annivna

[annivna]

БЛЕКАУТ З РЕМЛЕНАМИ: 2 частина. не редаговано

- трохи погріємося і поїдемо, - Рембо заводить машину і мовчки протягує шнур, - в тебе ж ніби сідає, постав.

- так, дякую. "пункт незламності" на колесах, - всміхається Верлен і намагається зручніше вмоститися на сидінні.

вони вже не рахують, скільки часу нема світла - кількість годин давно перевалила за 48. в деяких районах міста вже є зв'язок і по дві-три години в день електрика, але їм не щастить. така недовга вилазка в магазин і назад рятує від божевілля в чотирьох стінах, як колись у локдаун.

- може справді поїдемо в пункт незламності чи як його там? хоча б людей побачити можна, - після недовгого мовчання тихо кидає Рембо.

Верлен відмахується, ніби зараз вони переповнені і краще заїхати у випадкову кав'ярню. Артюр знизує плечима: не їдемо так не їдемо. найближче працююче атб хвилин за 30 на машині, тож і телефони підзарядити, і зігрітися є час.

тільки за відсутністю електрики розумієш, наскільки вона пронизує життя і як без неї нудно. їй-богу, хоч до бабусь на перший поверх спускайся і з ними насіння перед парадною лускай. теми для розмов закінчилися десь на другий день без зв'язку зі світом. настільні ігри теж швидко набридли: удвох в дурня грати довго не вийде, а інші в них лише на компанію від 4 осіб. секс? кількаденний марафон не для всіх. ото бебібум буде через 9 місяців… Верлен всміхається думкам про найпопулярніше ім'я для дитини в 22-23 роках і повертається до водія:

- спочатку по каву і потім в магазин, чи навпаки?

- навпаки думаю, - вирулює на головну дорогу Рембо. за кермом він не дуже говіркий: не так давно тільки отримав права і боїться необачно збити когось. тим паче зараз, коли вимкнено всі вуличні ліхтарі, Артюр намагається зайвий раз не відвертатися від дороги.

дні зливаються в один довгий, сірий і холодний. цей рік видався важким, і згодом буде тільки складніше. але знаходитися коло коханої людини дарує надію на те, що все буде добре.

ав на тві

друга частина на тві

перша частина на тамблері

#укртумбочка #укрфф #фанфіки українською #укртамблер #bsd rimbaud #rimlaine #paul verlaine

[annivna]

БЛЕКАУТ З РЕМЛЕНАМИ: 1 частина, не редаговано, написано до челенджу

- а в нас свічки є?

- десь були, я точно купував. глянь в тій шафці.

кухня у пітьмі, і лише сумні кишенькові ліхтарики холодно світять в стелю: черговий блекаут, світла нема вже третю добу.

десь з глибоких недрів поличок Верлен нарешті дістає пакет із свічками різного розміру, навпомацки обирає одну і запалює сірником, ледь не обпікаючи пальці: свічечка залита у вузький стакан, а гніт короткий.

- ця, здається, з ароматом вишні, - принюхується Рембо.

- романтично. не на таке життя я сподівався, погоджуючись на роботу тут, - зітхає Верлен і йде по посуд.

макарони холодні і не смачні - французька виточнена душа, звикла до запашних сніданків і петанку* по суботах, виє вовком. ніколи Верлен не кляв так себе за встановлення електричної плити, як зараз.

- мати дзвонила, пропонувала нам поїхати додому, - неохоче колупається виделкою в їжі Рембо.

- їдь, як хочеш. так буде безпечніше, - підводить очі Верлен. слабке світло свічки гарно підкреслює риси обличчя Артюра, але від теплого вогню очевиднішою стає його втома. не хочеться його таким бачити, але що поробиш.

- без тебе не їду.

Верлен зітхає: впертий же ж йому дістався партнер. Артюру холодно і тривожно, але він все одно нікуди не поїде, хоча вони громадяни іншої держави і не мають перепон в перетині кордону. жахлива впертість, але чомусь вона гріє Верлену душу.

авушка в тві

друга частина в тві

друга частина на тамблері

#укрфф #фанфіки українською #ukrainian tumblr #український tumblr #укртамблер #укртумбочка #rimlaine #paul verlaine #bsd rimbaud

[annivna]

ukrainian lesbians!

[annivna]

"But before you come to any conclusions Try walking in my shoes Try walking in my shoes"

[annivna]

[писала о 3 ночі(йобана тривожка), тому можу сказати, що замальовка жахливо описана і там напевно купа помилок, але мені лінь її передивлятись]

«Я.. Не... Встиг..... Ні, цього просто не може бути.... Не вірю..»

Слова повторюються в просторі, не відомо йому хто їх каже. Прості, але здаються такими не зрозуміли. Хто, що не встиг? Хто не вірить у щось? І взагалі, що це за людина? Голос здається таким знайомим та рідним. Наче він вже десь ці слова чув, можливо колись в минулому, коли життя було яскравим та з повним почуттям адреналіну. Не зрозуміло і не чітко, навіть страшно, адже. Де він?... Це точно не просто біла кімната в якій його зачинили, це простір. Який, здається не має кінця та краю, з нього не можливо вибратись. Відчуваючи цей тиск на собі, паніка охоплює свідомість. Різкі вдихи та видихи стають все частішими, пульс помітно збільшився, а кінцівки почали тремтіти. Все погано, невже це кінець? Чого, що він сам не розуміє і не знає? І невже, це його останні почуті слова після чогось важливого... Не хочеться вірити, але ситуація страшна. А якщо, це людина, яку він дуже кохав і тепер та чи той буде невпинно страждати?... Так складно зрозуміти істину, коли ти навіть не пам'ятаєш своє ім'я. Та всі ці питання вибивають з колії, намагаються загнати в кут кімнати, яка безкінечна. Символічно, правда? Кожне слово, яке слідує з простору стає все більш тихим і не жвавим. Здається, що у тої людини вже немає надій, вона залишає спроби зробити хоч щось. Це зрозуміло по голосу. Бідний, а це вже точно зрозуміло, що то саме, він. Що ж ним буде? Чим все вийде для його нервів. Звичайно не добрим, сказав би жахливим.

«Акутаґаво.... Прошу відкрий очі, скажи, що з тобою все добре, будь ласка...»

З наступних слів він зрозумів, що його прізвище "Акутаґава", хоч щось. Але цей плач розриває душу і не може її зібрати назад, хлопець, що зараз там може збожеволіти. Так вже його хтось цінував?.. Вже й не страшно тут знаходиться, все-таки нічого не зробиш цьому відчуттю. Єдине, що болить так, це та людина. Його плач, плач, плач, що не заспокоюється ні хвилини. Є ще чим ридати? Здається той хлопець вже мав все виплакати, але ні. На жаль, цей простір тільки і держався на тих сльозах. Як же буде йому важко на далі жити... Навіть в думках не вкладається ці муки, пережиті ним. І знову....

«Будь ласка, відкрий очі ... Відкрий очі... »

Та тепер цей голос ніби дає натяки на правильний шлях, ніби після всього, з'явилися якісь двері з тої кімнати, але вони так далеко... Як же встигнути вибігти в них, поки він просить, значить вони діють. Дивовижно, але часу обмаль, треба негайно спробувати попасти в них. Акутаґава встає з слово місця і стрімко починає бігти до дверей, що віддаляються чим ближче він під бігає. Прокляття... Та здаватись тут ніхто не буде, той хлопець досі плаче і благає-благає. Значить неодмінно двері не зникнуть, поки. Їх просто треба вчасно підловити і стрибнути. Що ж, перша спроба. Юнак старається маневрувати, таким чином заплутуючи ті двері чим більше. Та в останню хвилину помиляється з кроком і не встигає застрибнути. Так, це ще не все. Друга спроба. Ось вже він старається бути більш обачним і не так помилятися. Знову починає доганяти, вже з більшою силою та поступово змінює траєкторію і.... Застрибує туди... Більше нічого, тільки якийсь тупий біль.

— Що с-сталося?...

— Акутаґава!..

На нього зразу накидається той самий голос з простору, як виявилось то був тигр.. Неочікувано. Досі не може заспокоїтися?.. Треба якось же повпливати на це, бо можна сказати, якби не Ацуші, то й Рю вже був мертвим...

— Заспокойся, я живий... — він дурно посміхається сам собі і долонями ніжно гладить тигра по спині. — Я живий, все.. Не потрібно плакати..

[annivna]

Hello, tumblr!

My name is Ariadna and I am a dark fantasy illustrator from Ukraine. This is my second try to create something on tumblr and I will be really glad if you could share with me some secrets or advices how to use this platform ^-^`

[annivna]

Hello there! 🌻

I'm Kami, digital freelance illustrator from Ukraine, who loves to explore mythical themes as well as motifs of nature in my works! Most of my stuff here — commissions and personal projects, really rare fanarts.

Currently study at the Faculty of International Law, but I don't mind orders either! ;)

My gmail, just in case — [email protected]

[annivna]

Just Hitched 🏍

Guess I can post this here too I'm still very confused....

[annivna]

meme cats doodles

котячі дурноваті малюночки

[annivna]

Couldn’t find a fern flower on Kupala? No wonder, because the river snake has taken it again

Не вдалося знайти цвіт папороті на Купала? Та то й не дивно, бо річна змійка знову до рук його прибрала 

най першим записом буде малюнок з травня

[annivna]

UKRAINIAN BESTIARY

Here are some spoilers of my contribution to "Ukrainian Bestiary," - an artbook created by 100 Ukrainian artists and a hardworking organization team of Mal'oviy. I was working on Brodnytsya with cybercelery. 🦫🌿

[annivna]

укртумбочка це геніально

#укртумбочка

[annivna]

Перша частина

примітка від авторки: тут буду писати частинами бо фанфік вийшов величенький. наперед сорі якщо десь нема розділового знака. смачного!

на вулиці був дощ. буря, що почалася зненацька. краплі одна за одною летіли на скло видаючи характерний звук. іноді він аж занадто дратував.

- дощ так нагадує мені пустоту - вдумливо сказав Дазай дивлячись у вікно

- що ти маєш на увазі? - запитав Чуя кинувши на нього погляд із спробою зрозуміти

- цей пустий стан. знаєш, немов би небо зараз упаде.

- не знаю, ніколи такого не відчував.

- воно й на краще, бо у моменти настільки сильної пустоти та крижаної зливи на душі ти і не проти, щоб небо впало та взяло тебе у свої обійми назавжди....

- краще я обійму тебе, а не нескінченна порожнеча та небо - сказав хлопець посуваючись ближче і обома руками міцно обіймаючи партнера

поклавши голову на плече Чуї, Дазай відповів:

- дякую. у твоїх обіймах, як мінімум, значно тепліше. у такі моменти я майже не відчуваю порожнечі.

- не дозволю порожнечі та холоду забрати тебе у мене - прошепотів Чуя

- знаєш чому ти нагадуєш мені сонечко?

- чому?

- твоє руде волосся і веснянки асоціюються із чимось теплим і приємним. ти немов би мій кишеньковий промінчик сонця. із дня, коли ми познайомилися і дотепер. найсильніший промінчик світла у моєму житті.

трохи почервонівши, Чуя запитав:

- ти правда так думаєш?

- звісно. не зміг би брехати про це тобі.

- ти... ти просто неймовірний, трясця...

- не хочеш вийти надвір і прогулятися?

- під цією зливою?

- так. це теплий дощ. хтозна, коли ще ми зможемо це зробити - тихенько засміявшись - і чи зможемо взагалі.

- не кажи так! це буде наша перша, та точно не остання прогулянка під дощем. ходімо!

накинувши верхній одяг, вони вийшли під рясний літній дощ.

- Чуя, візьмеш мене за руку?

- ти ще питаєш?

Чуя взяв партнера за руку, міцно її стискаючи, і посміхнувся Дазаю

- нагадуєш мені альбом Without you I'm nothing. досить світлий, теплий та приємний, але з нотками журби. щоразу відчуваю до тебе ті самі почуття, що і вперше.

- знаєш, у тебе з ним теж є дещо спільне - без тебе я теж ніщо.

Дазай посміхнувся і кинув на коханого погляд, що містив у собі нотки печалі.

-не кажи так

- та ні, правда. нащо мені бути промінчиком, якщо я нікого не буду гріти? ми із тобою немов створені один для одного. знаєш, ми наче ті соулмейти.

- назавжди разом, бо соулмейти ніколи не помирають?

Чуя взяв Дазая за обидві руки, трохи відійшов і, подивившись йому в очі, відповів:

- саме так. а тепер поцілуй мене!

- ходи сюди, сонячний промінчику - сказав Осаму, притягуючи партнера до себе

- підіймеш мене?

- звісно - Дазай відповів без вагань і протягнув руки до Чуї

трохи присівши, він обійняв хлопця за талію і притиснувши до себе підняв. Осаму піднявся, а Чуя обхопив його шию руками і обвив його талію ногами. Дазай прибрав свої руки з талії хлопця і перемістив під його стегна, щоб підтримувати його. Чуя подивився в очі Осаму, посміхнувся і, нахилившись до його губ, поцілував. вони були на повністю безлюдній вулиці під теплою зливою. дощова вода крапала на їхні обличчя, роблячи цей поцілунок неймовірним і несхожим на ті, що були раніше.

закінчивши поцілунок, Дазай повернув Чую назад на землю.

- не хочеш скурити одну на двох? - сказав Чуя, дістаючи останню цигарку з пачки

- із тобою я розділю що завгодно - відповів Дазай, протягуючи запальничку

- якби б ти знав, як сильно я тебе кохаю. ��римай. один раз вдихаєш, ти один - я - підкурюючи від вогника запальнички і вдихаючи дим првідомив Чуя

беручи сигарету і вдихаючи Осаму кинув:

- дякую. те саме відчуваю до тебе. і відчуватиму до кінця свого життя, сонячний промінчику.

- значить будемо до кінця життя разом! і навіть після. бо пам'ятай: соулмейти ніколи не помирають! - сказав хлопець і обійняв партнера за талію, повертаючи голову до його руки та вдихаючи дим із сигарети

- звісно, коханий. звісно. будемо разом до самого кінця - кладе руку на плечі Чуї обіймаючи його і роблячи затяжку

- коли докуримо, ходімо додому сушитися?

- добре

докуривши, вони взяли один одного за руки і не поспішаючи пішли додому насолоджуючись один одним.

[annivna]

СЛУХАЙТЕ

“Давай” - Stereopalto слухати тут

також у тві ця авушка

Неспішно сідає сонце, запалюються вуличні вогні. На вулиці трохи холодніше, ніж зазвичай цієї пори, тож люди змінюють легенькі пальта на тепліші куртки. Здається, що вітер кожним поривом дістається кісток, і варто, певно, було б закутатися щільніше у пальто, але не до цього зараз. Майже всі лавки зайняті - спокійна місцина з приємною музикою і смачним запахом кави приваблює пари. Світле пасмо спадає на очі, і гоже б прибрати… Хоча не так вже й заважає. Роздуми над прекрасним перериває гудок авто, і погляд починає нову мандрівку по невеличкій площі.

- Тримай, - чужа рука лягає на плече, і доводиться посунутися на лаві, - в них не було тертого шоколаду, тож попросив тобі з корицею.

Насправді на цій тихій площі, що сховалася між дерев від решти галасного міста, багато мобільних кафе, і в одній з них точно має лишитися шоколад. Проте це їхнє улюблене, тож в інше вони не підуть. Обережно притримуючи рукою за денце, Поль бере паперовий стаканчик і затримує погляд на руках партнера. Почервоніли, певно змерз… Але він впертий, рукавичок чужих не візьме. Може й на краще, його руки виглядають так значно витонченіше.

Рембо заправляє випавше із хвоста пасмо за вухо, обережно повертає підборіддя і змушує підняти на себе погляд. Поль помічає, що ненароком затамував подих. Який же він гарний… Хитрі жовті очі надять заглянути і втопитися у них, аби досягти піщаного дна. Він не любить заплітатися, тож в’юнке волосся відпочиває на плечах, м’яко виблискує у жовтому світлі ліхтарів. Замість біленьких навушників сьогодні коричневе кепі, покупкою якого Артюр шалено пишався. Чесно кажучи, під довге чорне пальто воно підходить краще, ніж звичні навушники.

Рембо м’яко посміхається і продовжує історію з роботи, котру вимушено перервав покупкою кави. Ніби про загублений пульт від кондиціонера… А може вже інша, Полю складно встигнути за швидкою оповіддю, особливо коли мовець зачаровує до зупинки дихання.

- Артюре, - тихо перериває, але його почули, - може, підемо подалі?

- Тобі заважають? - збентежено перепитують, - Ми можемо піти трохи далі, але там нема де купити кави, якщо знову схочемо.

- Як тобі зручно.

Артюр завершує переказ, і обережно піднімає пожовклий листок клену. Поки що з дерев не опало все листя, за тиждень вся площа буде услана жовто-коричневим килимом. Погода не нестерпно мокра, гуляти ще можна. Але їм сьогодні не хочеться.

Це не перше і не останнє побачення, але воно також особливе. І Поль безмежно любить такі трохи спонтанні зустрічі, кожен раз він ніби знову закохується.

#paul verlaine #stormbringer #rimlaine #bsd manga #укрфф

[annivna]

дві мої кицюні

візуалізувала їхні аутфіти і буду народжувати замальовку

[annivna]

[Готовте платочки😔😔]

«Je suis malade

Tu m'as privée de tous mes chants

Tu m'as vidée de tous mes mots

Et j'ai le cœur complètement malade

Cerné de barricades

T'entends

Je suis malade»

Його душа стала повністю закритою для всього світу, її ніби перестало існувати. Серце так і залишилось розбитим, сердитим та хворим. Хворим до чужої, але й водночас такої рідної людини, якою по-суті більше нема... Нема тих сірих очей, нема того плаща, нема нічого... Все залишилось тільки в спогадах з щасливого і такого короткого минулого. Залишається тільки бродити по пустим вулицям міста і шукати хоч якийсь сенс життя. Він звичайно розуміє, що так не можна і треба відпустити все, але не може. Кожен куток тут нагадує про нього, абсолютно кожен. І той сам парк, і провулок, і та будівля, фонтан, дерева... Все... І стає так боляче, що сльози прости невпинно ллюттся по його чарівних, таких чисто фіолетових, очах. І зразу згадуються ті компліменти, він так любив його очі. Але тепер Ацуші їх ненавидить. Хочеться забути, що вони його і просто залишити в спокої своє крихке серце. Хлопець точно хворий... Тим коханням і Акутаґавою.

Забути, забути, забути, забути, забути, забу—

Не виходить, все навколо крутиться. Будівлі стають нечіткими, все не таке. І Ацуші просто зупиняється і падає на лавку біля себе. Важко. Вони забрали все, що тільки можна було. Його коханого і просто відчуття, що він живий. Не просто існує, як декорація, а живе. Здається, що хлопець вже ніколи не збагне цього і буде жити в минулим. Минулими поцілунками, минулим коханням, минулим партнерством. Крутиться голова. Йому треба відпочинок.

Аж тут відчувається наче дотик до спини і юнак думає, що збожеволів, поки не піднімає голову вгору і бачить, що почався перший сніг.

Вони почали зустрічатись, коли почався перший сніг.

[annivna]

Я звикла до твітерського формату твітів і розумію що мені тепер лінь тут читати довгі пости