#усмішка

[nezaxc]

Усмішка 😍

#joker out #bojan cvjeticanin

[vladimir-polishko]

🧐😀😀😀💕 Усмішка - це здоров'я 🥰

#nature #beautiful #tumblr milestone #thank you #quotes #web comics #ukraine

[maarchantal]

Окей цей фейс коли він про нього згадує

Ця усмішка і цей мертвий погляд це бляха: "я кохаю тебе але ти пішов тимчасово якогось хуя тож тобі пизда коли побачиимось"

.

.

.

В цьому ж розділі він постійно із ним усміхатиметься і казатиме "дякую" за будь-якої нагоди. Чи це не кохання?

#український тамблер #укртумбочка #афк арена #afk arena #афк ґавус #afk gavus #афк юджин #afk eugene #afk eugavus #afk lucilla #афк люсія #юґавус

[du-sha]

"Він думав, що бачив її щасливою, та усмішка не є показником щастя"

©просто

[dory380-blog]

Мелісовий чай з відтінками втоми

Опущені руки в нічній тишині.

Я знаю — ще довго чекатимуть вдома

Мої не озвучені вчора пісні.

Дивлюся замріяним поглядом у небо,

На мить у сльозі заблистіли зірки.

Я хочу ��акрити дорогу до тебе,

Як в лісі гілки закривають стежки.

Закохані очі... Як місяць усмішка —

Той новий, що сходить не завжди вночі,

Зажурена пісня, поранені смішки

І серце, в яке повстромляли мечі.

Так гірко прощатися знову з тобою.

Немає істерик — приглушений біль.

Ми більш не зустрінемось в парку весною.

Вже снігом любов замела заметіль.

#укртамблер #укртумбочка #український блог #українцівтамблері #щоденник #мої вірші #вірші українською #вірші

[birudeboysdog]

AU в якому Йонджун тільки-но перевівся в нову школу, а Субін має занадто добре серце.

Адаптуватись завжди складно, особливо коли соціум – це не твоє.

Йонджун марних надій щодо нової школи не мав, бо навряд чи щось змінилося у ньому самому. Батько завжди казав, що основна проблема саме в ньому – в його сині. Не в людях, що оточували Йонджуна, звісно ж ні.

Тож перший день в новій школі пройшов так само як і будь-який інший день в старій.

Єдине – якийсь хлопець зі спокійною усмішкою роздивлявся його весь час у їдальні, а приставучий хлопчина, якому Йонджун відразу ж надавав тумаків (здається, Йондю? Йонгу? Бомґю!) причепився, як реп'ях.

Цей Бомґю зі своїми жартами та винятковою яскравістю характеру, від якої аж виїдало очі, так дістав Йонджуна, що той вилетів з їдальні весь червоний від гніву.

Взагалі, це ще одна «велика проблема», через яку його поперли з минулої школи, та і з позаминулої... Невміння контролювати гнів.

Занадто багато речей у цьому житті бісило Йонджуна до побіління стиснутих кулаків.

Сидячи на високому кам'яному бордюрі поряд з парковкою, він дивився на повільно проповзаючі повз хмаринки на небі, відчував як прохолодний вітер знижує його градус кипіння.

Раптом десь зліва щось шаркнуло.

– Ну, все одно я не хотів лякати тебе підкрадаючись, тож…

Чарівна та спокійна усмішка.

– Тож налякав оцим от, – додав Йонджун, роздивляючись хлопця перед собою. Здається, це один з його нових однокласників, який постійно тусив з Бомґю.

У його руках два стаканчики з морозивом, а в очах зацікавленість.

Йонджуну не подобались приязні, з ними складніше за все. Йому подобалось, коли його залишали у спокої.

Він відвернувся, продовжуючи споглядати у небо.

Хлопець сів поруч, торкаючись плеча – занадто близько як для знайомих, а вони навіть не знайомі.

– У їдальні морозиво роздавали, я подумав і тобі приніс.

Йонджун фиркнув. Ніяке морозиво їм не роздавали, воно продавалося тут поряд у вагончику з прикольною намальованою кицькою.

– Брехати погано, мама не вчила?

– То ти не будеш? Ну добре, ні то й ні, – промовив хлопець тихо, та ніби вже збирався піти, але раптом повернувся до Йонджуна. – Тоді я з'їм обидва, в мене заболить горло, я не зможу відповідати у класі, отримаю погану оцінку, мама буде сваритися, ой як я її розчарую…

– Ну добре-добре, дай сюди.

Йонджун занадто швидко здався. Було щось у цьому хлопцеві таке, що казало «змирись та слухайся».

– Я Субін, до речі, – промовив, підносячи до рота ложку з морозивом. – Фу, ванільне. Ненавиджу ванільне.

– Мені все одно як тебе звати.

Субін чомусь посміхнувся, спостерігаючи, як Йонджун ложка за ложкою поглинає солодюче морозиво.

– Ну звісно ж... Йонджун, правильно? Ти завжди такий, чи то мені так пощастило?

Витираючи залишки з липких губ, Йонджун розвернувся, хмурячись.

– Який «такий»?

– Дещо грубуватий.

Йонджун нічого не відповів.

Бо так. Завжди. З усіма. Так вже вийшло.

– Не зважай на Бомґю, його експресивність це такий спосіб подружитися. Просто дай йому шанс, менше бийся і побачиш – він обов'язково тобі сподобається.

Йонджун знову фиркнув, вже голосніше.

– Ще чого. Мені ніхто не подобається.

Субін знизав плечима.

– Ніколи не знаєш, що буде завтра, еге ж?

Та, піднявшись, пішов.

Йонджун ще довго дивився йому вслід, аж поки не пролунав дзвоник, відволікаючи від думок.

Цілий тиждень Субін діставав його своєю прихильністю.

То займав йому місце в їдальні поруч з собою, то запрошував сісти з ним поряд у класі, то ставив дурнуваті питання типу «яку музику ти полюбляєш?», «який твій улюблений фільм?», «а ти читаєш книжки?»

Дратувайло ходяче.

На другий тиждень нерви Йонджуна здали й він вже був готовий битися з цим Субіном до синців, але вирішив, що це гарантує йому виліт зі школи, а це своєю чергою дуже засмутить маму. Він не міг вчинити так знову.

Треба було зробити щось звичне, що його підбадьорить.

І Йонджун змінив колір волосся на синій, вже вкотре.

Це теж було однією з причин, за що його не дуже любили в позаминулій школі: він то рожевоволосий, то синій, то чорний, як нормальні люди, то знову синій, потім рудий, а ще був червоний, здається…

У новій школі до цього, видно, ставилися більш лояльно, бо все, що він отримав замість вигуків та насмішок було стримане витріщання.

Особливо від Субіна, що не відлипав очима він нього весь день, аж поки не підійшов після уроків сказати:

– Дуже гарний колір, тобі пасує!

– Так, я знаю, вже не вперше так фарбуюсь, – відповів Йонджун сухо.

Субін хмикнув, схиляючи голову набік.

– Не відмовишся сходити зі мною по айс амерікано?

– Відмовлюсь. Я не п'ю каву.

– Ти п'єш каву, і ти любиш айс амерікано.

Знову ця дурна усмішка.

Субін попрямував по дорозі, досить повільно, аби Йонджун встиг його наздогнати.

– Я йду не з тобою, а просто тому що мені теж у цей бік, ясно?

– Звичайно.

– І я теж якраз хотів купити собі кави, зрозуміло?

– Добре.

Йонджун засопів, немов скипілий чайник, Субін же як міг стримував веселу усмішку, що так і просилася освітити все навколо.

Субін тішився своїй маленькій перемозі. Тішився як дитина, щиро.

Йонджуну, можливо зовсім трошки, подобалось, як Субін усміхається, подобалось як він увесь час намагається допомогти всім навкруги, навіть Бомґю, а він ще той дратувайло.

Йонджун хотів запитати, ще у перший місяць, чому це Субін до нього такий добрий, не зважаючи на те, який він у відповідь грубий з ним? Та, схоже, Субін просто такий вродився – рятівник знедолених, герой без плаща, добра душа. З ним не виходило бути агресивним, бо він не реагував на всі викиди Йонджуна, і якось само собою виходило, що на початку розмови той відповідав як звик, огризаючись, а під кінець вже як звичайнісінька людина, близький друг Субіна, з яким він от уже четвертий місяць.

Тепер вони сиділи поруч на уроках та в їдальні, ходили пити каву разом у невеличку, але затишну кав'ярню поряд з домом Субіна, головний плюс якої – ніяких студентів чи учнів, окрім них двох. Субін навіть двічі проводжав Йонджуна додому, але після того, як батько спитав хто цей друг, Йонджун почав прощатися з Субіном за два квартали від дому.

Новою та дивною річчю стало і витріщання.

Ще у минулій школі Йонджуна цькували за це і багато, бо він міг просто дивитися на когось хвилинами, помічаючи всю красу: витончені риси обличчя, ямочки на щоках, веснянки наче зіркове небо, щасливі чи навпаки сумні очі... Йонджуну подобалися люди, коли вони не намагались заговорити чи образити, подобались, як подобаються картини відомих художників.

Як мистецтво.

Але Субін був інакшим.

Гарним, звичайно, особливо його завжди спокійна усмішка чи маленькі кучері біля самої шиї.

Субін подобався, навіть коли говорив чи щось робив. Подобався не як витвір мистецтва, на який помилувався та пішов, а як подобаються люди, з якими ти хочеш провести якнайбільше часу, може навіть усе життя.

Тож, коли Субін запропонував прогулятися разом із ним до притулку для тварин, де він на волонтерській посаді, як справжній відповідальний дорослий, допомагав тваринам, Йонджун не роздумуючи погодився.

У притулку знаходилися переважно коти, та переважно покинуті старими господарями.

Привітна літня жінка, що працювала тут, розказала йому, що Субін знається на котах, як ніхто, вони його люблять та швидко йдуть у руки, хоча більшість з них доволі агресивні на початку.

Щось клацнуло у голові.

Субін знайшовся серед кліток з чорним наляканим котом на руках.

Йонджун тихо навшпиньки підійшов ближче до них, затримуючи дихання, аби не налякати створіння ще більше.

– Тихо, тихо, спокійно, все добре, добре, це Джуні, мій добрий друг, він тебе не скривдить.

Котик низько заричав, здригаючи хвостом, але Субін продовжив повільно гладити спину, шепотів щось заспокійливе. Це заворожувало настільки, що Йонджуна від споглядання почало хилити в сон.

– Ти гарно з ними цей... – прошепотів поряд з вухом.

– Я знаю, мені кажуть це талант, – так само тихо.

– Так і є.

Йонджуну кортіло спитати «то зі мною ти теж, як з цими котами?», але не наважувався.

– Вони такі агресивні, бо не знали хорошого ставлення, не розуміють, що може бути інакше.

Йонджун дивився на довгі вії, в горлі раптом пересохло.

– Ти не можеш цього знати, – з образою в голосі, яку Субін не міг не розчути.

– Це завжди видно. Інакше б вони сумували за господарями, а не злились на все навкруги.

– То я для тебе типу що, як кіт, тільки трохи більше?

Субін різко повернувся, зустрівшись поглядом з розлюченим Йонджуном.

– Це не... Ні, звісно ж ні. Я просто... Хіба я не правий? Хіба ти злишся не тому, що у попередній школі до тебе погано ставились?

– Це не твоє собаче, а, пробач, ти ж у нас котолюб, кошаче діло.

Субін тяжко зітхнув, випускаючи кота назад у його клітку.

– Послухай, Йонджуне, я не хотів образити тебе, справді, я лише...

– ...хотів допомогти. Так, я здогадався. Але я про це не просив.

– І ніколи не попросиш. Ти занадто гордий.

Йонджун відвернувся.

Чомусь все це відчувалося неначе зрада. Йонджун наївно сподівався, що просто подобається Субіну і йому цікаво з ним, а виявляється, що це все лише його прагнення врятувати будь-яку тваринку, навіть таку агресивну та байдужу, як Йонджун.

Субін поклав руку йому на плече.

– Ти чудовий, Джуні, такий чудовий, як ніхто у всьому світі, навіть коли ти ненавидиш усе навкруги, включаючи мене.

– Хто сказав, що я тебе ненавиджу?

– А хіба ні?

Знову ця усмішка, тільки на цей раз занадто аж сумна.

– Ну може трішки, зараз.

Плечі Субіна опустились.

– То що будемо робити?..

Йонджун стояв, немов вкопаний, поки очі Субіна, що дивились на нього уважно, помічали будь-яку зміну.

– То як, складніше я за котів?

Субін хмикнув, прибираючи руку з плеча, залишаючи невагомий холодіючий слід.

– Котам дай їжу і ти вже їм подобаєшся, а з тобою...

– О, то ось що це був за фінт з морозивом. Ти приніс смаколиків, аби спрацювало.

Субін кивнув, повертаючись до клітки, просунув пальці крізь решітку, даючи коту себе обнюхати.

– Та не спрацювало. Ні з першого разу, ні з другого, ні навіть з сорокового. Ти впертий як цап, ти в курсі?

– Мені всі постійно це кажуть. А яка фінальна ціль? З котами, аби їх можна було без проблем віддати в нову сім'ю, а зі мною що?

– Я сподівався, що у процесі я почну тобі подобатись, як ти подобаєшся мені, та, схоже, ти мав рацію, коли казав, що тобі ніхто не подобається.

Серце підстрибнуло у саме горло, наче за Йонджуном хтось гнався. Може Субін помилився, може зовсім не те мав на увазі… У слова «подобатись» багато значень.

– Подобаєшся у сенсі...

– Я зрозумів, – Йонджун закотив очі.

– Ні, у сенсі подобаєшся подобаєшся, як, не знаю, дівчині подобається хлопець, чи мама подобається батьку, чи...

– Я ЗРОЗУМІВ, припини.

– Добре-добре...

Субін виглядав наляканим. Вперше за весь час.

Йонджун мав щось відповісти, сказати, що він йому теж, теж подобається, але слова застрягли десь в легенях, не даючи нормально вдихнути.

– Я... Ти... Ти подобаєшся... котам.

Субін звів брови в нерозумінні.

– Так, я знаю...

– Я – кіт. Ти подобаєшся котам. Ти подобаєшся мені!

Боже, нарешті в нього вийшло витурити ці слова зі свого рота.

– Ти подобаєшся мені! Ти! Мені! Подобаєшся!

Субін зашикав на нього, притискаючи долоню до рота.

– Та тихіше ти, зараз всі збігуться... Ти мені теж, я це вже казав.

Йонджун кивнув, роздивляючись обличчя перед собою. Так близько, так прекрасно, так...

– Цілуватися не будемо, я ж типу на роботі... – зашепотів Субін, зовсім трохи червоніючи.

Він відчув, як під долонею розцвіла єхидна посмішка.

Коли це Йонджун слухав, що йому кажуть?

тег-лист: @ukrfanficshn @leyunqa @iliuetssttip

#укррайт #укртумбочка #txt au #soobin #yeonjun #yeonbin #txt ав #txt фф #txt фанфік #субін #йонджун #йонбіни #укрфанфікшн #укрфф #укртамблер #українською #український тамблер #gay #birudeboysdog #tomorrow by together

[panivatra]

—Ми не друзі.

—Ну, що ти завів не-друзі-не-друзі. Тоді хто ми одне одному? — Ши Цінсюань поволі підходив все ближче до Мін Ї. Його усмішка згасла, а погляд метав громовиці. "Копія брата" — подумав Мін Ї та зробив крок назад. Побачивши його реакцію, Ши Цінсюань голосно розсміявся.

—Мін-сюне, чого ти? Ха-ха! Не бійся не з'їм тебе! Так скажи все таки якщо ми не друзі, то хто ми? — обійнявши Цінсюань тихенько промуркотів йому на вухо, — Може коханці?

І він знову засміявся. Його безтурботний і лагідний сміх був медом для вух Мін Ї, хоч сам собі він завжди перечив. Людина, що вкрала його долю, зараз стоїть перед ним і говорить усілякі нісенітниці й леститься до нього. Так мабуть Ши Цінсюань і вкрав серце Мін Ї. Кожен день крадучи по шматочку. Що не міг дозволити собі Мін Ї зробити понад шістсот, робив він з легкістю і за день. Й тому Володар Землі заздрив йому, бо він жив. Жив так як хотів не відкладуючи на потім.

Мін Ї також хочеться жити, йому хочеться...

Він поглянув у вічі Ши Цінсюаню. Трохи нахилився і поцілував. Ніжно, боючись злякати, легенько торкнувся його губ.

#beefleaf #he xuan #shi qingxuan #tgcf #tian guan ci fu #благословеннянебожителів #біфліфи #хе сюань #ши цінсюань #fanfic #укррайт #укртумбочка #укр тамблер #укрфанфікшн

[worojka]

Джеймс, який постійно клянеться Реґулусу в коханні.

зранку він цілує його десь в закинутому кабінету перед лекціями, а в перервах між поцілунками сміється і каже «боже, Реґ, я до тебе ніколи не охолону, ти себе бачив?»

по дурному якось ляпає, що буде кохати його до останнього дня, потім ще так соромно за це. але він баче як Реґулус слабко усміхається через це і вуха його трохи червоніють, розуміє, що готов казати це постійно.

на астрології сідає поруч, таємно бере того за руку і каже, що все це дурня, що саме Реґулус — його Луна і зорі.

однак ніколи не отримує цього в відповідь.

ні, Реґулус тільки тихенько сміється (насправді він неймовірно щасливий це чути, але ніколи не зізнається).

«Поттер, не треба, ніхто не кохає до кінця життя»

а Джеймс думав, що він помиляється, що дуже сильно помиляється. Джеймс відчував, що його настільки сильно тягне до Реґулуса, настільки сильно б'ється серце, настільки сильно червоніють щоки, настільки плутаються думки і паморочиться голова, що це просто неможливо — охолонути. до такого як Реґулус не можна охолонути, такого як Реґулус можна або ненавидіти завжди, або кохати, кохати так, як нікого іншого. і Джеймс сміливо обирав друге.

проте в один день він з жахом розуміє, що не відчуває нічого. взагалі. що усмішка Реґулуса не хвилює душу і що до поцілунків байдуже. що ні очі ні сяють, ні серце не б'ється _так_, ні щоки не червоніють, ні думки не плутаються, нічого. Джеймсу соромно, жахливо соромно, але він зізнається і самому собі, і Реґулусу, що більше не кохає. що охолов.

«мені шкода, справді, Реґ, я...»

«не смій цього казати, Поттер. просто... просто забудем все, що було було між нами»

тільки ось Реґулусу не байдуже, тільки ось Реґулус не охолов, Реґулус не забув.

найжахливіше — саме Реґулус кохав до кінця життя, бо цей кінець життя завжди ходив за його спиною, крок в крок.

#укртамблер #український tumblr #marauers era

[toleeksks]

Було написано на день святого Валентина!

— Чюя, Чюя, Чюя!

— Мм? — Накахара відволікається від приготування панкейків та дивиться на свого хлопця, що влетів у кухню в одних боксерах та футболці.

Дазай обіймає рудого зі спини та залишаю один поцілунок на шиї.

— Доброго ранку, — на його вустах сяюча усмішка. — Ти пам'ятаєш який сьогодні день? — нетерпляче питає брюнет.

— Так, Осаму, пам'ятаю, — Накахара перевертає панкейкі на сковородці. — Саме тому сьогодні в мене немає роботи, та я розпланував увесь день, який ми проведемо разом.

— Це файно, — Дазай міцніше обіймає свого хлопця. — А в мене є для тебе подарунок!

Накахара знімає панкейки з сковороди та повертається до Дазая, обіймаючи його за талію.

— Дивися, це тобі! — Дазая протягує невелику тоненьку книжку своєму хлопцю.

Накахара бере це в руки та розуміє, що це… паспорт? Дазай вирішив подарувати йому паспорт?

Накахара посміхається та відкриває цей документ. Замість його ім'я там красується «Містер Поцілунок»

— О, ти серйозно? — Чю�� навіть трішки сміється.

В коміксах поцілунок підписують «Chu», а його ім'я англійською «Chuuya». За цю схожість Дазай і почав іноді називати його Містер Поцілунок. Частіше всього в ті моменти, коли йому не вистачало уваги Чюї.

— Так! Тепер в тебе є справжній паспорт зі справжнім ім'ям! — задоволений собою, каже Дазай.

— Гм, справді?

Накахара відкладає паспорт на стіл та змінюється з Дазаєм місцям. Тепер Дазай притиснутий до стола. Чюя усміхається та веде пальцем по всьому корпусу Дазая аж до самого підборіддя.

— Тоді чиє ж ти ім'я стогнеш під час сексу?

Дазай чого-чого, а такого точно не очікував. Тому його щьоки трішки червоніють, а очі не відриваються від очей Чюї.

— З днем закоханих, серденько, — ніжно шепоче Накахара та притягує хлопця за шию.

Він проводить язиком по засохшим губам, та плавно проштовхужться до рота. Там його язик зустрічається з язиком Дазая і що ж, це гарний початок дня.

— А зараз ми будемо снідати.

— Ну Чю-юя… Зараз є більш цікаві справи!

#соукоку #бсд #chuuya nakahara #dazai osamu #bsd #skk

[maks-bookman]

Володимир Лис« Стара холера»

Ця книга заціпила мене з перших сторінок. Коли закінчив читати я довго обмірковував, з чого все почалось. Але так не зміг визначити першоелемент зацікавленості.

Роман охопив мене цілком: сюжет, мова, гумор, головні герої. Й все це було одночасно. Я просто був оточений цією книгою.

Цього письменника я ще не читав. Багато чув, але все руки не доходили. Але й прийшов час познайомитися. Це був наш дебют: Книга Володимира Лиса й моє бажання познайомитися з новим для мене автором. Знайомство відбулося вдалим. Я закохався в стиль письменника, в його мову, в його розуміння життя. Сюжет : В цілому, ця книга про любов, про кохання. Для когось щасливе, для когось ні. Головні герої книги розповідають про своє вдале чи не вдале кохання, про свої почуття, про свій сум. Всі сюжетні лінії книги перетинаються, перемішуються, впливають одна на одну. Ця круговерть людських доль, протистояння двох світів, змушують задуматися над життям. Мова:  Мова просто неймовірна. Як мені здалося, мова тут грає одну з основних  ролей.  Яскраві діалектизми, різні слівця. Мова простих людей протистоїть мові «господарів життя». Й ти фізично відчуваєш негатив до тих персонажів що розмовляють бездушною мовою. А мова простих людей – це якісь несподіваний аромат, смак, душа. Кожне слово - це яскравий, барвистий мазок в загальну картину твору. Персонажі:  Дідусі – розбійники, це старі «мушкетери», які вже не можуть пиячити, як раніше, не можуть вершити свої подвиги, як раніше, жартувати. Але все одне продовжують збиратися за чаркою, за спогадами, за жартами. Й до них виникають добрі почуття, симпатія, усмішка. А коли вони вирішили одружити свого тихого друга, з одного боку було смішно, а з другого - відчуваєш якийсь смуток.

Ще одні цікаві персонажі це Ліза й Степан. Для них автор придумав іншу історію про Попелюшку. Коли Попелюшка не захотіла становитися принцесою й що з цього вийшло.

Ще в книзі є різні персонажі жінок. В кожної своя сумна історія життя, кохання. І ці жіночі долі дуже сильно допомагають розкрити сюжетні лінії, додати фарб, розкрити образи інших персонажів.

Негативні персонажі - це негативні персонажі. В справжньому житті завжди існують недобрі люди. Ця книга про життя, про людей, й в неї теж існують темні персонажі. Я думаю що вони підсилюють цю книгу, додають напруги та атмосфери.

Герої Володимира Лиса самі торують свої шляхи, самі відповідають за свої вчинки, за свій вибір.

Коли автор описую історії своїх героїв, він пише не лише про зовнішній світ, а й про внутрішній. Кожне слово робить героїв об'ємними, справжніми.

Гумор: містами грубий, містами тонкий, але природній й органічно вписаний в текст В цілому книга вийшла легка, містами смішна, чуттєва, цікава. Мені дуже сподобалась. Буду продовжувати знайомство з творчістю письменника. А яке враження залишилося у вас? Які книги письменника вам сподобались? Пишіть у коментарях.

Ставте вподобайку. Шукайте   «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Рекомендуйте своїм знайомим та друзям.

 Якщо знайдено помилку в тексті - пишіть

#Володимир_Лис #відгукнакнигу #прокниги_що_почитати #хроніки_книголюба #українські_письменники #читаю_книги_щодня #читаюукраїнськихавторів #блог_українською #блог про книжки та кіно #блог_про_книги #українська література #український тамблер

[nezaxc]

Усмішка 🥺

#joker out #jan peteh

[karen-chan-nya]

Відколи Лво Бінхе живе у бамбуковому будиночку на Цін Дзін разом із Шень Цінцьовом, тепер вже у ролі чоловіка, з часом так склалося, що він почав проводити деякі уроки. Очікувано, більшість учнів, навідміну від лордів вершин, його обожнює (звісно, тому що він цікаво проводить уроки, а не тому що через нього можна випросити поблажки у їхнього Учителя).

Одного дня після уроку після уроку групка учнів зупинила Лво Бінхе:

— Лво-цяньбеє*, Лво-цяньбеє, перепрошуємо! Ми маємо до вас запитання.

*шанобливе звертання до людини, яка старша за вас та є більш досвідченою/професіоналом у якійсь справі.

Лво Бінхе зупинився та повернувся до групи із пʼяти учнів, один з яких і звернувся до нього. Хоча центром його Всесвіту і причиною всіх його дій був Шень Цінцьов, але не можна було не визнати, що йому було приємно знову стати частиною піку Цін Дзін. Це місце набагато більше відчувається, як дім, коли учні більше не оминають його, а навіть самі звертаються.

— Слухаю.

— Тож, ми думали над тим, — почав пояснювати той учень, що гукнув його, — чи маємо ми проводжувати кликати вас «цяньбеєм», чи нам варто змінити звернення…

Голос учня став невпевненим, але Лво Бінхе зацікавила ця тема, тож він жестом показав, щоб той продовжував.

— …Але ми не впевнені, як тоді краще до вас звертатися. Ми, очивидно, не можемо використовувати «Шидзвень».

Тут Лво Бінхе кивнув, абсолютно погоджуючись. Єдина людина, що мало права називатися Шидзвенєм на цій вершині — це Шень Цінцьов.

— …Був варіант «шифу», але ми також не впевнені в його доречності, — продовжував учень. — Інші варіанти, які приходили нам в голову теж здавалися недоречними. Загалом, ми не змогли обрати нічого путнього, але звертатися до вас просто «цяньбей» здається недостатнім. Тож ми думали, може..?

Під кінець промови обличчя учнів стали сумними, бо тепер ідея приходити без чіткої пропозиції не здавалося гарною. Лво Бінхе трохи розчулило, що учні хотіли обрати його звертання, яке краще відображатиме його приналежність до Цін Дзін.

— А як щодо «шинян*»? — раптом вигукнув один із учнів, але одразу присоромлено закрив собі рукою рота і вже тихо пробурмотів: — Ні, це не зовсім правильно, перепрошую.

*дружина Шидзвеня

Учні, пілся секундний надії знову впали у смуток. Тільки Лво Бінхе не розділяв їх емоцій — на його обличчі розцвіла самовдоволена усмішка.

— Чому б і ні? — звернуся він до учнів. — Мені подобається. Віднині можете кликати мене шинян.

***

Лво Бінхе зайшов у один із навчальних класів, підгадавши час так, що урок там тільки-но закінчився і учні як раз збиралися виходити з класу. Він одразу ж опинився біля Шень Цінцьова, обіймаючи його за талію (ніхто навіть не звернув уваги на це).

Учні, як і належить при появі старшого, всі привіталися з Лво Бінхе:

— Добрий день, Лво-шинян.

Але Лво Бінхе навіть погляду на них не кинув, уважно спостерігаючи за виразом обличчя Шень Цінцьова. Той ледве щелепу не впустив, ховаючись за віялом, тільки от Лво Бінхе з його ракурсу віяло зовсім не перекривало вид.

Учні швидко залишали клас, озираючись на них двох. З заторможеної реакції їхнього Шидзвеня вони здогадались, що Лво Бінхе використав їхні добрі наміри на власну користь, і тепер, неначе співучасники злочину, тікали звідти.

Коли вони залишилися в кабінеті удвох, досі тримаючи віяло піднятим, Шень Цінцьов є запитав:

— Ти їх на це підмовив?

— Ні, вони самі до цього додумалися, — Лво Бінхе сяяв посмішкою, радіючи маленькій витівці. Над ним із Шень Цінцьовом можна було б повісити дві таблички: «навчить хорошому» і «навчить поганому». Не важко здогадатися, над ким яка.

Шень Цінцьов похитав головою, ховаючи усмішку за віялом, але потім прибав його. Йому довелося стати трохи навшпиньки, щоб наблизитися до обличчя Лво Бінхе та прошепотіти:

— Тоді гарно подбай про мене сьогодні, дружино.

(He was fucked hard)

#бінцьов #бінцьови #лво бінхе #шень цінцьов #цін дзін #система #система власного порятунку для мерзотного лиходія #система власного порятунку #укрфф #укррайт #фанфік #укрданьмей #svsss #даньмей

[faixhq]

Крапля за краплею стікають по вікнах,

Чорне небо заносить пітьма.

Тихий свист віддаленого вітру,

Приносить мурашки, що спати не дають.

Розчиняючись у просторі мовчання.

Тисячі думок кручу в голові…

Приємний холод на душі

Та усмішка, що скриває дощі

Автор: faixhq

#мої вірші #вірші українською #вірші #український tumblr #українською #українське

[darsiaua]

І ось пізній вечір Матіас намагається заспокоїтися після сварки з Емілі...та йде в парк з думками про те, що не погано було б розвіятися...можливо навіть пограти у баскетбол...В баскетбол він грав тільки в дитинстві з друзями зі школи...

На баскетбольному майданчику він раптово зустрів дівчину в яку закохався з першого погляду.

Думки Матіаса : "Ця дівчина дуже мила, її усмішка наче яскраве сонечко, я хочу з нею познайомитися! Мені просто сказати їй привіт?"

І ось забувши про все Матіас проговорив з цією милою незнайомкою до самого ранку...А повернувшись додому знову впав у відчай...знову Емілі...знову сварки...

#notsoberry2.0 #not so berry #lts4 #sims 4 legacy #ts4 #ts4 challenge #legacy challenge #ts4 legacy #sims 4 #sims gameplay #thesimsукраїнською #the sims legacy #the sims 4 #український tumblr #укртумбочка #українське #ts4 gameplay #ts4 dinasty #the sims 4 screenshots #the sims 4 dinasty #Thesims4українською

[marandriivnawrites]

«Весняне сонце»

Погляд зачепився за послаблену краватку, що трохи вилізла з під горловини жилетки.

- Пішли в нове кафе біля станції! – перед тим як розвернутися в сторону дороги, сказав Ойкава.

Він пішов трохи підстрибуючи, обома руками тримаючи атестат за спиною. Вони разом «втекли» одразу після закінчення церемонії. Уникаючи всіх знайомих облич та запрошень на відмічення класом кінця навчання. Сьогодні їх день розділявся на двох.

- Ойкава, бовдуре, почекай! – прокричав Івайдзумі Тоору, котрий встиг побігти вперед.

Хоча сам він не поспішав, адже знав: Тоору почекає його, як тільки стане гірше бачити обличчя Хаджіме. І Тоору чекав. Чекав з великою усмішкою, сяючи під променями сонця. Нагадуючи, що настала весна, а шкільне життя залишилося позаду. Івайдзумі дивився на «зірку класу» трохи всміхаючись.

- В тебе в волоссі пелюстка, - пальці пройшлися по пасму, одразу відправляючи рожевий в повітря.

Звідки їй взятися в кінці березня? Хто зна… Але Ойкава міг і не таке створити своєю аурою.

- Дякую, - сказав Тоору секундою здивувавшись, потім знов усміхнувся, - Хаджі.

Руку він не прибрав, все ще тримаючи у волоссі. Задумливо, наче загубившись в думках:

- Пішли, - тихо сказав хлопець, як прибрав долонь.

Ойкава примружився, всміхаючись, трохи нахилився боком, дивлячись на обличчя друга:

- Ти знав, Іва-чан, що в тебе червоніють вуха, коли ти соромишся?

- Е? – одразу сховав він вуха. – Не мели дурниць!

- Ха-ха-ха, - він взяв його за обидві руки. – Це я теж в тобі люблю, Хаджі.

Після цього він побіг вперед. Та Івайдзумі побіг за ним, відчуваючи теплий мед на дні серця.

В кафе було людно та шумно. Більшість у шкільній формі, великими та малими компаніями. Якимось чудом, в Тоору вийшло випросити столик, в кутку, котрий помітити навіть з середини зали було складно.

- Взяти з морозивом і полуницею чи той, що з шоколадом? – Ойкава виглядав так, наче вибір важливіше життя.

- Бери з полуницею.

- Ти завжди знаєш, що мені подобається більше… - маленька усмішка самому собі. – Дівчино, можна?

Через десять хвилин їм принесли чорну каву та тарілку панкейків:

- Хочеш трохи? – запитав Тоору після того, як встиг спробувати.

- Ні, не хочу. Їж сам.

- Добре, Іва-чан!

На ручних часах Ойкави висвітилось 14:50. В голові затікали стрілки уявних настінних часів.

Маленький міст по дорозі вказував на пройдений на 2/3 шляху:

- Тримай мене за руку, а то впаду! – кричав хлопець, тільки-но залізши на перила.

- Тільки спробуй гепнутися! - одразу вхопив хлопця.

- Знаєш, - Тоору нахилився трохи до вуха, - так я зможу тримати тебе за руку на людях.

- Зараз відпущу.

Він не відпустив. Тримав, міцно та ніжно водночас, поки Ойкава тихо наспівував мелодію. Вже чувся запах океану.

Біля набережної було спокійно: звуки хвиль та птиць, віддалений шум натовпу, вони наодинці вдвох.

- Зорі сьогодні яскраві, - вечорами було прохолодно, але вони сиділи біля води та дивились в темряву, де розсипалися білі точки.

- Добре, що сьогодні не хмарно, пощастило.

Івайдзумі притулявся боком до хлопця, намагаючись непомітно хоч трохи зігріти. Ойкава ж безцеремонно влігся на плече, залишаючи причину близькості повністю на собі. Вже минуло шість годин, з їх виходу за ворота школи.

- Останній потяг вже поїхав?

- Думаю, так, - тільки після цього Тоору подивився на годинник, аби перевірити.

- Спочатку перевір, потім кажи.

- Так-так. Вибач, Хаджі, - без вини в голосі відповів Тоору. - Ти завжди мені про це нагадуєш.

- А ти ніколи не запам'ятовуєш, - легко штовхнув Хаджіме.

- Підемо?

- Так...

Вони взялися за руки. Взуття лежить поруч - Івайдзумі акуратно парою, Ойкави розкинуте як зняв. Вода прохолодна, від чого Тоору смішно пискнув:

- Ай-я-яй, - підстрибнув Тоору.

- Не бризкай! - вільною рукою прикривався від бризів Іва-чан.

- Вибач, - усміхнувся хлопець, цьомнув того в губи, та потягнув далі.

Від холоду води трусило, можливо, це насправді були нерви. Але поки вони разом, дійти до кінця не так складно.

Дві пари туфель не зачепило жодною хвилею води.

#haikyuu!! #haikyuu iwaoi #anime #iwaoi fic #fanfic

[alisfel]

#minsungAU де Мінхо йде на геловінську вечірку тільки заради друга, не підозрюючи, що вона йому насправді сподобається.

Мінхо ніколи не любив вечірки, а тим більше ті, на які потрібно наряджатися. Йому набагато комфортніше вдома на ліжку з улюбленими котами і якось дорамою. Ну, або фільмом жахів, якщо вже в честь Геловіна. Але його друг Фелікс завжди вважав по-іншому.

Тільки-но Лікс вступив до університету, йому знадобилось вписуватись на всі можливі тусовки, бо «потрібно відчувати себе студентом!» Мінхо цього не розумів, бо він і без того себе так почуває, коли за ніч готується до екзаменів. І вдавалось відмовлятись завжди, але не цього разу.

Фелікс сказав, що а) він вже пообіцяв, що прийде з другом; б) йому страшно йти самому (а це нахабна брехня); в) він збирається напитись до відключки й тому Мінхо повинен його відвезти додому. Лі погодився тільки через останній пункт, бо залишити це мале сліпе кошеня він не може.

Лі вигадує костюм у день вечірки, бо досі не хоче туди йти. Він малює рани на щоках і брові, залаковує волосся, ніби не розчісувався ніразу в житті, й показується Феліксу. Друг у захваті відписує, що візьме йому з дому іграшковий ніж, щоб закінчити образ Чакі.

Вечірка виявилась для студентів їхнього з Ліксом універу, тому Мінхо навіть помічає знайомі обличчя, поки вони всі вітаються із його другом. А потім цей безсовісний друг йде танцювати з якимось високим хлопцем, якого назвав Хьоні.

Мінхо тільки розчаровано видихає, взявши зі стола Колу, і йде шукати, де б йому провести цей вечір, щоб все пошвидше закінчилось і він доставив спочатку Лікса додому, а потім і себе.

Мінхо вибирає для очікування крісло в кутку однієї з кімнат. Лі сподівається, що тут час пройде швидше, хоча таке враження, що він навпаки уповільнюється кожен раз, коли Мінхо крутить у руках пляшку.

— Привіт, — звучить десь збоку через півгодини.

Мінхо впевнений, що це не йому, тому навіть не підіймає голови, продовжуючи дивитись на свою майже не випиту колу і трохи дуючи губи, бо йому тут не подобається.

— Хто тебе образив, лялечко? — Лі майже впевнений, що це той самий голос. — Гей, Чакі.

Мінхо хмуриться, але повертається, щоб подивитись, хто ще прийшов у такому ж костюмі, як він. Проте, нікого, крім хлопця, який говорив, біля них немає.

— Привіт, — повторює цей хлопець.

— Чому ти назвав мене лялечкою? — хмуриться Лі, швидко кліпаючи.

— Бо ти в образі ляльки? — питає він. —Я Джісон, до речі.

— Мінхо, — він ледь-ледь усміхається, по-дурному помахавши рукою Джісону у відповідь. — А ти в образі хлопця, якого побили?

— Ну це, напевне, не далеко від правди, — коротко сміється він. — Хлопець, якого побили, він помер, а потім став зомбі.

— А. То ти зомбі.

— Тобі, я так бачу, не дуже подобається мій костюм.

— Повір, мені набагато більше не подобається ця вечірка в принципі.

Мінхо переводить погляд на купу студентів у декількох метрах від нього.

— То що ти тут робиш?

— Чекаю, поки мій друг нап‘ється в дрова, щоб відвезти його додому, — знизує плечима Лі.

— Твій друг Фелікс?

— Звідки ти знаєш?

— Бачив, як ви зайшли разом.

— Слідкував за нами?

Лі трохи припіднімає кутики губ, коли бачить, що в Джісона усмішка у формі сердечка.

— Мені варто тебе боятись, зомбі?

— Це мене питає лялечка Чакі? — сміється Джісон.

— Не назвав би, до речі, Чакі лялечкою. Вона скоріше, ну, страшна лялька.

— Лялечкою її зробив ти, — Джісон підморгує, а Мінхо знову ховає погляд, бо ніяковіє. — Тут якось занадто гучно, щоб чекати Фелікса, правда?

— Це найспокійніше місце, яке я тут знайшов.

— Пішли покажу, де ще спокійніше, — Джісон простягає руку, запрошуючи Мінхо. — Ну-у, давай, обіцяю, я тебе не з‘їм.

— Я лялька, ти забув?

— Може, я зомбі, який їсть пластик?

— Наврядче це смачно, — відповідає Мінхо, але бере Джісона за руку і встає.

Вони йдуть на другий поверх, хоча Лі не впевнений, що туди взагалі можна підійматись, і заходять у спальню, через що Мінхо хмуриться.

— Нам сюди можна?

— Ти не любиш порушувати правила?

— Джісон, давай повернемось, — каже хлопець, вже збираючись виходити.

— Ти неймовірно милий, Мінхо, — усміхається Хан, сідаючи на ліжко. — Подобається хоча б моя кімната?

— Твоя кімната?

— Це мій будинок.

— Міг би й зразу сказати, — буркоче Лі, підходячи ближче.

— Міг би й поцікавитись, до кого йдеш на вечірку, — у такому ж тоні відповідає Хан.

Лі не відповідає. Він оглядає кімнату, усміхається, коли бачить невдалі роздруковані фото Джісона і його, напевно, друзів, а потім сідає біля нього. Вони розмовляють про все на світі й Мінхо дивується, чому з цим хлопцем так легко. Переважно Лі дуже незручно з новими знайомими.

— А ще у мене є три котика, — невпевнено каже Мінхо, а зразу після цього бачить зацікавлений погляд Джісона. — Суні, Дуні й Дорі. І Фелікс деколи теж, як кіт.

— Так, ну з Феліксом я вже знайомий. Коли познайомиш із трьома іншими? — питає Джісон.

— Коли ми будемо знайомими не один день?

— М-м, тоді завтра?

Мінхо тільки закочує очі й усміхається, думаючи, що покликав би цього Джісона вже хоч зараз додому, бо чомусь йому хочеться довіряти.А ще з ним не хочеться переставати розмовляти,тому вони сідають ще ближче одне до одного й розказують дуже незручні історії з життя,щоб посміятись.

— Тебе там не загубили ще? — питає Мінхо, коли Джісон замовкає на довше, ніж зазвичай. — Це ж твоя вечірка, всі вже шукають, напевне.

— Як ти ставишся до поцілунків на першому побаченні? — зачаровано питає Хан, дивлячись на губи Лі.

— М-м, — тягне він, стараючись приховати усмішку. — Погано.

— Як добре, що у нас не перше побачення, — відповідає Джісон, полегко нахиляючись до хлопця.

Мінхо бачить, що Хан дає йому час це все припинити, але цього не хочеться.Хочеться навпаки цілуватись, тому Лі тягнеться до нього у відповідь і зразу відчуває його губи на своїх.Джісон цілує ніжно, гладить по щоці й трохи усміхається,від чого у Мінхо всередині все перевертається.

Вони цілуються солодко і довго, обіймаючись і перериваючись на короткі «цьомики», які чомусь дуже мило просить Джісон, чарівно усміхаючись. А потім телефон Лі починає розриватись від повідомлень.

— Здається, мій Фелікс вже готовий, — каже Лі в губи Джісону.

— Про нього подбає Хьонджін, — шепоче Хан, не відпускаючи Мінхо.

— Ніяких Хьонджінів, поки я тут.

— А ви з ним…

— Як старший і молодший брат, не хвилюйся. Я просто повинен відвезти його додому, я обіцяв, — каже Лі, все-таки вибираючись із рук Джісона, і встає.

— Підемо завтра на побачення? — питає Хан, дивлячись на Мінхо зверху вниз. — Обіцяю, ніяких поцілунків, я запам‘ятав, що ти проти.

— А ти за��тра не будеш відходити від похмілля? — сміється Лі.

— П‘яний я тільки тобою, — підморгує Джісон.

— Який жах, більше такого не кажи, — Мінхо продовжує реготати, поки Хан запам‘ятовує кожен звук його сміху. — Підемо. Напишеш мені.

Лі по-дурному махає рукою на прощання і йде до виходу.

— Гей, лялечко, — кличе Джісон, встаючи з ліжка, і швидко підходить до Мінхо.

— Я ж завтра поцілувати тебе не зможу.

Лі зводить брови, не розуміючи, чого хоче Хан, а потім знову сміється, коли хлопець притягує його до себе і старається вкотре поцілувати.

А на побачення вони завтра обов‘язково сходять.

the end.

#мінсонАВ #мінсони