Tumgik
#які дороги
Text
Іноді дуже хочеться волати в порожнечу від того, що мене не чують. Я мовби говорю якоюсь іншою мовою, чи то просто зручно робити з мене демоницю.
Втовкмач собі в голову раз і назавжди. Не "за що", а "чому". Я пішла від тебе, бо ти робив мені боляче. Так, я теж робила. О, в мене було стільки дурних помилок, які псували нам життя. Ти часто згадуєш мені мої помилки. Але і ти робив боляче.
Бо я не почувалася в комфорті, безпеці, спокої. Після душевних розмов з пачкою мівіни нічого не змінювалося. Я чекала, що мої потреби можна буде задовільнити, ніколи не просила багато, лише уваги, любові та розуміння, але врешті все розбивалося об комп'ютерні ігри.
Бо мала бігати, як білка в колесі, намагаючись виконати критерії, але врешті не виходило нічого, лише ще ставало все гірше і гірше. Переставала спілкуватися з тими чи іншими людьми, відмовлялася від окремих рис характеру, старалася працювати більше чи менше, допомогати більше або не плутатися між ногами, готувати, одягатися красиво, навіть коли це не дуже доречно, або не одягатися красиво в університет.
Бо мені доводилося займатися інтимом навіть тоді, коли зовсім не хотілося, щоб задовільнити твої потреби. Мені хотілося паузи, хотілося душевного тепла, близькості, інтелектуальної близькості, щоб ділитися думками, розвиватися разом. Але врешті я почувалася здутою секс-лялькою, яка не може дати те, що потрібно.
Бо я вже не відчувала прийняття. Коли я бігала довкола тебе і твого улюбленого крісла, цілувала тебе, обіймала, кусалася, як це роблять, забавляючись, люди в усіх стосунках, ти просив залишити тебе в спокої. Врешті були дні, коли я до тебе навіть не підходила, лише сиділа в своєму ноутбуці, дивилася якісь підліткові фільми і хотіла плакати. Бо ж і ти практично не підходив, коли насичувався своїм особистим простором.
Бо наше життя звелося до сидіння в чотирьох стінах, а коли я благала побути зі мною, щоб я не втрачала життя даремно, то отримала "я ж з тобою і так по секондах ходжу, і в атб, що тобі ще треба",
Бо я не почувала себе сексуальною після того як ти казав, що хочеш використати мене, бо я зробила найжахливішу помилку в своєму житті.
Чи робить це тебе поганим? Ні, не робить. Ми просто виявилися різними людьми. Ми не змогли побудувати діалогу, бо навіть зараз як він відбувається, виявляється, що я нічого тобі не даю. Здається, мовби проблема тільки одна, і це інші люди. Та ні, я неодноразово відмовлялася від них в користь тебе, я не одноразово робила боляче друзям, переставала з ними спілкуватися, лиш би поставити тебе в центр всесвіту. Справа в тому, що я більше не можу так жити.
Не можу жити з постійним нагадуванням моїх помилок. Їх було багато, я дуже завинила перед тобою. І твої очі, які більше не сміються разом зі мною, твоя бентега, яку я так і не змогла вилікувати, були постійним тому нагадуванням.
Не можу жити з тим, що не можу проявляти себе (блін, усвідомила, що й зараз у спілкуванні з людьми стримуюся, бо боюся бути нав'язливою).
Не можу проводити життя в чотирьох стінах, бо світ, він не жорстокий. Я хочу бачити його, хочу відчувати його, хочу пізнавати, поки у мене є така можливість.
Чи означає це, що у нас не було гарних спогадів? Ой, зовсім ні. Наші стосунки були набором неймовірних спогадів. Мені було дуже добре, я хотіла бачити продовження.
Чи означає це, що ти не піклувався про мене? Ні, ти найтурботливіша людина, яку я знаю. І попри складний характер ти все одно був досить милим та добрим. Попри складні ситуації я щиро любила тебе, твою підтримку, обійми.
Ніхто в цьому не винен. Не "лєві мужики", яких немає, не ти, не я. Провина є на нас обох і водночас ні на кому, бо так стається. Іноді люди стають чужими, не бачать, що іншому не дуже добре, не розуміють, що їхні дороги розійшлися, але так сталося. Був набір причин, був набір "чому", але це не означає, що було "за що", що був хтось інший, що хтось просто злий чи поганий.
9 notes · View notes
bez-nichoho · 5 months
Text
Про ніщо (41)
Деякі протягом усього життя мандрують світом, спокушені прагненням побачити якомога більше. Це полювання за місцями і враженнями закінчується позначками на мапі та арсеналом розповідей, якими можна ділитись за першої нагоди. Щоразу, коли такі обирають собі шлях, вони ступають на стежку невідомості. Їм звісно відомо, куди цей шлях має їх привести, адже вони ретельно планують свій маршрут. Але вони не можуть бути знати, кого зустрінуть дорогою, які пейзажі трапляться їм за вікнами потяга чи автівки, які топоніми їх дивуватимуть, а які — веселитимуть. Так вони й носяться світом — щоразу новими шляхами, зосереджуючись на кінці маршруту, а не на тому, що лежить на його кілометрах. Вони вивчають шлях на мапі, але не вивчають його, долаючи. Дивляться на все звисока, з позиції, яку дає їм масштаб карти.
Інші же їздять однією дорогою протягом цілого життя. Щоранку прокидаються у той же час. Струшують із себе недобрі сни, запивають недоспану ніч кавою і виходять на свою щоденну дорогу, яка спершу веде їх на роботу, а ввечері — додому. Вони вивчають свій шлях досконало. Одним з них є Р., який одначе встиг побачити світ, але завше повертається до тієї ж дороги. Як-от сьогодні.
Остання електричка відправляється перед дев’ятою вечора з першого перону невеличкого приміського вокзалу із синіми металевими колонами, які тримають на собі посіріле пластикове накриття. На пероні скупчилось трохи пост��тей — чоловіків з папіросами в губах і пакетами в руках, янголів із промоклими крилами, яким цей листопад зовсім не до душі, жінок із картатими торбами, волоцюг, заклиначів тварин, ковтачів шпаг, казкарок, поштарок, заводських працівниць, прорабів та дорожніх музик, німф та муз у базарних балонках, робітників останньої зміни, розхитаних горілкою, та інших пасажирів — останніх подорожніх цього дня, які розсуваючи затуманені сутінки, добрались до приміського вокзалу, аби вкотре вирушити в ту саму дорогу.
Поряд стоїть ще кілька електричок, готових забрати своїх пасажирів і повезти їх у різні напрямки, залишивши кілька перонів під посірілим накриттям на поталу ночі, тиші й запустінню, тьмяно підсвіченому хворим вокзальним світлом. Якщо б комусь випало зостатись тут, ніч видалась би безкінечно довгою. Але вокзал буде пустим, а запустіння не знає часу. Відтак перони приміського вокзалу зостаються самітними на якусь мить — аж поки перші враннішні електрички не привезуть своїх сонних пасажирів, чиї ноги хаотично тупотітимуть обпльованим бруком вокзалу.
Р. потирає руки. Листопад пробрався йому під шкіру і холодить її своєю зимною вологою, яка ввійшла до вагону разом із усією безбарвною процесією, котра ще мить тому стояла на пероні. Брудними вікнами ковзають краплі, які вже невдовзі перетворяться на вишукані візерунки сніжин. Зима нависає над усіма ними низьким набубнявілим небом, готова прорвати його передчасно. Р. зиркає на пасажирів, що розсілись побіля вікон і визирають у них, немов там справді можна щось побачити. Він і сам такий — дивиться крізь брудну шибу на таку ж брудну листопадову ніч, пересипану міськими світлами. Так триватиме ще якусь мить, допоки вагонні динаміки не прохриплять слова машиніста, які ніхто не зрозуміє, а двері із сичанням не зачиняться. Електричка вирушає у ніч, залишаючи міські світла позаду, а її пасажири надалі вдивляються у вікна. І кожен з них бачить щось своє.
Чоловіки дістають з-за пазух заготовані для поїздки частунки — дешеву горілку і якусь закуску. Янголи протирають руками намоклі крила і з часом зголошуються долучитись до чоловіків. Жінки перегукуються, намагаючись розчути одна одну в рипінні вагону, розповідаючи казки, плітки та новини із заводів і підприємств. Час до часу хтось встає і виходить у ніч на невідомій станції. Часом у вагон вбігають перекупки, в яких можна купити солодощі, пиво, китайські ліхтарики на батарейках, затуплені ножі або нові серця. Р. майже вирішує спитати про ціну, адже його серце висне у грудях мов перемерзле яблуко, сточене червою лобові. Але не зважується завести розмову.
Визирає у вікно — електричка якраз спинилась на ще одній невідомій станції. Р. не знає її назви, але докладно знає, скільки йому ще їхати. Він впізнає станцію за кількома деталями, ледь помітними у світлі, що ллється крізь вагонні вікна. Вигини землі, надщерблення бордюрів, ями й трішини у асфальті, розташування дерев, будинків чи станційних приміщень — усі ці контури з першого погляду впізнають ті, які їздять цією дорогою щодня. Колись Р. теж належав до них, та часи змінились. Однак контури дороги печаттю випалені на його пам’яті.
Він не потребує оголошень машиніста про прибуття до тієї чи іншої станції. Він впізнає кожну станцію як старого друга. Навіть ті, на яких немає жодного освітлення, знайомі йому, адже він впізнає їх за текстурами темряви, властивими лише їм. Тут завжди було так. І завжди буде.
Колись змінять електричку, колись кожен з пасажирів буде змушений вирушити в іншу дорогу — ту, з якої немає повернення. Колись перекупки змінять асортимент товару, а музики вивчать нову пісню, забувши «Смерічку». Колись буде не так, як є зараз, однак нові пасажири будуть так само пізнавати станції за їхніми контурами.
Інакше буде не може — цей спосіб існування та взаємодії із буттям, створений на восьмий день, не може бути зміненим, як і все, створене у попередні дні. Бо так є. Р. думає про це, намагаючись прилаштувати ноги на вагонній батареї, яка врешті почала віддавати тепло, що пульсує завдяки тертю невідомих залізних механізмів, підржавілих нутрощів вагону. А потім виходить у ніч на своїй станції.
Аби невдовзі знову повернутись на неї і сісти в електричку, яка повезе його знаним з дитинства шляхом, вивченим напам’ять. І тоді історія повториться. А сьогодні він виходить у ніч і ступає стежкою, оминаючи калюжі, що зостались після листопадового дощу. Р. йде, тихо лаючись, бо знає, якими брудними будуть його черевики. Слухає, як віддаляється електричка. Як пси гавкають на схований за хмарами місяць. Кутається в шарф і намагається якнайшлибше впихнути до кишень руки. А над ним висить глуха листопадова ніч, у масному повітрі якої не літають янголи і не падають зорі. Ніч, яку розтинає лише потужне лобове світло останньої електрички.
10 notes · View notes
nadehika · 1 year
Text
20.12.2022
Я сьогодні без пам'яті закохалася в молодого чоловіка на 20хв. Так буває?
Коротше я зараз не їжджу машиною на роботу, бо для цього нездала погода. І я, як в старі добрі часи почала їздити маршрутками. Сьогодні погода взагалі була не льотна, дуже слизька дорога, сильний вітер та дощ, тому дійти до зупинки мені було важко. Ще важче було стояти на зупинці (бо там нереально слизько), а найважче було дочекатися маршрутку. Типу, я знала що зараз з ними погано, через погодні умови, але я не очікувала що настільки погано...
Коротше, єдина маршрутка за 50хв мого очікування не зупинилася🙄 Вибору в мене не було тому я чекала наступну.
Але в якийсь момент одна з машин почала зупинятися перед зупинкою і в результаті через те що було слизько зупинилася переді мною.
Насправді я дуже вагалася чи варто сідати в машину до незнайомця, адже останній такий мій раз закінчився домаганням і моїм виходом з машини на ходу🙄 Але мене підкупило те що це був військовий пікап, (що я зі своїм зором -5 відразу не замітила), і те що погода тільки погіршувалась, а я встигла намокнути і змерзнути.
Водій був хлопець +- мого віку. Військовий. Мені соромно в цьому зізнатися, але такої насолоди від спілкування з хлопцем я вже дуже давно не відчувала (років так 7😅). Ні, ми ні про що таке не говорили, просто про буденні речі, машини, війну... Але його здатність формулювати думки, висловлюватися, і просто говорити, відкрили для мене якісь давно забуті спогади. Його мова була нереально красивою (якщо так можна сказати). Плюс у нього шикарний тембр (я такі люблю🥹), і він дуже вродливий. Тобто на ці 20 хв поки ми їхали я встигла у нього закохатися... В мене було таке враження що я зустріла свій намальований в голові ідеал чоловіка. З ним було максимально комфортно і цікаво. Він розповів що контролює повітряний простір, і через те що його робота проходить у теплому приміщенні, він відчуває себе винним перед чоловіками які воюють на передовій в таких погодніх умовах...
Насправді наша поїздка закінчилася нічим. А все тому що він одружений😅 Ну так ну так, а не тому що я схожа на мокрого бомжа з прищем на пів обличчя🤣🤣🤣 Я не знаю його імені, і нічого про нього, тому для мене він залишиться приємним спогадом...
Я просто в кінці побажала йому щасливої дороги, а коли він поїхав - задонатила на зсу. Ну а що ще мені залишалося?)
Якщо що, то одружені чоловіки - для мене табу.
21 notes · View notes
dory380-blog · 1 year
Text
Я пам'ятаю як рік назад, я з думкою "це мій останній мирний похід в сільпо" за хвилину до закриття вийшла на вулицю і зовсім не хотіла йти додому. Чомусь ця думка мене заспокоїла. Мені важче було жити в очікувані війни.
В мене було все зібрано. Та тривожна валізка. Із найтривожнішого в ній була я. Особливо коли зрозуміла, що моя карта з зарплатою заморожена через кредит. Та й зняти не було де. У всіх банкоматах не було грошей. Виїзд в село з сім'єю дівчини. Якісь внутрішній спокій. Літаки весь вечір, абсолютно нежитлові умови в селі. І коли я так кажу я реально це маю на увазі, а не просто "нєженка". Там була обвалена стеля, вся підлога в соломі з горища, розбиті вікна, промерзлі стіни і ціла кімната до стелі забита старим одягом. Це навіть не перебільшення. Я б сказала, що применшення. Але в порівнянні з іншими, я дуже легко обійшлась.
Виїзд з того села. Перші блокпости, перевірка документів і незручні розмови з водієм в якого я мусила лишитись ночувати. Бо мій гуртожиток прямісінько над військовою частиною. Тривожна ніч, майже без сну. Але страх не за себе, а за рідних. За те, що можу їх втратити. Ранній підйом і виїзд з міста. Дорога, яка зазвичай займала 4 години займає 7. Три спуски в бомбосховище. Паніка і страх людей. Автобус, який поїхав без мене. Ночівля в церкві, з якою мама зв'язалась майже в 10 вечора. Вони забрали мене під виття сирени з автостанції.
Зранку приїхали батьки, на чужій машині. Де було тільки два сидіння. І знову ж таки під сирени ми виїхали далі. Купа блокпостів. Кожен раз перевірка багажника і документів. Сміялись, що кожен військовий перевіряв чохол синтезатора і питав чи веземо ми зброю.
Додому так і не доїхали. Завернули на кордон, забрали малих з волонтерського центра. Нагрузили купу їжі. І поїхали на пункти обігріву.
Три дні безкінечного потоку людей. Я бачила людей з різних куточків України, різного віку, статі, соціального становища. Вони розказували свої історії, а я розривалась від неможливості хоч чимось допомогти. Ми робили максимум, що могли. Але на третій день зранку температура була настільки низькою, що у нас замерзла абсолютно вся вода і їжа. Ми просто нічого з цим не могли зробити. Я дивилась в очі людям, які підходили до мене з надією і бачила, як вона гасне. Пройшов цілий рік, а мені все, ще боляче від цього.
А потім однією з цих людей стала я. Просто з однією сумною одягу і самим тільки паспортом сіла в машину з знайомими. З температурою і кашлем, бо три дні майже постійного перебування на морозі, фактично без сну, даром не проходять.
16 годин дороги до Угорського кордону, через Польщу і Словаччину. Пошук вайфаю на кожній заправці, щоб дізнатись новини і написати рідним. Потім ще 5 годин там на кордоні, щоб перекласти документи. І в нарешті Хорватії, 3 березня 2022 року, я вперше за весь той час нормально поїла.
За цей рік, місто, в якому я тоді вперше опинилась, стало для мене ріднішим, ніж місто, де я вчилась три роки. Коли я на деякий час повернулась в Україну, з волонтерським вантажем, в мене рідне місто викликало скоріше ностальгію, ніж радість.
Я не сперечаюсь, що хочу додому. Просто мій дім більше не там.
13 notes · View notes
benjamiina · 9 months
Text
я помітила, що поганий зір дуже впливає на мій настрій і мотивацію. а ще спека.
коли все це разом і водночас - я хочу верещати і бити все шо попадає під руку, ааааааааааа
і малювати не виходить, бо кляті окуляри, вони так обмежують погляд, і натирають носа, окурво, в мене такий паскудний настрій
а може справа не в окулярах, а в тому що я обмежене чмо, може це в мене купа рамок і страхів, може проблема не в матеріалах і не в настрої, і не в пекучому сонці, може блять проблема в мені.
я боюся засудження від інших художників, боюся чогось не знати, я боюся, що хтось сміється з мене, з моїх недостатньо вмілих робіт. але вмілі це які? хіба мистецтво це те чому можна навчитися в академії, чи де там мусять вчитися художники.
там вчать різні техніки, можливо це саме те, чого я потребую. базових знань, дисципліни, основи. але я ще не готова повернутися до такого серйозного навчання.
я хочу звільнитися від цього, перестрибнути етап формування, і переконатися, що ця дорога правильна. я хочу прожити день старої пані, яка усміхнеться перед дзеркалом у вбиральні, і 20 річна я всередині неї нарешті відчує спокій. я хочу знати, що все це не марно, що в кінці дороги буде <щось>, а не ще дорога.
я почуваюсь посміховиськом.
3 notes · View notes
2572331 · 1 year
Text
Ти часто возив мене на поле, де серед кукурудзи стояла дика грушка.На татовому вбитому мотоциклі. І ти возив мене туди, бо там було вільніше. Там дихалось інакше курявою, там вечір падав за стовбурі курурудзи повільно й таким кольором як мідь сонце сідало. Ми були як герої гарнючого, до біса гарнючого, вестерну. Під дикою грушкою, я в платті в горошок, ти в старій джинсовці. Завжди просив мене танцювати там, ніби десь грала музика, ніби я її слухала. Натанцювавшись мені хотілось ховатись в твоїй темно-синій футболці.Сісти, опертись на твою спину. Хотілось слухати твої розповіді про те, як знову шось зламалось в цьому мотоциклі. Потім, ти, звісно, давав мені одежину, щоб було тепло і починали співати коники - стрибунці.Ти просив мене танцювати на біс, ще раз. Далі ми довго цілувались, під дикою грушою, біля ґрунтової дороги, якою ніхто не їздив. Задираючи мою сукню шифонову по бедрі, націлувавшись в темряві ти казав одне : ніколи не переставай танцювати. Хотілось вірити тобі, я тобі вірила. Я танцювала там, бо там було вільніше.
*
Мене впирає писання про буденне. Я прям відчуваю сатисфакцію описуючи ці маленькі сценки з голови, які рандомно з'явилися. Переплітаючи їх з реальним чи колись побаченим мною.
А ще мене впирає думка про те, що це колись може існувати не тільки в моїй голові.
Цей факт впирає мене найбільше)
13 notes · View notes
lastivkaa · 1 year
Text
АВ по емеральддуо
Де Техноблейд кримінальний авторитет, що нещодавно відкрив квітковий магазин (через який таємно відмиває гроші), а Філза новий сусід, що доволі давно тримає кав'ярню, в якій працює його ж син Вілбур (який може й так, а може й ні пов'язаний з криміналом)
Джен | Pg-13 | Комедія, флаф
Можливі попередження: на початку б'ють людей (Техно б'є), а також згадка наркотиків
Вірю що вам сподобається ця замальовка. Приємного читання!
`•° початок °•`
Темний закуток ледве висвітлювався ліхтарями, ніч поглинала у темінь кожен кут, що звертав від основної дороги.
Це місце де з'являється Бог Крові.
Техноблейд стояв в одному з провулків, нависаючи над двома чоловіками. Його самовпевненість дала пропустити один удар у лице, але більше він цього не допустить.
Один з чоловіків лежав більше кучею на землі, скоріше за все не мертвий, принані, не навмисно. Другий стояв опираючись на стіну позаду, явно під чимось більшим ніж просто алкоголь, хоча все ще наляканий і побитий.
Кулак Техноблейда покрився подряпинами від частих ударів, тому він дозволив собі розім'яти його. Той що стояв ще ближче прижався до стіни
– П-пробач, пробач чувак, м-ми не знали – його почало трясти коли він побачив як Техно сжав кулак.
Цей удар має бути останнім.
– Техно? – замах зупинив знайомий голос, що здавався більше збентеженим ніж переляканим. Обидва чоловіки обернулися і побачили людину, чоловіка у дивній шапці-відрі, світле волося було зав'язано у хвіст, а голубі очі, прижмурившись, дивилися у провулок, ніби намагаючись роздивитися крізь темінь. Поряд з ним стояли продуктові пакети.
Філза. Філза Крафт.
Техноблейд сковтнув, його мозок почав думати зі швидкістю сотень кілометрів на секунду, він знов перевів погляд на того хто перед ним, побитого, сильно, сильно більше за нього, який дивився на незваного гостя дивним поглядом.
– Філ, Філ допоможи! – Техно прислонився до стіни, боляче впавши колінами на асфальт. Від його дійсно жалібних криків (він старався, добре?) побитий чолов'яга, здавалося втратив останню змогу говорити.
Той відійшов пару кроків у бік, вглядаючись у Техно, ніби перевіряючи чи дійсно він може втекти. Техноблейд не мав змогу відповісти, а чоловік не маг змогу почати діяти, коли в лице того прелетів удар Філа. Філза навіть не глянув на падаюче тіло, підсівши на брудний асфальт до Техноблейда.
Техно двічі кліпнув, трохи дизорієнтований швидкістю друга, але йому не дали оговтатися руки що припали до лиця. Техноблейд автоматично зашипів, коли Філ випадково нажав на синець.
– Пробач, пробач – Філ не відпускав руки, просто передвинув її нижче оглядаючи ними лице – Боже, Техно ти як? Сильно болить? Треба швидка?
– Ні, ні Філ я в нормі – Техно поклав руки на плечі Філзи намагаючись заспокоїти, але провалившись, коли той побачив рани на руках
– О Боже, Тех, – Філ у паніці знов подивився у очі навпроти, які скоріше за все не дуже й бачив (Техно міг це сказати по розфокусованому погляду, який ніби намагався пригледітись).
– Все буде нормально – твердим голосом заверив Філ. Техноблейду хотілося росміятися – Ти будеш в порядку, добре? Я вже тут
– Так, е, пасибі – Трохи ніяково сказав Блейд, підавшись обіймам чоловіка
– Я викличу поліцію, – Філ кивнув сам собі, починаючи відсторонятися. Техноблейд зупинив його рукою.
– Ні, ні, не треба, ти достатньо його е.... Наказав думаю – вони обидва глянули на впавше тіло
До Філа, здавалося, тільки зараз дійшло що позаду хтось був з коротким "о". Техноблейд все ще бачив сумніви на лиці чоловіка, тому продовжив слабшим голосом.
– Я просто не хочу зайвих проблем, Філу, будь ласка – і це спрацювало ідеально коли винувате лице подивилося на нього, і ніжно посміхнулося.
– Так, звісно, давай скоріше підемо звідси
×××
Коли на Техноблейда нападали наркомани (його нові клієнти, але тепер вже мабуть ні), він не дуже очікував що врешті-решт буде сидіти в кафе Філа, коли той обробляв його рани із такою нижністю, і словами що говорили заспокійливо і переконливо.
Відчуття ніби Техноблейд тільки що ледь не помер, ей-богу.
– Філ, я в нормі – в котре повторював він, коли Філза знов оглядав його лице, і потребував повідомлення про інші травми (яких не було)
– Техно...
– Філ, я серйозно
Техноблейд впевненно кивнув, що, як не дивно, не дуже впевнило Філа, але той втомлено видихнувши, всеж відступив.
– Добре, – кивнув він – ти знаєш хто був той хлопець?
Техноблейд знизив плечима
– Ну, але знаєш, він був під кайфом, не думаю що цілю був конкретно я –Техно махнув рукою – можливо просто переплутав. Або галюни.
– Це добре – Філ легко всміхнувся перебираючи волося Блейда, як він робив для свого стна, коли намагався впевнитися, що той в порядку – але якщо тобі щось потрібно, будь-що...
– Я до тебе звернусь – Техно хмикнув
×××
Наступний день був нормальним. Починався з дівични, яка зайшла подивится букет для партнерки, і продовжився похороними вінками. Це було звичне діло, і хоча, для будь кого іншого цей день був би поганим, бо каси ледве виходили у нуль, для Техно це не було принципово.
Він читав книгу, коли ще один гість прийшов до вечері. Вілбур, із нейомвірно темним виразом облича, від якого віяло аурою роздратованості.Техно широко посміхнувся, спецяльно нарочито невинно. Йому подобалось дражнити цього хлопця.
Той поставив йому на стіл накритий чимось підніс, який пах випічкою Філзи
– Від тата, він передає привіт.
– О передай йому подяку, що я в порядку, і шо він прийшов вчасно щоб врятувати безахисного мене – Техно ширше всміхнувся опираючись ліктьми на стіл, припадаючи ближче
Вілбур подивився на нього своїм фірмовим поглядом "я знаю що ти мудак" після чого розвернувся і пішов.
– Не забудь занести підніс – додав він хлопнувши дверима
Техно не сміг стримати фиркання. Вочевидь надмірне хвилювання його друга, перенеслося на Вілбура.
Техно не те щоб проти, поки може їсти випічку Філа.
`°• кінець •°`
Пам'ятаймо що це замальовка, яку я безмірно люблю, так безсумнівно, але всеж швидкість розповіді відчувається. Якщо ви хочете чогось більш повільного і смачного, запрошую на мій ао3 ;)
Ось якраз тематичний лист по квір-платонічним емеральддуо:
12 notes · View notes
victoriada · 1 year
Text
Tumblr media
Їй хотілося з головою пірнути в новий світ. Та жодна з книжок у магазині не привернули до себе стільки уваги, щоб віддати за них гроші. Не те щоб вона завжди щось купувала, коли приходила до "Книголенду": вивчала обкладинки, гортала сторінки, дивилася, спостерігала за тим, чим цікавляться інші. Принаймні їй вдавалося забрати із собою частку одного з тих світів, у які встигала ненадовго зазирнути.
Сьогодні вона повернулася додому з порожніми руками — без того натхнення, що допомагало на певний час покинути реальний світ.
Взяла одну зі старих книжок, упала на подушки та відкрила на випадковій сторінці. Одне слово. Два. Три. Речення. Друге. Далі розум відмовився спрямовувати увагу з поглядом, і книжка закрилася так само швидко, як і відкрилася. Відкинута лежала вона поруч, поки думки шукали дороги до одного зі світів, де легко можна було сховатися, уявити себе кимось іншою та відчути. Просто відчути.
Двері до всіх знайомих світів були зачинені. Від втоми закрилися й очі. Завтра вона спробує ще раз.
10.04.2023
6 notes · View notes
nemui-karrasu · 2 years
Text
Сьогодні їхала по Городку в машині і там вздовж дороги стояли лампадки, які залишилися після похорону хлопчини, що підірвався на міні з машиною.
Таке видовище не дуже то й піднімає настрій.
14 notes · View notes
bez-nichoho · 1 year
Text
Резиденція. День 5
Втома. Втома. Втома. Важка втома, яка відчувається як щось дуже добре. День видався сонячним і теплим. Вчора співмешканці запросили мене долучитись до них у прогулянці дорогою святого Євстахія — лісовою стежкою до великого дуба протяжністю близько шість кілометрів, яку хтось канонізував. Святих я не люблю, але ліс — так. Одначе зважаючи на вкрай гарну погоду, я вирішив не марнувати цей день лише на прогулянку лісом (на що у мене вже була і ще буде нагода), а взяти один з велосипедів, які нам дали, і поїхати до великого озера неподалік. Відкрити сезон.
Tumblr media
Озеро виявилось не надто неподалік — 17 кілометрів в один бік. Прекрасні дороги (щоправда, не всюди), прекрасна погода. І відчуття вітру у вухах, за яким я шалено скучив. Взагалі я неймовірно люблю кататись на велосипеді. Це мій вид транспорту, ми товаришуємо з дитинства, а у підлітковому віці я навіть брав участь у великих веломандрівках (найдовша з них тривала 31 день і понад 2000 кілометрів). Тому гріх було не скористатись нагодою і не сісти на велосипед вперше після зими. Не найзручніший для мене, не найкращий, але таки велосипед. І гайнути до прекрасного, прекрасного озера через ліси й села із тими гарними дерев'яними будиночками. Дороги були пусті, дороги були мої — лише раз в 15-20 хвилин ними проїжджало якесь авто. Я не був проти, бо воно приїжджало і від'їжджало, а дорога лишалась, надалі належала мені.
Tumblr media
Піщаний берег, тихе похитування озерної гладі, пустий-пустий пляж. Не сезон. Я дуже люблю бути в курортних місцях не в сезон, коли все спить. Сплять перекинуті човни, як великі черепахи, сплять причали, відрізані від материка людьськими руками, які забрали один з прольотів. Сплять кафе і пляжні парасолі, схожі на кажанів. Усе спить. Лише вода похитується. І тонкі, висохлі очеретини — пусті оболонки минулих літніх днів.
Я сидів на причалі й спостерігав за водою. Не було більше нічого. Тільки тиха музика пустого пляжу, тихе похитування цілого озера. І карколомна, непорушна геометрія піску. Не сезон.
Tumblr media Tumblr media
Дорога назад була важкою. Здійнявся вітер, дещо похолодало. Я, вже втомлений (бо з незвички втомлюєшся швидше, а дорога далека) боровся із вітром — він увесь час дув мені в лице, гальмував мене, не давав розігнатись. Спрага й голод були його поплічниками. Я проїхав близько 7 кілометрів до села й вирішив зайти в магазин. Звичайний сільський магазин, в якому мені трапився львівський квас. Я від подивування ледь не роззявив рота, бо аж ніяк не сподівався знайти в польській глухомані львівський квас. На радощах купив його. А він виявився виробленим у Каунасі. Кілька злотих на вітер. До речі, про вітер. Він ні на мить не вщухав. Хоча й світило тепле, перше направду тепле весняне сонце за ці дні, але вітер був ще зимовим, поривчастим. Але що тут вдієш — міжсезоння.
Tumblr media
Дорога назад була довгою і важкою, але попри все гарною. Траплялись красиві хащі, чиїсь забуті й віддані на поталу часу ровери, красиві поля. Вже наприкінці шляху відчувалось, як ниє тіло. Бо проїхати 34 кілометри при першому сіданні на велосипед в сезоні, ще й не дуже зручний — це не найкраще рішення. Але я ні про що не шкодую.
Нічого не перекладав. Спершу видихнув, а потім встиг взяти участь у поетичних читаннях у Львові — співорганізованих мною, але відвіданих лише онлайн. Цікавий це досвід звісно. Зрозумів, що ні в часі ковіду, ні в часі повномасштабки мені не доводилось вмикатись онлайн на читання, бути картинкою перед залою.
Оце і все. Тіло ниє, сон затягує. З останніх сил настукав цю нотатку, аби мати спокій завтра і не писати знову два тексти. Оце надумав собі — щоденник з резиденції вести. Що собі хотів, те й маєш. Еге.
Завтра вранці вирушаємо до містечка Гайнувка (близько 30 км звідси) на фермерський ярмарок з двома переклачками. Іншими словами — на базар. Вони хочуть домашніх продуктів, а мене веде туди антропологічна і культурологічна цікавість. А ще — бажання познимкувати щось гарне. Ато я виклацую плівку на фотоапараті на якісь краєвиди лише. Ну і ще дуже хочу забігти в книгарню. Не факт, що при поверненні додому буду мати багато часу у Варшаві на те, аби позависати у книгарні. Але завтра буде завтра. А зараз — усе засинає, попивши на ніч з ріки молока. Мабуть, так і є. Такий зараз сезон. Я вже не визиратиму за вікно, а й собі піду спати. Бо втома, втома, втома.
9 notes · View notes
ruushinynerve · 2 years
Text
Це був доволі тьмянистий сон. Я заснула в реальності, а потім прокинулась уві сні. Я була у машині, все було у синіх холодних відтінках. За вікном була шосейна дорога серед лісу, такі наші дороги якими їздять машинами від одного міста до іншого. Ззовні була похмура зима, і на тій дорозі лежали люди, хтось ще сидів, просто сидів і чогось чекав. Я розуміла, що не всі що сидять живі, вони просто замерзли так. Потім я звернула увагу на те де я. Я була у тій машині, яких було розкидано дорогою, понівечених, десь з мертвими людьми всередині. Було холодно але не так як на вулиці. І тут в один момент мені стало моторошно, бо я побачила, що не одна в машині. Але ці люди не рухалися і я тремтіла всередені від цього. Зліва від мене був хлопчик років 4ьох, а спереду за кермом жінка. Я думала, що я буду робити. Я в лісі, посеред трупів й напів живих людей, які нікуди не йдуть бо що? Знають, що це марно, що їх вб'ю? Я гадала, як я тут опинилася, що трапилося, як мені вибратися звідси. Але тут хлопчик і жінка почали рухатися наче теж прокинулися. На них був іній, шкіра в них була сіро-синього кольору. Я відчула полегшення. Розуміти, що біля тебе лежать трупи, а ти замкнений з ними, це тривожно, м'яко кажучи.
Жінка завела автівку і рушила дорогою, за вікном було бачно все, ми проїзджали смуги цих жахів. Мені не було холодно, але я бачила, що ці люди мерзли. Я запропонувала обійняти хлопчика, щоб зігріти його. Я обіймала його, ми їхали у повній тиші не через метафоричне мінне поле, а справжнісіньке. Не знаю, скільки ми так їхали, але вкінці все таки дісталися столиці. Там було безпечно.
4 notes · View notes
nati3197 · 20 days
Text
Tumblr media
Новий день. Новий світанок
Tumblr media
С.: Ну ось я тут. Що хотіла сказати, та й ще й особисто?
О.: Рада тебе бачити Скарлет, добре виглядаєш хоча і засмагла
С.: Нажаль не можу відповісти взаємністю
Tumblr media
О.: Шкода, дуже шкода. Сумно було дізнатися про містера Еверлі. Така трагедія, вогонь знищив усе, навіть дім
С.: Угу, це страшне видовище
О.: Ще й банкрутство, кредитори. Не представляю як ти це пережила
С.: Як бачиш успішно. Тепер живу на ранчо, ближче до природи, це чудово
О.: Правда? Тобі там подобається? Хоча чому дивуватися
С.: Звичайно. Ранчо це прекрасно - рослини, тварини, природа. Я в захваті
Tumblr media
С.: А ти що? Як там Олівер? Ще не пішов до іншої? Чи ти його кінцевий ідеал?
О.: Я чудово. Олі став моїм чоловіком. У нас все чудово, навіть ідеально. Дякую, що спитала
С.: Звичайно. Чому дивуватися. Така вигідна партія
Tumblr media
О.: Сподіваюсь сьогоднішня зустріч прибере всі непорозуміння, що були між нами і дасть можливість нівелювати напругу
Tumblr media
С.: Ніякої напруги немає. Ми живемо в різних світах, різними життями які більше не будуть перетинатися
О.: Ось і чудово, рада зустрічі. Тебе підвезти додому?
С.: Боюсь твоє авто застряне десь і прийдеться його буксувати. Мене забере хлопець тому ніяких проблем
О.: Ох. Хлопець.
С.: Хлопець. Ми познайомилися на ранчо. Він такий милий, та ще й військовий та жокей. Не хвилюйся мене буде кому зігріти взимку
О.: Невже. Тоді гарної дороги. Щастя вам
Tumblr media
вступ_попередній_наступний
0 notes
dory380-blog · 1 year
Text
Я бариста-бармен-офік-шо попадеться. Кароче працюю не в Україні. Хоча в нас теж так працювала але це називалось "касир- адміністратор залу"😅. Не сказати, що я не люблю свою роботу, але щоб прям любити то теж ні. Мене все ще (а я вже 2 роки працюю) дивують люди, які в 6 ранку п'ють водку або в 23 годині - каву. Так і хочеться спитати, як там серце? Але це не найстрашніше в роботі. Найстрашніше потім виходити і надіятись, що ніяка п'яна башка не лишилась чекати мене під кафешкою. От це те, чого я найбільше боюсь. Хоч цього ніколи не ставалось.
На фото частинка моєї дороги на роботу)
Tumblr media
2 notes · View notes
rostyslavua · 1 month
Text
0 notes
finlandwars · 3 months
Text
Продовження Громадянської війни
Наступна битва, яка розгорілась між консервативною владою Фінлянідї і комуністичними злочинцями називалась Битва при Вільпулі, яка відбулась 31 січня-18 березня 1918рік.
Перше зіткнення у Вільппулі відбулося 31 січня, коли 200 червоних напали на індустріальний район Мянтта, який утримував місцева біла гвардія. Конфлікт вдалося вирішити за допомогою сільського священика, обидві сторони були роззброєні. Наступного дня на сцену вийшла біла гвардія з сусіднього Кеуруу, і червоні були змушені відступити до залізничної станції Лілі, приблизно за 15 кілометрів на південь від Вілпули. Пізніше того ж дня загін білих на чолі з видатним воєначальником Матті Лаурілою, пізніше вбитим у битві при Ленкіпох'я, просунувся до Лілі, але був зупинений зруйнованим залізничним мостом. Випадково потяг з персоналом румунського посольства, евакуйованого з Санкт-Петербурга, прибув на інший бік мосту, і білі змогли продовжити шлях, захопивши їхній потяг. Нарешті білим довелося повернути назад, не досягнувши Лілі, оскільки червоні зламали залізницю в кількох місцях. Тепер білі розташувалися на залізничній станції Вільпула, а червоні зібрали свої війська в Лілі.
Росіяни втягнулися в події, оскільки білі взяли в полон понад дві тисячі російських солдатів, які здали зброю. Михайло Свєчніков, командир російської 106-ї дивізії в Тампере, був змушений вжити заходів проти білих, оскільки полонені перебували під його командуванням. Для боротьби з червоними Свєчніков послав групу добровольців із 500 осіб. Цей загін очолив обер-лейтенант Г. А. Столбов, але незабаром росіяни були направлені в битву при Куру, яка велася в 40 кілометрах на захід від Вільппули.
Червоні розпочали свій перший наступ проти Вільппули 2 лютого за підтримки російських військ і бронепотяга. Білі побудували оборонну лінію за двома мостами через річку Вільпуланкоскі. Протягом наступних п'яти днів комуністи кілька разів атакували, але всі зусилля провалилися. Оскільки вони отримали підкріплення від Гельсінської Червоної Гвардії та Санкт-Петербурзької Фінської Червоної Гвардії, протягом наступних двох тижнів було здійснено ще три атаки, але комуністи не змогли прорватися.
21 лютого розпочався загальний наступ червоних, але червоні Вільппула не приєдналися до атаки, оскільки біла артилерія зупинила їхній бронепоїзд. Бойові дії вщухли, обидві сторони тепер зосередилися на артилерійському вогні один одного. 13 березня червоні провели дивовижну операцію, завантаживши повний вибухівкою потяг і направивши його до станції Вільппула. Поїзд-привид проїхав через блокпости і нарешті зупинився на залізничній станції, де білим вдалося знешкодити локомотив із надлишковим тиском і запобігти вибуху. На початку березня до Тампере прибув потяг із персоналом посольства Великобританії в Санкт-Петербурзі. Британці залишили Росію після Жовтневої революції і тепер поверталися додому через Фінляндію та Швецію. Фінсько-американські Червоні, Август Веслі та Вернер Лехтімакі, вели переговори з британцями, і Червоні погодилися дозволити їм перетнути лінію фронту у Вільппулі. Коли британський конвой досяг лінії білих, їх зустріли стріляниною, оскільки білі не помітили білого прапора на сніжному фоні та припустили, що Юніон Джек був якимось соціалістичним прапором. Зрештою, перетнути лінію фронту вдалося, і британці благополучно повернулися додому.
Оскільки червоні не змогли дістатися Вільппули залізницею, що прямувала на північ, вони вирішили атакувати з південного заходу вздовж дороги, що з’єднує Руовесі та Вільпулу. Тепер червоним довелося прорвати лінію білих у селі Вяерінмая, розташованому за 13 кілометрів на південний захід від Вільппули. Червоні зібрали свої війська чисельністю 1000 чоловік у селі Hyyrylä, приблизно за 4 кілометри на південь від Vääärinmaja. Війська, якими командував Мікко Кокко, включали елітні підрозділи, такі як Гельсінська червона гвардія А-рота та батальйон Портту, який складався з працівників військово-морської верфі Катаянокка в Гельсінкі. Червоні також мали кавалерійський загін із 100 чоловік із Турку під командуванням братів-революціонерів Вернера та Ялмара Лехтімякі. Білі, у свою чергу, мали 600 чоловік у Верінмаї, якими командували лейтенант Карл Норденсван і шведський капітан-добровольець Мартін Екстрьом .
Червоні розпочали свою першу атаку 21 лютого, обстрілявши артилерійським вогнем Ваерінмая та сусідні села Сеппяля та Еноранта. Вони взяли Еноранту, але через три дні білі почали контратаку та повернули село. Друга атака була здійснена 10 березня, але й ця була невдалою. Останній спробі 13 березня знову передував сильний артилерійський вогонь, але Верінмайя залишився під контролем білих. Через два дні білі почали великий наступ на Тампере. і червоний фронт розвалився буквально за пару днів. Червоні залишили територію Вілпули 18 березня та приєдналися до битви при Тампере.
Втрати комуністів склали 125 убитих, втрати захиснів Фінської державності склали 60 убитих.
Наступна битва розігралась 3 лютого 1918 року і мала назву ��итва під Оулу.
Комуністи створили Червону гвардію в місті 15 серпня 1917 року, однак, оскільки лідер гвардії, Йрьо Мекелін, був у Гельсінкі, коли почалися бої, Юрйо Каллінен був призначений фактичним лідером місцевої Червоної гвардії. Каллінен не хотів залишатися на посаді лідера Червоної гвардії Оулу надто довго, оскільки він був пацифістом, а Леннарт Ліндгрен, який був ветераном Другої англо-бурської війни, був призначений натомість місцевим лідером. Червоних підтримував місцевий російський гарнізон, який дислокувався в казармах в Інтіо, проте більшість росіян не мали мотивації воювати.
Білі в місті створили місцеву Білу гвардію, яка складалася з близько 300 чоловік. Вілхо Ненонен був призначений місцевим керівником цієї білої гвардії. Однак, оскільки ця місцева біла гвардія була значною чисельністю, К. Г. Маннергейм послав понад 900 чоловік для підкріплення міста.
Маннергейм вимагав роззброїти місцевий російський гарнізон, на що єгер Теодор Грюнн взяв ініціативу, роззброївши невеликий російський гарнізон у Лімінзі 30 січня. Наступного ранку всі інші російські гарнізони здали зброю, за винятком гарнізону в Інтіо, де спалахнула перестрілка між білою гвардією та гарнізоном. Під час цієї спроби жоден білогвардійець не постраждав і вимагав від росіян здати зброю без умов капітуляції. Росіяни на це не погодилися, натомість передали Червоній гвардії 200 гармат.
Місцева біла гвардія розмістила позиції біля будинків міської влади та старшої середньої школи Оулун Лісео та благала про допомогу Маннергейма. Олександр Тунцельман фон Адлерфлюг відправився в експедицію, однак, коли червоні знайшли дізнавшись про це, вони перехопили білих у Сійкайокі, і почалися переговори. Потім Каллінен повернувся до Оулу, вважаючи, що вони досягли успіху. 1 лютого була направлена делегація росіян і червоних для відновлення переговорів, однак вони зайшли в глухий кут, оскільки білі прийняли лише беззастережну капітуляцію. 2 лютого Каллінен пішов у відставку, оскільки був пацифістом, і після того, як інший пацифіст прийшов до влади, Ліндгрен отримав командування. Червона гвардія отримала більше зброї від російського гарнізону, і вони атакували базу білої гвардії, намагаючись приборкати їхню силу до прибуття експедиції. Однак це було здебільшого невдалим, і старша середня школа загорілася під час цього випробування.
Вранці 3 лютого червоні зосередили свої сили проти експедиції, яку тепер очолив Ганнес Ігнаціус, кавалерійський командир. Експедиція мала значно кращу зброю, маючи гармати та кулемети, їхні гармати були розміщені на північному березі Оулуйокі. Звідки вони обстріляли казарми, серед інших стратегічних цілей, розпочавши гарматний вогонь о 09:00. Червона гвардія була зосереджена навколо кладовища Оулу, залізничного вокзалу та місцевого Народного дому. Білі були розкидані по різних частинах міста, і о першій годині дня цвинтар було захоплено білими силами, а червоні з цвинтаря відступили до казарм. Найзапекліша перестрілка відбулася біля Народного дому, де червоні організували укріплення, однак о 15:10 червоні капітулювали.
Росіяни не хотіли здаватися, незважаючи на те, що червоні відмовилися від боротьби. Вони домовилися про припинення вогню, де о 23:00 росіяни почали масово здаватись.
Під час боїв фінська армія втратила 33 убитими, комуністичні терористи втратили убитими 27 чоловік.
Наступна битва, яка розгорілась між фінськими силами та комуністами відбулась 5 лютого-19 березня 1918 року битва мала назву битва при Руовесі.
Коли 27 січня почалася війна, білі та червоні в Руовесі уклали угоду не брати участі в конфлікті. Ситуація, однак, змінилася 2 лютого, коли білогвардійський загін з Остроботнійського муніципалітету Юліхарма увійшов до Руовесі та захопив контроль над селом. Північні частини Руовесі, а також села Ямінкіпох'я та Рухала на південній стороні озера Паловесі були під контролем білих .
Близько 200 погано озброєних членів Червоної гвардії Руовесі відійшли до південних частин муніципалітету та взяли під контроль південні села Муроле та Кекконен. Незабаром до них приєдналися 100 червоних бійців з Тампере. Червоними командували робітник Еміль Коскі та столяр Герман Ярвінен. Через два дні воєнізовані білогвардійці були виведені з Руовесі та замінені підрозділом Західної армії під командуванням єгерського капітана Пауля Валленіуса .
Відповідно до військового плану, складеного головнокомандувачем Червоної гвардії Алі Аалтоненом, у регіоні Північна Тавастія зосереджувалося на забезпеченні життєво важливої залізниці, що з’єднує міста Тампере та Порі. Це означало, що червоні в сільських районах, таких як Руовесі, Куру та Віррат, здебільшого залишилися самі по собі. Війська в Руовесі підтримував лише невеликий загін з району Гельсінкі Германні на чолі з Оскаром Йоганссоном.
Перше зіткнення в Руовесі відбулося 5 лютого, коли червоні перетнули замерзле озеро Паловесі і вийшли на дорогу, що з'єднує Куру і Руовесі. 200 білим з Військової академії Войрі вдалося відтіснити червоних і захистити дорогу. Незначні зіткнення відбулися 12 лютого. Через день червоні розпочали великий наступ на село Руовесі з трьох напрямків. До них приєдналася група російських добровольців чисельністю 500–600 чоловік під командуванням підпоручика Г. А. Столбова. До складу радянського підрозділу увійшло 250–350 моряків-анархістів з броненосців Балтійського флоту «Полтава» і «Республіка» та міноносця «Орфей», які стояли в Турку. Моряки поверталися додому потягом через Тампере, але вирішили брати участь у війні на фронті Тавастія по дорозі до радянської Росії.
Радянська армія атакувала позиції білих біля садиби Пеккала, розмахуючи чорними прапорами та веселими Роджерами. Після кількох годин бою частина білих втекла на лід озера Паловесі, а командир Мартін Ветцер віддав наказ про відступ. Однак загін білогвардійців з Лапуа під командуванням видатного воєначальника Матті Лауріла зумів заскочити анархістів зненацька, коли вони переходили відкрите поле. Моряки не були навчені наземній війні, що призвело до значних втрат під час кулеметного вогню, і з настанням темряви анархісти були змушені відступити. Щонайменше 11 радянських військових було вбито і 30 поранено. Це був єдиний бій анархістів під час громадянської війни у Фінляндії, моряки повернули Росію за два дні. Решту радянських добровольців перекинули для участі в битві під Куру, що відбулася за 20 кілометрів на південний захід від Руовесі. За деякими даними, двоє анархістів деякий час залишалися на фронті, намагаючись підняти партизанську війну. Комуністи розпочали ще три наступи 21 лютого, 2 березня та 10 березня, але ці атаки також зазнали невдачі.
Tumblr media
Фінські вояки готуються відбивати наступ комуністів.
15 березня білі почали головну атаку на фронті Тавастія. Більшість червоних Руовесі відступили до каналу Муроле. Через день до них приєдналися російські добровольці з Куру, яких відтіснив загін шведського полковника-лейтенанта Харальда Ялмарсона в 1650 чоловік. 18 березня позиції червоних були обстріляні сильним артилерійським вогнем, і вони вирішили залишити Руовесі. Червоні відступили на південь, де незабаром приєдналися до битви при Тампере. До червоних приєдналися члени їхніх сімей, що втікали, та інші цивільні особи, які їх підтримували .
19 березня весь Руовесі був під контролем білих. Через тиждень Біла армія розпочала загальний призов серед чоловіків, які залишилися в Руовесі. Проте більшість із них були прихильниками червоних, і не брали участі в призовах.
Більшість Червоних Руовесі, які брали участь у битві при Тампере, були захоплені в полон, коли місто впало 4–6 квітня. Їх відвезли до табору Калеванкангас, де 5 травня було страчено командира Еміля Коскі . Герман Ярвінен загинув у бою 3 квітня.
В підсумку фінські сили втратили 47 чоловік убитими, комуністи втратили убитими 61 чоловік також, було ліквідовано 11 російських комуністів. Серед ліквідованих фінськими силами були командувачі комуністів Герман Ярвінен та Еміль Коскі.
Наступна битва між фінськими силами і комуністами розігралась 6 лютого 1918 року отримала назву битва при Торніо.
15 січня білі в місті організувалися в білогвардійський загін, який налічував близько 73 осіб. Зі зростанням напруженості 30 січня 175 єгерів прибули з Гапаранди, і приєдналися до вже організованої Білої гвардії. Наступного дня майор Фрідель Якобссон, який був найвищим військовим чиновником у Торніо, прийняв командування Білою гвардією в місті. Вони також були краще оснащені, маючи 4 кулемети.
Червоні організувалися в Червону гвардію в листопаді 1917 року, яка спочатку складалася з приблизно 300 чоловіків, однак приблизно 90 з них були перевезені до Оулу 1 лютого, залишивши близько 200 червоних у місті. Червоних також підтримував місцевий російський гарнізон, чисельність якого швидко зменшувалася, маючи близько 1300 чоловік у Торніо восени, а на момент початку конфлікту їх залишилося близько 450.
Першим об’єктом битви була місцева середня школа під назвою Peräpohjolan Opisto, де було розташовано близько 50 російських гарнізонів. Усі вони здалися, і середню школу звільнили близько 15:00. О 15:00 інша білогвардійська група просунулася до залізничного вокзалу. У той же час цивільна біла гвардія перетнула річку Торне з Суенсаарі, щоб укріпити позиції.
О 16:30 групи Мікко Кохонена та Тауно Йовенена, очолювані Якоббсоном, вступили в конфлікт з росіянами та червоними на північній ділянці Залізничного вокзалу. Росіяни розташували позиції на повороті залізничної колії, що прямувала до Кемі, однак деякі звіти стверджують, що деякі з росіян, можливо, вели вогонь із санітарних машин, звідки вони вели вогонь по позиціях білих. Однак їм довелося припинити боротьбу, і частина росіян втекла до Швеції. Валленіус висунув свої сили до південної частини Залізничного вокзалу, де після кількох годин бою червоні здалися. Наступного дня залишок російського гарнізону в церкві Алаторніо здався. Червона гвардія Торніо не брала участі в боях, натомість масово здалася в полон.
Фінські сили втратили вбитими 9 захисників. Було ліквідовано 40 комуністів, а також захоплено в полон 360 російських комуністів.
Наступне серйозне зіткнення відбулось 11 лютого-25 квітня 1918 року, і отримало назву битва при Антреї .Біла армія на фронті Антреа включала воєнізовану білогвардійську армію, єгерські загони та Карельську армію. Спочатку нею командував полковник-лейтенант Герман Вернх'єлм, якого 12 лютого змінив капітан Аарне Сіхво та Вольдемар Хегглунд як його штабний офіцер.
Червоні підрозділи складалися з Червоної гвардії з району Війпурі та далі з регіону Уусімаа Південної Фінляндії з Гельсінкі, Вантаа, Хювінкяя та Мянцяля. Гельсінська Червона гвардія включала знамениту роту Jyry, яка була елітним загоном, що складався з членів клубу робітничих спортсменів Jyry Helsinki. Також у бою брав участь підрозділ Жіночої Червоної гвардії. Російські добровольчі бригади прибули з Петрограда, Москви та Сибіру. Усі вони залишили фронт Антреа наприкінці лютого, оскільки перемир’я між радянською Росією та Німецькою імперією було порушено, і війська були потрібні в іншому місці. Пізніше в березні група моряків Балтійського флоту все ще воювала в Ахволі.
Червоні командували з головного штабу Червоної гвардії у Війпурі, але вони також мали місцеву базу в Каванцаарі. Головнокомандуючим у Каванцаарі був маловідомий фабричний робітник А. Бакман. Навіть його точна особистість невідома, але Бекман, імовірно, був схоплений, а потім убитий білими на початку травня. За три дні до початку війни білі спробували взяти Війпурі під свій контроль, але зазнали невдачі. Загін із 300 чоловік покинув місто та попрямував на південь через лід затоки Війпурі до невеликого острова Венаянсаарі. 26 січня білі вирішили йти на північ від Війпурі до Антреа та зустрітися зі своїми головними силами. Тепер загін очолив Адольф Амінов, 62-річний полковник російської імператорської армії у відставці. Він перетнув Петроградську залізницю в селі Камяра, де відбулося зіткнення з червоногвардійцями. Битва при Камярі вважається першою битвою громадянської війни у Фінляндії. Розгромивши червоних біля станції Камяра, білі влаштували засідку на червоний поїзд, що прямував з Петрограда до Фінляндії. Так званий ″Great Gun Train″ перевозив великий вантаж гвинтівок, артилерійських знарядь та боєприпасів. Його супроводжував загін із 400 членів петроградської фінської червоної гвардії під командуванням братів Юкки та Ейно Рах’я. Потяг зупинився біля станції і був здивований Білими. Після того, як червоні поставили свої кулемети на стрілецькі позиції, білі втекли з Кямера і продовжили свій шлях до Антреа. Бої в Камярі закінчилися 18 убитими білими і до 30 убитими червоними. Білі нарешті досягли Антреа 28 січня. Місцеві білогвардійці за день до цього зайняли залізничні станції Кавацаарі та Ганніла.
Коли війна почалася 27 січня, червоні Війпурі просунулися до Антреа вздовж залізниці Війпурі-Йоенсуу. 1 лютого вони зайняли залізничну станцію в Талі, за 10 кілометрів на північ від Війпурі, а наступного дня станцію Карісалмі за 5 кілометрів північніше. 9 лютого червоні зайняли залізничну станцію Каванцаарі після незначного бою з білими. Через день червоні втратили її, але наступного дня отримали підкріплення і знову відбили станцію. 11 лютого червоні також атакували станцію Ганніла, але зазнали невдачі. Натомість вони взяли села Сейстола та Ахвола, розташовані за кілька кілометрів на захід від залізниці. Ахвола була важливим перехрестям шосе Війпурі-Іматра та Війпурі-Антреа.
12 лютого командир білих Герман Вернх'єльм наказав своїм людям відступити з Ганніли через річку Вуоксі, але капітан Аарне Сіхво відмовився виконати наказ. Натомість Сихво наказав своїм людям атакувати Ахволу, яку потім захопили білі. Вони також здійснили невдалу атаку проти Каванцаарі. Тепер Вернх'єльма було звільнено і замінено на Сіхво. Червоні, у свою чергу, втратили велику кількість своїх сил у наступні дні, коли російські добровольчі бригади залишили фронт Антреа. Деякі незначні атаки все ще були зроблені, але після 24 лютого лінія фронту була сформована, і битва перетворилася на окопну війну. Тепер обидві сторони мали приблизно 1500 чоловік в Ахволі та ще кілька сотень на інших позиціях. З кінця лютого бій зосередився біля села Ахвола, приблизно за п'ять кілометрів на захід від залізниці. Червоні атакували лінії білих щодня о 9 ранку, а потім відійшли до своїх окопів із заходом сонця . Протягом цього дев'ятитижневого періоду обидві сторони щодня втрачали близько 20 чоловік убитими або пораненими. Село Пулліла за п'ять кілометрів на схід від залізниці утримували червоні. Кілька разів білі безуспішно атакували село.
П'ятикілометрова ділянка залізниці між Каванцаарі та Ганнілою контролювалася бронепоїздами, тому піхота була незначною. У червоних був російський бронепоїзд «Українська революція», який більшовики раніше використовували в Україні. Іншим червоним бронепоїздом був Panssarijuna № 4 (Бронепоїзд № 4), виготовлений на заводі Фредріксберг у Гельсінкі. У білих був бронепоїзд «Карджалан пеластая» («Спаситель Карелії»). Його прозвали за першими боями в Ганнилі, де потягу вдалося відбити червоних. Сам потяг був ″саморобний″, білі мали броньовані відкриті вагони цеглою та дошками та оснастили його гірською гарматою та кулеметами. Потяги атакували один одного, але зазвичай без великих втрат. Найбільший інцидент стався 23 березня, коли «Українська революція» увійшла всього за 250 метрів від білих ліній і бомбила станцію Ганніла протягом 20 хвилин. Білим вдалося вразити потяг гранатою, але «Українська революція» змогла відступити за допомогою Пансаріджуни № 4 і була відправлена до Петрограда на ремонт. 23 квітня білі розпочали рішучий наступ на Війпурі з 15 000 чоловік. Антрейські білі тепер оточили залізницю на 30 кілометрів на схід через село Хейнйокі, а потім закрили Війпурі зі сходу вздовж Петроградської залізниці. Червоним було наказано залишити свої позиції та відступити до Війпурі 24–25 квітня, а резерви білих, що залишилися в Антреа, тепер змогли взяти Каванцаарі та Пуллілу без будь-яких боїв. Після битви під Війпурі 24-29 квітня громадянська війна в Карелії закінчилася.
Два імпортовані з Німеччини літаки-розвідники DFW C.V були доставлені в Антреа наприкінці березня під командуванням данського лейтенанта Кнуда фон Клаусона-Кааса. Літаки не використовувалися в б��йових діях, оскільки шведські пілоти відмовилися літати в складних умовах. 10–11 квітня шість російських льотчиків перейшли з Радянської Росії та приєдналися до фінських білих з літаючим човном Григорович М-9, двома літаками-розвідниками «Ньюпор-10» і двома винищувачами «Ньюпор-17». Льотчики були прихильниками російського білого руху. З 13 квітня російські льотчики здійснювали розвідувальні польоти, бомбили позиції червоних і скидали агітаційні листівки. Літаки діяли з аеродрому Антреа в льоду озера Пяахк'ярві. Це вважається початком фінських ВПС.
Tumblr media
Літак фінських збройних сил.
Червоні мали два російські літаючі човни Nieuport, якими керували троє російських пілотів. Вони діяли з льоду затоки Панцарлахті у Війпурі. З кінця лютого до кінця березня літаки здійснили щонайменше чотири розвідувальні та бомбардувальні польоти .
В результаті данної битви фінські сили втратили 300 чоловік убитими, комуністичні сили втратили 324 убитими.
0 notes
uageek · 4 months
Text
🌟 НК Богдан анонсували попередній план видання горорів на 2024 рік.
Tumblr media
📕🧛‍♀️ «Låt den rätte komma in» Йона Айвіде Ліндквіста 📜 1981 рік, місто Блакберг, Швеція. Оскар — дванадцятирічний хлопчик, якого цькують у школі. Він самотній і любить уявляти, як одного дня він стане достатньо сильним, щоб убити своїх кривдників. Елі — вампір. Їй теж дванадцять, тільки її дванадцять триває уже дуже довго. Вона самотня і харчується людською кров'ю, щоб вижити. Хокан — педофіл. Він допомагає Елі виживати. Він кохає її. Елі для нього — сенс існування, його богиня. Вона близько до нього і водночас нездоланно далеко. Однієї довгої морозної шведської ночі, Хокан та Елі оселяються по сусідству із Оскаром. І одночасно із цим в Блакеберзі розпочинаються вбивства.
📓🧟 «Hanteringen av odöda» Йона Айвіде Ліндквіста 📜 Стокгольм, 13 серпня 2002 р. Після тривалої спеки над містом виникло дивне електричне поле. Спалах вимкнув електромережі, не працюють машини, а люди страждають від головно болю. Але трапилось щось ще. Журналісту на пенсії Густаву Малеру телефонують із лікарні — мертві прокинулись. Його онука тільки нещодавно поховали на кладовищі. Чи прокинувся і він у своїй труні під землею? Елві доглядала за старим чоловіком до його останньої миті. Через два дні відбудуться похорони. Але посеред ночі у двері стукають. Коли дружина Девіда гине в автотрощі, він просить Бога повернути її. Але повернення до життя виглядає не так, як він сподівався. Мертві прокидаються, та чого вони хочуть? Можливо, того що й усі живі – повернутися додому.
📗🌳 «The Ritual» Адама Невілла 📜 Четверо друзів, щоб відволіктися від повсякденних турбот та проблем, вирушають у похід у заполярні пустки Швеції. Щоб скоротити шлях, вони вирішують пройти через ліс. Та, заглибившись в нетрі багатовікових ялин, вони розуміють, що збилися з дороги. На третій день блукань лісом їм трапляється дерево, на якому жорстоко розіп'ято якесь лісове звірятко. Потім вони натикаються на занедбаний будинок, горище якого служить притулком для опудала якогось огидного створіння, і напівзруйновану церкву, підвал якої забитий кістками давно вбитих людей. Із часом приходить розуміння — вони тут зовсім не самі і смерть ще не найгірше, що може спіткати їх у нетрях стародавнього лісу.
📘👿 «Last Days» Адама Невілла 📜 Перебуваючи на межі банкрутства, режисер Кайл Фріман отримує пропозицію, від якої не може відмовитися: за значний гонорар зняти документальний фільм про давно забуту секту Храм Судних днів, майже всі члени якої наклали на себе руки в 1975 році. Все здавалось досить простим: три локації, десять днів зйомок і кілька свідків, що вижили, які готові розповісти історію Храму на камеру. Але що далі заходять зйомки, то страшніші події починають ставатися навколо знімальної групи: гинуть люди, дивні видіння переслідують самого режисера, а на місці зйомок він знаходить скелети невідомих істот, що проступають зі стін. Незабаром Кайл розуміє, що Храм Судних днів у свої окультних пошуках щось знайшов, щось жаске і потойбічне, і розпитування Кайла привернули його увагу.
0 notes