід пережили як не всі, то більшість. А значна частина людей мала ще й значно гірший досвід, бо змушена була тікати від обстрілів, рятувати свої родини, захищати і втрачати. Як подумаю про це, то одразу відчуваю злість. 

Злість на всіх, хто продовжує споживати російський контент. Злість на всіх, хто продовжує говорити російською. Але в першу чергу злість на русню, яка забрала у нас нормальне життя і нанесла таку травму, яку, мабуть, й спеціалісти не зможуть вик��рінити з свідомості. 

Як я довго повторювала - найгірше вже сталося. Тепер основне не дати мозкові цього забути, щоб уроки, які дала нам ця війна, були виправданими. 

[veznan505]

Впав на землю і п'ю краплини

Студеного дощу, наче воду.

Зробив з листків собі могилу,

Ждучи коли поглине сльота.

І я чую, як поволі йдеш,

Кладучись поруч, ділячись тливом.

Своїм; тягнеш руки до небес,

І кажеш, які вони красиві.

Я не розумію, що робиш

Ти, коли я заливаюсь слізьми́.

Ба будучи з тобою поруч,

Листя перестає бути гнилим.

І я плачу разом із дощем,

Бо всі мої злість, туга, журба

Що висіли на мені тягарем

Лагідно змила турбота твоя.

#ukraine #ukrainian tumblr #український tumblr #укртамблер #укртумба #укртумбочка #вірші #поезія

[devilsice]

Вперше з часів Відьмак 3 я захопилася грою. Всією душею і серцем полюбила її. Свого персонажа, якого створювала, і зовнішність, і характер.

Стільки емоцій було. Щирих. І злість, і радість, і сум, і були навіть моменти, які могли довести до сліз.

Світ Балдурс Гейт 3 був для мене як прихисток. Навіть щось рідне, чому вдалося мене зачепити за самісіньку душу.

Розробники генії і більше мені про них сказати нічого, бо це слово описує все, що вони зробити у повній мірі.

Вчора я видалила гру, у якій у мене майже 250 годин. З них 25 це ранній доступ. Я змінила оформлення стіму, щоб ніде не було видно скрінів, відосів, нічого щоб мені про неї нагадувало.

Я написала листа в службу підтримки Ларіан. Подякувала і попросила пофіксити баг, який тотально зруйнував мою гру, мій світ, мого персонажа.

Я попросила хлопця не чіпати тему гри, хоча він теж їх проходить і ми часто обговорювали ті чи інші моменти.

Тепер дратують тіктоки з балдою. Дратують люди, які "аааааааа Астаріон/Гейл/Карлах я тебе хочу о боже фак мі". Дивляться тільки на поверхню, не розуміючи глибину сюжету в принципі. Не переймаються як вбити залізних роботів Горташа, а думають як би скоріш потрахатись з персонажем. Не кайфують від файтів, а течуть на моменти, коли персонажі пропонують інтим.

В мене був персонаж, якого я просто ненавиділа начебто він щось зробив мені в реальному житті. Ось наскільки ця гра була мені близькою.

Я пишу це, щоб відпустити свої емоції і перестати думати про гру.

Схожа історія з фортнайт, же в мене 2000+ годин, але там сюжету нема і якось легше.

Перед тим, як піти на роботу, я поставила на загрузку Хітман 2. З усіма длс і місіями.

Цей лисий чувак ніколи не викликав негативу. А частина Absolution - моя улюблена гра.

Сподіваюся, на цей раз він знову врятує мене від відчаю і покаже всі тонкощі роботи кіллера.

#український tumblr #український блог #українська мова #українською #baldur's gate 3 #hitman

[kyivskamavka]

....Запах землі у суміші з водою, солений присмак на язиці. Він сидів на землі, з якої вода зробила гразюку, спершись однією рукою на кам'яну плиту, поки інша намагалася відкрити пляшку текіли. Невдалі спроби, злість, яка лише росла й бутилка підноситься до рота. Він намагається відкрити її з допомогою зубів, які впиляються в металеву кришку. Пляшка нарешті відкривається, але невдалий рух змушує металеву кришку порізати язик. Тепер до соленого присмаку додається металевий та пекучий присмак крові. Він не звертає на то увагу і лише підносить до рота пляшку та робить ковток текіли, яка обпікає горло та тіло, але не зігріває. Його навряд чи зігріє будь що. Його зігрівала вона. Вона була його багаттям, його вогнем, його зіркою посеред неба. Лиш вона була світлом. Але тепер її немає, її у нього забрали. Залишилися лише квіти, які принесли в пам'ять, сира земля та кам'яна плита з надписом "Вона бажала б, аби ми пам'ятали, але вона також бажала б аби ми жили далі". "Хто написав цю хрінь?" - звучить у нього в думках. Ще один ковток і тепер думки виходять назовні:

- Хто написав цю хрінь? Вона бажала б... Наче ви знали, що вона бажала, наче питали... - промовив він зі злості стукнувши рукою по гразюці, замазуючи руку. Його рука з гразюки опустилася на холодну кам'яну плиту, проводячи нею по цитаті, замазуючи її в гразюку. Потім рука плюхнулася на землю. Знову ще один ковток текіли.

- Люба, ти завжди казала, що будеш поруч, ти ніколи не помилялася, - промовів він з сміхом, чокнувшись пляшкою з каминною плитою і зробив ще один ковток текіли. Його рука обійняла плиту, кладучи на неї голову. Він завжди любив так її обіймати та класти свою голову на її в знак комфорту та щоб вона відчувала себе в безпеці. Ще один ковток і вже стало легше. Земля наче була такою теплою, як і її тіло, коли він ще ніс її на руках, намагаючись врятувати. Ще один ковток.

- Тут замазалося, я все витру люба, відпочинь трохи, я все зроблю, - промовляє він та починає своєю футболкою витирати грязюку з кам'яної плитки, - Так краще, ти любиш чистоту, а я зроблю усе, щоб ти була щаслива. Ти обіцяла мене не забути, я це пам'ятаю, - бурчав собі під ніс він роблячи ще один ковток вогняної рідини.

- Ох, Карлос, чому? - прозвучав жіночий голос. Він здивовано подивився по сторонам не розуміючи звідки він лунає, але потім побачив як поряд з ним сиділа вона і тримала його руку.

- Чому ти завжди не бережеш себе? Ти обіцяв подбати про себе, коли я не буду поряд, - промовила вона оглядаючи його рану на руці. Він навіть не помітив, що зчесав руку об кам'яну плиту. Але одночасно він не знав, що казати. Перед ним була вона, та сама його кохана Люсі.

- Чому ти мовчиш? І такий погляд... наче ти привида побачиш, - промовила вона перевівши погляд з руки на його лице, а потім назад, посміхаючись і все ще оглядаючи його руку.

- Люсі, кохана, я тебе так кохаю!

- Я знаю, любий, знаю.

- Люсі...

- Ні, не починай. Ти повинен берегти себе.

- Але...

- Ніяких але, - вона перебиває його та дає йому свій строгий погляд. На його обличчі з'являється посмішка. Він робить ще один ковток текіли.

- Ти знову почав пити? Карлос, я ж...

- Так люба, вибач, я знаю. Вибач. - промовив він і затягнув в свої обійми. Таке тепло огорнуло його тіло, його душу...

- Ох, чому Карлос, чому.... - питає вона і коли він дивиться на її обличчя, бачить сльози.

- Кохана, що сталося? - питає занепокоєно він обіймаючи її та пригортаючи ще ближче. Її руки, як і зазвичай лежать на його грудях.

- Чому ти йдеш? Чому ти хочеш за мною? - питає вона. Її слова наче ніж в спину.

- Я завжди там, де і ти. Чому ти питаєш? Все ж добре, - відповідає він трохи роздратовано.

- Не добре, нічого не добре. Ти повинен йти далі, ти повинен бути далі без мене, - промовляє вона майже в істериці, зі сльозами з криком та намагаючись вибра��ися з його обіймів. Але він не пускає її, він тримає її міцно.

- Все буде добре. Кохана, прошу, заспокойся, - він намагається її заспокоїти і вона перестає пручатися. Лиш сльози все далі течуть по її щоках.

- Ради нього, ти маєш відпустити. Будь ласка, Карлос, - промовляє вона. Але він лиш все міцніше обіймає її, поки по його щоках теж починають текти сльози.

- Ні, ні, не покидай мене, будь ласка, Люсія, - промовляє він. Вона намагається щось зробити, вона намагається втікти і залишити його, але він занадто сильно її тримає...

Ранок. Знову дощ, знову вода робить з землі гразюку. Дві кам'яні плити поряд одна з одною. Нова, так само свіжа, як і інша, але з іншим надписом "Життя нас розлучило та не розлучить смерть".

- Я буду сильним батько, я пообіцяв тобі мати. Вибач, що я не зміг допомогти бути сильним батьку, - промовляє син, кладе свіжі квіти на обидві могили, - надіюся ви там щасливі, я вас люблю, - промовляє він та йде геть від могил, геть з цвинтара. Сьогодні батько, вчора мати. Він не розуміє, чому, він не розуміє, за що, але він йде далі. Ради них обох, ради їх кохання, результатом якої він і є...

#carlos oliveira #resident evil #original story #story #укртамблер #укрфанфікшн #укррайт #українською #український тамблер #SoundCloud

[maarchelll]

Уривок з листа до Ф.

"...Творча діяльність завжди вимагає від людини забагато.

Забагато емоцій, часу, думок і почуттів.

Забагато особистого та потаємного.

Вимагаючи це, творчість оголює твою душу, роблячи десь слабкою, а десь - дуже чутливою, але

У подальшому ця "відкритість" допоможе тобі краще відчути(зрозуміти) персонажа ; передатати його історію, через призму своїх власних, справжніх переживань.

Перетворюй свій біль, смуток, невдачу, злість, зневіру на мистецтво.

Будь мистецтвом.

Залишайся ним не лише у хороші часи свого життя, а залишайся - постійно.

Часом віддаючи це, ти можеш не отримати нічого, а часом - отримати все"

#український tumblr #український блог #український пост #український тамблер #укртамблер #укртумбочка #українською #українська мова #укртві #ukrtumblr #листдоф

[ruushinynerve]

Не знаю звідки такий імпульс взявся, мабуть це злість, на себе, на своє життя, на інших. Я зла, бо набридло, набридло що все так хріново, набридло почуватися на дні і хотіти померти. Якщо життя така сука, то певно не страшно, якщо я трохи буду сукою, розізлившись зараз. Після постійної апатії добре відчути хоч щось крім цього спустошення. Це все ще відчувається утопленням, ні, я раптом не відчула жагу до життя і прилив мотивації, я просто сердита і відчуваю злість.

Зараз я ні собі ні іншим користі не приношу. Значить, треба щось сильно змінити. Мені не приносить задоволення почуватися настільки погано. Поки у мене є якась енергія, нехай у вигляді злості, треба щось зробити, бо потім знову не буде сил ні для чого і це буде тягнутися безкінечно, поки я не зажену себе у повну діру. Не буду йти далі у цей ліс думок, але ви зрозуміли про що я.

Наче камінь скинула. Звісно, досі тривожно, але що далі, це нікуди не веде крім прірви. Сьогодні знову майже два десятки людей просто загинули. Не думаю, що ще два три місяці роботи щось змінять в моєму житті, щоб чіплятися за них, в один з таких днів і по нам прилетить і яке це матиме значення.

Коли буде наступна хвиля негативу (а зараз це суцільний шторм), тоді я хоча б буду вдома і зможу відпочити, а не силоміць і через сльози змушувати себе йти куди я не хочу і робити те що вже тошно, застрягши у болоті поганих і жахливих думок.

Думки, що ось, а як щось станеться, я захворію, кудись треба буде, а в мене немає роботи на якій я стабільно заробляю гроші - маячня. Якщо так станеться, я все одно не зможу ходити на роботу і цих грошей не вистачить на життя, які тут нс.

Так, щонайменше, матиму можливість полікувати голову чи хоча б спробувати, далі видно буде.

#spilled thoughts

[plupk]

Горить трохи. Але злість поступово зміщується смутком.

Я захворів. Простуда. Невелика температура і закладений ніс. Боліла голова, але я не одразу зрозумів чому саме, бо думав, що мене просто далі хуйовить.

Напевно причина, чому сім'я до мене так відноситься лише в мені. Може з'їбати звідси? Сумно буде жити без Пікселя. Я не зможу його взяти з собою - бо просто не зможу гарантувати йому спокійне й забезпечене життя, до якого він звик. Чомусь ще й лежить зараз поруч. І ходив за мною, коли я щойно вставав...

В принципі, мені не обов'язково їхати від них, якщо я матиму план дій, правда ж. Але стоп, який план... Я не знаю, чи залишатись в своєму місті, чи їхати в Київ. Чи чекати поки знайду роботу, чи жити на зароблені на квартиру... Знімати самому, чи шукати співмешканців. Нічого не зрозуміло, і в мене немає сміливості імпровізувати.

[afranse]

Правда всего одна есть и в этой правде

На Украину напал кремлёвский дебил.

А для чего напал он? Корысти ради.

Всех, кто не с ним, убить хотел, но не убил.

Всех, кто не с ним, убить хотел - не получилось.

Всех, кто не с ним, убить хотел, но не срослось.

Так мир узнал, что на свете кремлёвский дебил есть,

Имя которого ненависть, подлость и злость.

#######################

There is only one truth that keeps life endorsed and based on this truth,

Ukraine was attacked by a kremlin moron, mentally filthy.

Why did he attack? For the sake of self-interest, of course.

He planned to kill those who don’t support him, but did not manage to kill them.

He wanted kill those who were against him, but didn’t succeed.

He wanted kill those who were oppose him, but his plan was flawed.

That’s how the whole world learned that he is a kremlin moron indeed

Whose name is hatred, meanness, mass crimes and meaningless war.

######################

Щоправда, одна є і в цій правді.

На Україну напав кремлівський дебіл.

А навіщо він напав? Заради користі.

Усіх, хто не з ним, хотів вбити, але не вбив.

Всіх, хто не з ним, хотів вбити - не вийшло.

Всіх, хто не з ним, хотів вбити, але не зрослося.

Так світ дізнався, що на світі кремлівський дебіл є,

Ім’я якого ненависть, підлість та злість.

#книга #стихи #поэзия #poetry #литература #poem #россия #политика #russia #война #свобода #history #история #politics #truth #правда #обман #deception #москва #мобилизация