Несу сюди цікавий та кумедний тред з твіттеру про Нечуй-Левицького. Ось, наприклад, його графік. Ну, хто б з вас не хотів собі такий?
Нормальна людина, яка не любила сратися і любила заснути вчасно. Хіба він не диво?
Навіщо нам коти, якщо є Іван Семенович?
Та і всілякі ТСНи там точно не потрібні, дивіться:
Оце найзнаменитіший факт про нього. А чом би й не брати парасольку з собою? Під нею можна ховатися від людей, а інколи можна навіть і тріснути когось набридливого
Я його теж не зустрічала, якщо чесно. А ви?
Всім нам треба повчитися. А не "ще трохи й піду спати"
Трохи преколів від пана Підмогильного. Ну, йому видніше, мабуть (ми не знаємо, ну, я не знаю, якщо чесно)
Непроглядна листопадова ніч. Глуха, туманна, тиха. Час до часу її темінь розділяють лінії світла. Але за мить авта з їхніми потужними світлами зникають в темряві. Лише й миґнуть червоно на прощання. І ніч знову стає собою. Очі з часом звикають, зір починає за щось чіплятися. Я йду крізь цю темінь. Лечу на далеке ледь вловиме світло, як мотиль. Розпихаю темряву довкола себе. Вона м'яка і волога. Несуся із своєю самотністю. Вона важка і зимна. На станції стрічаю ще кількох таких нещасних. Обвішані торбами, вони крутяться довкола одного ліхтаря з тьмяним помаранчевим світлом. Такі ж змарнілі, вони витягують з нього рештки сяйва, аби вкласти бодай іскорку собі до грудей. На мене вже не вистачить... Доведеться далі набивати собі нутро темрявою ніби м'які іграшки ватою.
Спершу з'являється довга стріла світла. А далі — пронизливий посвист і маленькі жовті квадратики з людьми. Ми — усі ті, хто стояв на одному пероні поміж лісом та давно зачиненим станційним приміщенням, влазимо досередини. Люди розсілись майже всюди. Деякі сплять, скрутившись на своїх торбах. Я знаю, їм нічого не сниться, але вони воліють не прокидатись. Всі понурі. Ціла електричка понурих людей. Іноді вони здриґаються, виглядають у вікна, але бачать лише свої розмиті відображення у чорноті. Іноді цю чорноту, як кислота, роз'їдає світло станційних ліхтарів. І до вагона входять такі ж люди — понурі, смутні. Самотні. Ціла електричка самотніх людей. За мить машиніст щось каже у гучномовець, але ми чуємо лише тріск. Двері зачиняються. Наступна зупинка не має значення.
Ми веземо свою печаль до великого міста. Великого-великого міста, повного таких же смутних самотніх людей.
У мить, коли промені заходящого сонця втоплюють світ у вічному сутінку, таємничі істоти розплітають таємниці життя. Серед цих таємниць витає присутність Диявола, збуджуючи загадковий таємний танець між світлом і тінню.
Любов — заборонений плід, що квітне в таємничих садах сердець, де покоїться вічна боротьба між звабливими перспективами щастя та пекельними спокусами. Її вогонь розпалює натхнення, але й зводить на коліна перед таємничими силами пристрасті.
Гріхи, мов тіні, ховаються у глибинах душі, де простягають свої обійми навколо схованих бажань і заборонених мрій. Вони є відображенням загадкових символів, які складають головоломку життя, де кожен крок — це перехід між світами, де суть ховається за вуалью таємниці.
Тож у світі, де ховаються таємничість і загадковість, душа бореться зі своїми самотніми таємницями. Диявол таємничо манить існуванням у власному бутті, любов криється в укриттях мрій, а гріхи — це таємниці наших внутрішніх джерел.
І тільки відчинивши двері до своєї темряви, зможе душа знайти спокій у цьому світі таємничості, де пробуджується вічний танець між надією і спокусами, добром і злом, таємницею і розкриттям. Таємниці життя — вічні, як самі віки
я мабуть вперше читаю ландшафтний роман, де головний персонаж сюжету - це конкретне місце, а не люди в ньому. в книжці географічне є значно вагомішим за історичне, історія (і сюжету, і описного місця) ніби-то відходить на інший план, а вся увага зосереджується на ландшафті і природі, особливо на рослинах (що не дивно, враховуючи біографію Прохаська). У автора якесь особливе відчуття місцевості, це мене зачепило. «Треба по-справжньому любити місця, щоб вони любили тебе» - одразу подумала про те, що в мене таких місць і нема.
Форма роману так само незвична, як і сюжет. Мені нагадало пронумеровані бібілійні вірші і якщо не відкидати цю ідею, то так само можна знайти і інші паралелі до біблійної міфології. Впевнена, що багатьох вразив присутній інцест, але якщо мислити з точки зору тієї ж біблії, хіба це був не єдиний спосіб відтворити людство для перших людей? Чи вважався він тоді злочином? Чи можна вважати, що недоступний для інших простір передбачав тільки такий розвиток подій?
А можна інтерпретувати це зовсім по-іншому і вважати усіх Анн (головних героїнь) лише метафорою - одним безкінечним цілим, однаковим і кожного разу трохи інакшим одночасно, символом вічного переродження. Інтерпретуйте як вам більше подобається.
Я не бачу сенсу в хейті до цієї книги. Я теж не до кінця її розумію, але це лише показує, що я (як і більшість) непідготовлений читач.
Лейтмотивом всього роману є не тільки Анна, але і постійно повторювані думки. Мені найбільше запала "жити так, щоб не мати таємниць". Але ви, можливо, знайдете свою.
Насправді, хотілось би бачити арти і фільми про персонажів, бо це хоч і дивна історія, але вона точно не залишить байдужим. Якось так)
Зовсім не хотілось перекладати. Від ранку — кепський настрій. Подумалось, що закордонна літературна резиденція — це звісно круто звучить, однак на ділі я в чужій країні, в будинку з чужими людьми, ще й сам в окремому крилі. Умови прекрасні, але не все визначається ними. Пташка в золотій клітці. Відчувалась самота. Відтак я подався на прогулянку. Вештався прекрасним залитим сонцем лісом. Вийшов до ріки, на іншому березі якої зустрів стадо зубрів. Стояли, розглядали одне одного. Біля ріки я знайшов пляшку із листом. Хто зна, звідки вода її принесла. Хочеться думати, що десь здалеку, з якихось далеких-далекиї країв.
Але на скрученому аркушику не було ані слова. Навіть сліду. Вода забрала усі слова собі (як і нормальне фокусування камери, як видно). Тепер лиш уявляти, що було написано на тому папірці.
Так минуло кілька годин. Я повернувся в будинок, бо слід було зідзвонитись по кількох робочих питаннях з колегою. Пообідав. Надалі не хотілось нічого перекладати. Подумав, що можна взяти монокуляр, який стоїть у великій залі будинку, і піти на фотополювання. Що я і зробив пообіді. Склав штатив, засунув монокуляр за пазуху і пішов у ліс.
Стадо зубрів, яке я зустрів перед обідом, мені не вдалось зловити. Це було розчаруванням. Вони сховались за хащами, деякі вже ввійшли до лісу на іншому кінці лугу, на протилежному березі ріки. Ближче не підійдеш ніяк. Я порозглядав рослини, зробив кілька фото і подався до будинку.
Чорно-білі знимки крізь той монокуляр дуже сході на плівкові. І це прекрасно. Можливо, зроблю якусь серію. Може, щось поетичне.
Я майже дійшов до будинку, лишилось якихось 150 метрів. Але озирнувся і побачив чорні силуети побіля ріки. Подивився у монокуляр — так, кілька зубрів відбилось від зграї і паслось неподалік води. Мені не хотілось повертатись, але й шанс проґавити не хотілось. Тому — назад до лісу, знову обходити залиту водою луку. Але все геть не дарма.
Навряд мені вдасться побачити зубра в живій природі ближче. Вони прекрасні. І абсолютно спокійні. А ще мають класні чуби :)
Назнимкувавши зубрів, надивившись на них, я помалу збирався назад. Сонце майже впало за ліс, здійнявся вітер, похолодало. Вечоріло.
Після вечері я хотів сісти за роботу, але надалі не був на неї налаштований. Увесь вечір мав поганий настрій. Посьорбав рислінгу, подивився на зорі і подався спати. Ще й трохи посварився із близькою людиною. Бо ліси і споглядання зубрів не здатні забрати відчуття самоти. Іноді так собі й думаю, прокручуючи подумки цитату з Коцюбинського: «Так добре було б стати "нічим" — безгласним, непорушним спокоєм». Зрештою, я ще не стрічав чогось, що здатне позбавити мене тієї екзистенційної самоти, яка повсякчас у мені сидить — то глибше, схована, то явна, десь на горі, нічим не прикрита. Вочевидь і прекрасна природа пущі на це не здатна. І нехай.