Як же я люблю таке небо. Дуже люблю літні грози, а особливо цей момент перед грозою, коли все стихає, і лише вітер потроху приносить свіжість із місць, де дощ вже пройшов.
Пригадую, як в дитинстві із захватом дізналась про дослідників, які вивчають торнадо і буквально переслідують їх на пересувних метеостанціях. Можливо, в одному із паралельних всесвітів я таки стала такою ж ловчинею смерчів 🤞🏻
Хоч і запізно, проте останній захід сонця минулого літа, панове. Майже с першого вересня у нас в Одесі стало так холодно, що виникла необхідність вдягнути верхній одяг. Чи то я така мерзлячка... бо часто бачу людей у светрах чи верхньому одязі у поєднанні з босоніжками чи іншим відкритим взуттям (капці, наприклад лол). Право кожного, проте мені особисто холодно на це дивитися.
Завтра розпочинається моє дистанційне навчання в університеті. Я не зробила за це літо всього, чого бажала зробити, тим не менш, багато встигла, зокрема покращила знання англійської мови та повторила навчальну програму минулого року, крім того я займалась спортом та малювала (це мої хоббі).
Літо швиденько минуло. Що ж... чекоємо Новий рік))
Усіх, хто навчається, з початком навчального року, хай щастить.
Homeward journey to the deathbed of a father whose state servitude led to the death of a village, a way of life and no doubt countless people. Poetry of faint memory colliding with known consequence, the distant with the immediate. Would have been great to see what shape this took if it weren't for the censors. But i think i read it was based on a book. Didn't they know what they were getting into? Put it in a double bill with Earth.
КАРПАТСЬКА ВЕЧІРНЯ
Заплутались хмари в смереках,
Влилися туманами в ніч.
Ми йдемо високо й далеко
Вітрам і стихіям навстріч.
Позаду лишилася втома
І міст асфальтова тюрма.
Мабуть, в нас таки не всі вдома,
Бо нас нині вдома нема!
Ми знову на стежці ведмежій,
Де крешуть з небес ковалі.
Вечірню заграву-пожежу
Роздмухує Той, що в скалі.
Із сонцем і ми одпочинем,
А рано в дорогу нам час,
Бо сині карпатські вершини
Давно вже чекають на нас!
К. МІЩЕНКО
Ця блискавка не б'є в землю, вона поширюється в горизонтальній площині по небу. Іноді така блискавка може поширюватися по чистому небу, виходячи від однієї грозової хмари. Такі блискавки дуже потужні і дуже небезпечні
що відбувається в країні.... мені страшно заглиблюватися в це, читати новини. наче, якщо закрити руками вуха і очі, всі жахи підуть; засяє сонечко, яскрава веселка вкриє небо, й хмари більше ніколи не закриють їх....
Хмари, схожі на купи брудного шмаття, приносять дощ та вітер. Хмари, схожі на скуйовджену та замазану овечу шерсть, приносять темряву. День не нагадує день — тільки щось таке, що існує поміж ніччю та днем. Жарівки не мають сили протистояти цій темряві, відтак кімната — це скупчення робіт Малевича: куди не глянь — усюди Чорний квадрат. Навіть у дзеркалі не бачиш себе, а лише Чорний квадрат. Стан непевний — власне такий, який буває при хворобі. Літо не створене для того, аби температурити. Літо не створене для кашлю та болю в горлі. Але цей монохромний день каже: таки створене. Самота, що наповнює кімнату каже: таки створене. Дощ, який рясно ллється на передосінні дерева, балкон із полущеною плиткою, на збитий брук попід будинком, каже: таки створене. Уся вода зливається в один суцільний потік, який несе відмерле листя, пилюку та насіння в каналізаційні отвори. Усі слова зливаються в один суцільний потік [свідомості] і несуть думки в каналізаційні отвори соцмереж. Розкидані речі. Розставлені по кімнаті чашки. Зубна щіточка, яку вона забула в тебе. Ще геть свіжий спогад про жінку, яку ти люби(ш/в) і котра більше не прийде, бо відправляється на інший континент. Думки про усе це зливаються в один потік. Зливаються із дощовою водою і зникають у чорних квадратах водостоків. Хмари, схожі на порвані клапті паперу, приносять темряву, яка все покриває. З горла вилущується кашель. Ліків ще вистачить, аби нормально заснути. Літо було створене для чогось іншого, але цього вже ніхто не пам'ятає. Те, для чого було створене літо, зосталось на старих світлинах із підсвічених фотоплівок. Спогад не нагадує спогад — тільки щось таке, що існує між пам'яттю та забуттям. День не нагадує день — тільки щось таке, що існує поміж ніччю та днем. Ти не нагадуєш себе — тільки щось таке, що існує поміж одним чорним квадратом та іншим.
Сьогодні небо важке і напружене. Воно таке ж, як моя голова. Цілий день мігрень та виснаження. А ще дощ. Здається, починається осінь, якої я не чекаю.
Знаю, що вже до середини листопада буду мріяти про весну. Дуже люблю весняні вечори, коли вітер ще холодний, але не обпікає морозом, як взимку. Тоді можна нарешті не натягувати на себе важкі шари теплого одягу. Є відчуття, що все відновлюється. Вечори тоді стають довшими, заходи сонця - ніжніших тонів.
Завтра спробую вибратись з дому. Маю деякі справи і нарешті вихідний. Дуже хочу почати робити зін, але просто фізично не вистачає на те часу. А ще вперше в житті чомусь боюсь почати робити щось творче. Боюсь, напевно, розчаруватись, що воно вийде не так, як у моїй голові. Хоча, в моїй голові вже давненько туман і важкі хмари, як тільки хочеться щось створити.