#історія мистецтва

[historyofart-emus]

Ivasyk-Telesyk fountain in Stryiskyi park. Lviv, Ukraine. 1964

I'm Ukrainian American and my family is from Lviv, so this is a fountain I see every time I visit family. Stryiskyi Park (Стри́йський парк, also romanized as Stryjskyj Park, sometimes also called Kilinski Park (Парк Кілінського)) in Lviv, is one of the oldest and most beautiful parks in Ukraine and eastern Europe in general. It was originally constructed in 1888, but at the time only the bottom half was used, while the top half of the park remained desolate. In 1894, the Galician General Regional Exhibition brought life to the top half of the park, including the installation of a musical fountain. This musical fountain was deconstructed in 1906, and in 1964, the Ivasik Telesik fountain was build in its place. The first photo was taken around the time of its original construction. In 2011 and 2013, it underwent heavy restoration due to years of disuse and wear. The second and third photos are my own, taken in 2019, and show the result of the restoration, though the swan heads are missing, presumably for further upkeep. In the evenings, it puts on a light and water show, with great blasts of water and many colored lights, a tribute to the musical fountain that once stood there.

Ivasik Telesik, the subject of the fountain, is a character from a Ukrainian folk tale, which tells of a boy being kidnapped either by a serpent or Baba Yaga, depending on the telling. Either way, the kidnapper is planning of eating him, but the young boy escapes with the help of a flock of swans, thus the depiction in the fountain.

#art history #art #sculpture #fountain #ukraine #ukrainian art #ukrainian sculpture #ivasik telesik #folklore #ukrainian folklore #folk tale #Україна #Українске мистецтво #історія мистецтва #Стри́йський парк #Парк Кілінського #львів #lviv #lviv ukraine #stryiskyi park #івасик Телесик

[unhonestlymirror]

🇩🇪 Записки лікаря в Німеччині:

Я працюю сімейним лікарем 5 місяців. За цей час я прийняла понад дві сотні українських пацієнтів.

Коли я уявляла собі роботу у Нойштадті (богемний район у центрі Дрездена), у голові виникав образ патлатих іпохондриків, які спочатку дивляться на свої біркенштоки, а потім довірливо повідомляють, що в них паморочиться в голові і німіють пальці. У чому справа, лікарю? Може в моїй новій веганській дієті, а може в тому, що я люблю Сартра?

Медикаментів ніяких не приймаю, не п’ю, курю тільки траву, але вона біо. Зробіть мені аналізи на все і дайте отрути! Але тільки рослинного походження і місцевого виробника, не хочу підтримувати діяльність трансатлантичних корпорацій і великих фармкомпаній.

Коли я думала про роботу в Нойштадті, я уявляла собі гіпертонічну хворобу, застуди, геморої, грибки на нігтях і натовп молодих невротиків з хворобливою пристрастю до мистецтва, словом когось на кшталт мене самої.

На третій день моєї роботи я прийняла пацієнтку зі Львова, яка просто нагуглила кабінет сімейного лікаря біля свого будинку.

Їй пощастило.

Я говорила з нею українською і ще не цілком розібравшись, як усе працює, зробила повний медичний огляд і неврологічне обстеження.

Одразу зробила, замість того, щоб «дати термін» через місяць.

Пацієнтка скаржилася на біль у грудях.

Щоправда, протягом п’яти років.

З усім ентузіазмом і параноєю не надто досвідченого лікаря, я вирішила виключити інфаркт.

Взяла в неї кров на тропонін і зробила кардіограму.

Пацієнтка залишилася задоволена. Медсестри не надто.

Через два тижні жива черга сягала воріт, що виходять на вулицю.

Двір у нас великий, тож людей було не менше двадцяти. І це о 8-й ранку.

Українці множилися в геометричній прогресії.

Приходили на «гострі години прийому» як до себе додому, вигадували собі термінові скарги, а потім підморгували мені «лікарю, я їм там сказала, що пронос і блювота, але просто не хотіла чекати».

Приходили з немовлятами, кішками, хитромудрими формулярами німецькою і похоронними листами українською.

Приходили з претензіями, що я не педіатр і пропозиціями спекти київський тортик, якщо ми зробимо їм рекламу.

Приходили з переломами, зубним болем, панічними атаками.

Одним словом, приходили поговорити.

Необов’язково зі мною, іноді терапевтичний ефект мала бесіда в кімнаті очікування з іншими пацієнтами. Завжди приємно побачити, що комусь гірше, ніж тобі.

Згодом я навчилася розуміти хто з якого міста за скаргами.

Іноді я розуміла за говіркою, що людина з центральної України, безпомилково вираховувала одеситів за нашою флегматичною пихатістю, а галичан за цим прекрасним «пані Іринко».

Іноді лінгвістичної проникливості не вистачало і тоді мені на допомогу приходили симптоми.

За місяць роботи я зрозуміла, що якщо молода жінка астенічної комплекції не може спати і не може їсти — швидше за все, вона з Херсона.

Я зрозуміла, що якщо пацієнтка за шістдесят уперше в житті скаржиться на раптові напади безпричинного страху – швидше за все, вона з Харкова.

Я зрозуміла, що якщо 40-річна жінка схудла на 17 кг (і це не маніфестація цукрового діабету або онкологія) – найімовірніше, вона з Маріуполя і в неї хтось загинув.

Люди приходили різні.

Я завжди запитувала німецькою «auf russisch oder ukrainisch», багато хто говорив «та яка різниця», україномовні раділи і розповідали про те, як нещодавно були в російського сімейного лікаря, який називав їх націоналістами і просив перейти «з української на нормальну».

У Дрездені це часта історія.

Багато лікарів переїхали з Росії 20 років тому і досі живуть у затишній радянській реальності, ностальгуючи за морозивом по п’ять копійок і засланням до Сибіру.

Люди приходили різні.

Різного віку, професій, статусу, вірувань і переконань, усі вони приходили з надією на гіпотиреоз або нестачу вітаміну Д.

З надією на те, що вони отримають таблетку і їхнє життя стане менш нестерпним.

Фрау А. почала плакати, щойно сіла на стілець.

«Я нічого не встигаю, дитина в садочку, я ходжу на курси німецької, але нічого не запам’ятовую, зі мною щось не так, я тупа, будь ласка, перевірте щитовидку».

Через п’ять хвилин виявилося, що курси дуже інтенсивні. П’ять годин, щодня, дитина постійно хворіє, чоловік хоче йти на фронт, вона погано спить.

Коли вчителька німецької дає тест, у Пані А. тахікардія і пересихає в роті.

– Ви взагалі збираєтеся тут залишатися? – запитала я, – вам навіщо потрібна німецька?

– Та ні, думаю, що влітку додому, не будемо ми тут, не хочу.

– Ну так сприймайте це як спосіб провести час і соціалізуватися.

Пані А. здивувалася, вона чекала, що я буду її лаяти за це.

Так і сказала.

Це також пострадянська травма — весь час чекати, що інші знають краще, що тобі потрібно.

У неї не було гіпотиреозу, але їй допоміг лікарняний на два тижні.

Пані Б. прийшла з іншим питанням.

«Я не хочу свого чоловіка, інших – так, а його – бачити не можу», вона зробила паузу: «Знаю, недобре так казати, у багатьох чоловіки далеко, вони страждають, але ми першого дня війни виїхали з дому, ми біля кордону з Польщею живемо. Лізе постійно, вже сил немає! Знайома казала, може в мене щось з гормонами».

У неї не було гіпотиреозу, але виявилося, що чоловік її б’є.

Гіпотиреоз був у Пані С. із Нікополя, яка думала, що в неї гіпертиреоз, бо серце стукало як ненормальне щоразу, коли вона читала новини.

Нікополь обстрілювали щодня, там залишилися її мама і сестра.

Люди приходили різні, але всі за одним і тим самим.

Будь ласка, дайте нам якусь причину. Чому так погано? Як далі жити?

Подаруйте діагноз, дайте те, з чим можна боротися, те, що можна контролювати.

Найчастіше я цитувала Франкла і говорила:

«Усе, що ви відчуваєте, – природно. Ненормальна реакція на ненормальні обставини – нормальна. Ви – жива людина».

Я валідувала їхнє право бути розчавленими через власне безсилля.

Я виписувала антидепресанти і заспокійливі частіше ніж ібупрофен.

Багатьом пацієнтам було соромно від того, що їм погано.

Не може ж випадати волосся через війну? А кола під очима, відсутність сил, я вчора вдарила свою дитину, невже це теж через війну? А чому в мене щотижня застуда?

У Києві діти теж ходили в садок і все було нормально. А постійна печія? А чому стрибає тиск і ночами я прокидаюся від того, що серце вистрибує з грудей?

Я — просто руїна, війна тут ні до чого, перевірте гемоглобін!

Особливо соромно було чоловікам.

Я ж не на війні, не в окупації, тут мирне небо, мені б гарувати, а я сиджу на соціалці і ще по лікарях тиняюся.

Люди недооцінювали кількість зусиль, які доводиться витрачати на виживання в умовах нової реальності.

Біженство — це не туристична поїздка.

Біженство — це спроба вмістити своє життя у дві валізи і водночас удавати, що все нормально, щоб не налякати дітей.

Біженство — це коли ти повністю залежиш від інших людей і бюрократичних інституцій.

Люди бояться джоб-центру більше ніж лейкозу.

Я взяла аналізи у літнього чоловіка в рамках чек-апу і мене насторожив його загальний аналіз крові.

Я відправила його до гематолога і довго пояснювала йому і його дружині чому важливо туди піти.

Говорила про те, що є варіант, що це хронічна інфекція, тоді потрібно шукати фокус, але найімовірніше це лейкоз.

Вони помітно нервували і я почала думати, що перевантажила їх інформацією. Виявилося, що нервували вони не через це.

Завтра у них був призначений термін у джобцентрі.

Люди зі сльозами на очах благають дати їм антибіотики, бо не можна пропускати курси, за які платить держава (ну і ще тому, що в Україні антибіотики без рецепта і люди звикли ковтати їх як цукерки).

Люди приходять у пошуках причини, яка пояснила б, чому їм так погано, але сподіваються переконатися, що все нормально.

Навіть найзавзятіші хроніки, які роками ігнорували свій ХОЗЛ, туберкульоз або серцеву недостатність, раптом приходять на прийом. Почасти тому, що на шару і оцет солодкий, а за страховку все-таки платить держава. Почасти через те, що бояться залишитися без ліків, а в аптеці тут так просто не купиш ні антибіотики, ні транквілізатори. Почасти тому, що їм важливо знати, що смерть наразі на іншому боці річки. Вони не помруть найближчим часом. На чужій землі. Не попрощавшись із найближчими.

Нещодавно у всіх київських новинах передавали історію про жінку, яка відвезла сина до садочка, а потім в її авто прилетів уламок снаряда. Після обіду усіх дітей забрали, а за хлопчиком так ніхто й не прийшов.

Наступного дня в мене було три пацієнтки з панічними атаками.

У всіх маленькі діти.

«Чого ви боїтеся? Спробуйте зафіксувати думку, яка запускає страх», – запитала я у Фрау О., вона була в мене вже багато разів через сильну мігрень.

«Ну чого-чого» – Пані О. різко видихнула. – «Що з ними буде, якщо я того? Одному – дев’ять, другому – п’ять?»

Вона не змогла вимовити слово «помру».

Люди приходять різні, у когось букет зппп, у когось свята трійця: гіпертонія, діабет, серцева недостатність, у когось психіатричний анамнез завдовжки в життя, у когось рідкісне аутоімунне захворювання або генетична патологія, але status praesens – один і той самий.

Війна.

Майже у всіх хтось залишився в Україні. Старенька мама, брат-інвалід, кішка, яку ніяк не виходило взяти з собою, бо слінг із немовлям і друга дитина під боком. Залишився будинок, у якому щойно закінчили ремонт, робота, документи, закоханість, юність, могили рідних, іпотека…

Довелося бігти швидше, ніж вдавалося усвідомити, що відбувається.

А потім не було часу на усвідомлення, потрібно було вижити, доїхати, знайти де спати, оформити документи, влаштувати дітей до садочка чи школи, знайти квартиру, меблі, педіатра, спрей від астми для молодшого і засіб від цвілі на стінах. Чужою мовою, у чужій побутовій реальності.

Коли там усвідомлювати та й чи треба?

Цей біг завмер.

Завмер і залишився всередині.

Багато українців і українок усе ще біжать і не можуть зупинитися.

Біжать від минулого і від майбутнього, від страху, від війни і від її наслідків, від необхідності вибору і від прийняття катастрофи.

Однією ногою в Україні, іншою в Німеччині.

Паралельно у двох реальностях.

Вранці — німецька школа, ввечері — українська. А що? Дитина йшла на золоту медаль, треба не відставати.

Вранці — курси німецької, ввечері — онлайн університет. А що, у мене останній курс медичного університету.

Вранці — скайп із чоловіком (якщо в нього світло буде), ввечері — Різдво з німецькими сусідами і спроба пояснити на пальцях що таке кутя.

Вранці — співбесіда на роботу в пфлегегайм (з Б1 уже беруть працювати до будинку літніх людей), а ввечері істерика з приводу того, що чоловік віддав друзям дитяче ліжечко.

Вранці — сльози і битви з 5-річкою «не хочу в німецький садок», ввечері — український хор і підготовка до концерту з метою збору коштів для України.

Кажуть, ранок покаже, що вечір не скаже, але що робити, коли ранок пересварився з вечором?

Йти до сімейного лікаря.

Не за пігулкою – за надією. 💛💙

©️ Ірина Фінгерова, дрезденська лікарка.

®️ Infopost.Media.

#breaking for a second because this text made me cry #i too need a controllable reason for why i feel so bad all the time #but there are no medicines from the disease which is called war #stop russian aggression #support ukraine #genocide of ukrainians #russia is a terrorist state #medicine #doctors #укртумбочка #укртамблер

[redjaybathood]

Fighting writer block by writing a character who's fighting the writer block.

Джейсон сидів перед пустим аркушем паперу як баран перед новими воротами. Це завдання по англійській мові було складніше, ніж розкрити серію крадіжок, що сталося минулого тижня. Обікрали будинки меценатів виставки китайського мистецтва - що саме вкрадено, вони відмовилися заявляти. Зрозуміло й бовдуру, що вони володіли цим нелегально. Часовий період та їх спільна участь у виставці натякали на зв'язок із нею. Ймовірніше, якісь з артефактів, або навіть всі, були вивезені з Китаю нелегально. Й деякі з них осіли в домашніх колекціях цих добродіїв.

Жінка-Кішка. То була Жінка-Кішка, й Джейсон був би навіть і не проти, якби Бетмен взяв його з собою шукати докази. Але Бетмен відправився один, а йому наказав робити домашнє завдання. Таке відчуття, ніби Джейсону треба було це казати!

Джейсону, однак, треба було виконати додаткове завдання: вести щоденник.

Він затиснув кінчик ручки між зубами й підпер голову рукою. В голові його було так само пусто, як на папері. Про що він міг написати?

"День 1. Я прокинувся, поїв, пробіг 5 міль навколо дому. Душ, школа, додому, сет акробатичних вправ, боксерський сет, перевірка поліцейської радіохвилі, вечеря, досьє нової банди, що з'явилася в Ґотемі..."

Писати це було неможна, ба більше - це нікому не було б цікаво. В його віці, Альфред розповіда, Дік Ґрейсон працював разом із іншими Юними Титанами, щоб урятувати світ - без Бетмена! Джейсон, після його не дуже вдалої спроби накрити наркопритон, на самоті не міг займатися розслідуваннями.

А не на самоті теж зараз не міг - бо Жінка-Кішка. Чим вона була так особлива, що Бетмен змусив його залишитися вдома, він не міг збагнути. Вона точно була не небезпечніше Шляпника, який вистрелив Джейсону в живіт, чи Двуликий, що вби... Що ледь не розчавив їх з Бетменом гігантською монетою.

Й не те щоб збирати проти неї докази було так конче необхідно... Якщо теорія Джейсона підтвердиться, то хай з ними, з крадіжками. Бетмен, Джейсон був упевнений, мав би бути такої ж думки. Він мав знайомих на Тібеті, які займалися поверненням витворів мистецтва та історичних документів, як з рук західних контрабандистів, так і китайського уряду. Тож щось тут не сходилося.

Джейсон, у роздумах, постукав ручкою по столу. Потім, він рішуче придвинув до себе зошит та почав писати.

"День 1. Цей день був такий самий, як і попередній, як і позавчора, як і день до того. Знаєте, я в Ґотемській академії тільки семестр. Я багато пропустив школи, коли був... На домашньому навчанні. Мій опікун хвилюється, що я відставатиму, то ж забороняє мені гуляти (окрім як в присутності дорослих), займатися в гуртках (бо боїться, вплине на домашнє завдання). На перервах я читаю газети, не тому, що дуже цікавлюся світом, просто зі мною більше ніхто не спілкується. Я не знаю, хто така Тейлор Свіфт. Єдиний раз, коли я бачив якусь гру, це коли містер Уейн водив мене на бейсбол. Грали наші та... Інша команда. Я більше запам'ятав, що на стадіоні були смачнющі корндоги. Єдиний раз, коли зі мною заг��ворила дівчинка з класу, це коли вона думала, що я знаю де купити наркотики.

Я, звісно, знаю, але. (закреслено)

Я проти наркотиків. І коли я дав їй це зрозуміти, вона пішла з хлопцями, які за. Вони виявилися повні придурки. Їй допоміг Робін. Потім вона знову позвала мене - в кіно на цей раз. Й мене навіть відпустили. Але тільки почався сеанс, подзвонив містер Уейн... Довелося йти.

З тих пір ми не спілкуємося.

І дні мої здебільшого однакові. Я думаю, це буде нудно читати - мені аж самому нудно писати. Тож я вирішив придумати якусь програму на цей місяць, щоб вести цей щоденник було цікаво.

І перша моя зупинка буде завтра у Ґотемському міському краєзнавчому музеї.

Чому музей? Ну, туди, думаю, м��не відпустять, особливо якщо це треба для школи. А також, в мене з музеями своя історія. Знаєте, як я познайомився з містером Уейном? Місце, де я жив до нього, то була школа-пансіонат для важких підлітків. Туди закидали всіх підлітків, що не могли знайти собі фостерну сім'ю, та не приживалися в звичайних групових будинках. Це була така собі проміжна ланка між Ґотемською фостерною системою та колонією неповнолітніх. Директриса дуже сильно опікувалася, щоб діти, які до неї потрапили, не потрапили до колонії...

Вона вчила їх, як коїти злочини та не попадатися.

Вчила, може, й занадто гучне слово. Використовувала, щоб не бруднити руки самій.

А містер Уейн був одним з її донорів: жертвував гроші на утримання дітей. Він не знав, звісно. Ніхто не знав. Навіть коли я втік від неї, моєю першою думкою було сховатися, ніж розказати комусь. Поліції в цьому місті віри нема. Містеру Уейну? Його я тоді ще не знав, так, чув... Думав, що він якимось чином в темі. Бо навіщо ж тоді він давав Ма Ґанн гроші? Який йому від того зиск? Якщо ніякого, якщо він дійсно не знав, то як же він тоді давав їй гроші на невідомо що? Спойлер тільки для вас, Мадам Ґанн витрачала їх на такі речі, як заряджені сіллю гвинтівки, з яких вона стріляла в нас. Інколи як покарання, але здебільшого, це звалося тренування. Ми тренувалися уникати куль. Мене підстрелили випадково кілька місяців тому - я тоді ще два тижні пропустив - то ж я більше вірю, що це в неї були скоріш якісь садистські збочення. Бо як тренувальна програма, мені особисто воно не допомогло.

Музей тут до того, що її вдалося викрасти завдяки музейному пограбуванню. Я тоді..."

#джейсон тодд #робін

[veatrix]

Jrock виконавці що виказали явну підтримку Україні

Почну з ремарки для людей не дуже знайомих із жанром та його специфікою - джейрок виконавці взагалі вкрай рідко коментують що-небудь поза музикою і власною творчістю, більшість музикантів та гуртів ще й орієнтовані виключно на внутрішній ринок та навіть концертів за кордоном або не дають або практично не дають навіть якщо це дуже розкручені виконавці. Загалом це нормальна практика для японської індустрії розваг.

Найбільший лейбл і видавець музики - Соні ентертаймент в перших же рядах залишили росію після повномасштабного вторгнення.

АЛЕ! Дуже багато в чому японському (та й китайському), не лиш в музиці, можна зустріти романтизацію рос мистецтва або менталітету як закордонної диковинки (булгаков-толстой-достоєвський зайшли в чат). В даному випадку це не є суттєвою проблемою бо сприймається японцями як загадкова далека екзотика, приблизно так само як нами сприймається більшість всього японського що не електроніка. Також японці очевидно мало знають або не знають про Україну та сприймають нас як ще більшу екзотику ніж росню (звідси скоріш за все і росте "обидві сторони винуваті" та подібні замашки). Також варто зауважити що японська культура і історія початково імперіалістична настільки що Японія мабуть єдина країна в світі що лишається імперією до сих пір.

Відповідно в моєму списку на сьогодні аж три особи. Двоє з них і раніше були активними антивоєнними активістами, помагали біженцям та постраждалим від війн на Близькому Сході, а одна людна була як раз непублічною в плані проявів поза музичною темою і стала взагалі відкриттям і для мене в плані музики. Я не буду переказувати біографії, всю творчість чи все що дані люди робили/роблять на підтримку України а скоріш зроблю акцент на основних моментах щоб познайомити з ними в тому числі тих хто не знайомий з джейроком взагалі або знайомий дуже поверхнево.

Почнемо мабуть з найбільш розкрученого пана, відомого як лід-гітарист/скрипаль з Luna Sea та X Japan (обидва гурти - класичний рок, існують з кінця 80х і до сих пір, явно варті уваги в плані музики та свого внеску в розвиток японської музики) - Sugizo.

Останні його пости в інстаграмі на підтримку України докладаю (автопереклад):

Також і просто на публіці часто з'являється з українською символікою:

А ось тут аж продублював англійською (для японців це рідкість, навіть ті що вільно її знають рідко нею послуговуються в соцмережах офіційних бо "гайдзін - пішов нафіг"):

Ось тут доволі протиречивий текст якщо вірити автоперекладу але краще ніж нічого все ж:

Власне Luna Sea (основний гурт Сугізо) - приклад музики от:

LUNA SEA - 「FACE TO FACE 」SLAVE限定GIG 2013 Ver.

За жанром це класичний рок (принаймні в японському його розумінні). Також Сугізо має трошки сольної музики - переважно електроніка.

Наступний виконавець сольний, мабуть найбільш відомий поза Японією, грав те що відноситься до джейроку десь до 2012 року і потім щось ближче до електроніки (після 2012 року я мало слідкувала за його творчістю бо після зміни жанру перестала так прямо заходити музика) - Miyavi. Також знімається інколи в фільмах, найбільш розкручені за його участі - Малісфента (2019) та Нескоренний (2014).

Також Міяві був мабуть одною з перших знаменитостей хто відреагував на війну в Україні:

Так, нарешті музична частина:

MIYAVI - Secret (NSFW бо еротика на межі порнографії)

MIYAVI - Horizon (ось пристойне музичне відео)

MIYAVI - "In Crowd" feat. Seann Bowe + Lia Kim (еротика без порно)

Також Міяві посол доброї волі ООН - офіційна інформація, відвідав Молдову минулої весни де зустрівся з українськими біженцями,

З того що я бачу з його соцмереж останні роки він займається в приблизно рівних пропорціях волонтерством (не лиш пов'язаним з Україною але й у багатьох інших випадках), музикою та зйомками у фільмах.

Випадково натрапила на відео зі спільним свіжим соло Сугізо та Міяві - THE LAST ROCKSTARS - Guitar Battle Sugizo x Miyavi - Hammerstein Ballroom NYC - 2/3/23.

А на закуску у нас найменш мені відомий персонаж - Kirito, найбільш відомий як соліст гурту Angelo що розпався минулого року.

10 березня минулого року він написав пост на підтримку України на ameblo.jp (Амеба це японська соцмережа, за принципом дещо аналогічна тамблеру, наприклад, або іншій системі блогів). Один з користувачів reddit переклав мені пост англійською і написав що під час останнього туру гурту вони мали рушники в кольорах українського прапору та з надписами PEACE. Переклад англійською докладаю:

Based on my own personal rule that it’s never a good thing if I make too many political statements, I try to make sure not to bring it up, but in this case, since it feels too unnatural not to, just once I will mention it.

Due to the presently occurring outrageous war, the great number of Ukrainian people falling victim to this, my heart aches for them.

In the end, I’m just one musician so I can’t really do anything about it, but as an individual, I’ll continue to try to do what I can.

Because of politicians rampaging recklessly, ordinary citizens who haven’t done anything wrong are being sacrificed. There are also soldiers who don’t even want to fight who are being forced to.

Countries calculating their own profits and losses are making such people into sacrifices, letting them die without helping.

I have come to disavow my own laid-back [or thoughtless, carefree] pacifism. Because unfortunately, in reality, “freedom and peace” are things that can only be secured for the first time after you have “the backing of power.” Because even if we say pretty words in lip service to it, the attacking opponents don’t care.

Even so,

Day after day the reports are coming in, about such things as Ukrainian people with nowhere to live and their lives in danger running about trying to escape, due to this war that started against their own irrelevant wishes being censured throughout the world, because of the economic sanctions that have snatched away their way of life, the ordinary citizens of Russia despairing about the future, when I think about all of that my heart aches. The detestable one is the dictator who has turned into a madman, and the politicians who won’t stop this.

But as for me right now, there’s really not much I can do about it.

Nevertheless, I do think it’s crucial for everybody throughout the world to keep on showing their intentions and say, “This sort of thing is absolutely intolerable.”

Нажаль по Кіріто та його позиції/поглядам проблемно шукати більше інформації бо він не використовує інші соцмережі крім Амеби а я не володію японською щоб як слід поритись там.

І музика:

Angelo - 「:evolve」 MV

Angelo - 報いの虹【Offcial Music Video】

PS. Якщо знаєте ще когось хто підтримав Україну чи взагалі щось казав-робив з приводу російсько-української війни - буду дуже вдячна якщо поділетесь інформацією!

#jrock #music #ukraine #russian war on ukraine #angelo #kirito #miyavi #sugizo #japan culture #український пост #укртамблер #укртумбочка

[newermindiary]

Фанфіки - це справжня постмодернова література!

Я переконана, що справжній розвиток літератури перебуває в інтернет-ресурсах.

  Адже саме там набуло свого розвитку і знаності те, що я називаю постсучасною літературою: фанфікшен. Нажаль, україномовний фанфікшен не те щоб занедбаний, скільки нбільшою мірою відсутній. Він ще не народився, але я чекаю на нього. Як людина, що читає багато різного фанфікшену, заснованого на різних видах мистецтва (книга, фільм, гра, навіть музичні гурти), можу вас запевнити, дуже часто фанатська історія більш цікава і якісна, ніж оригінал(без якого, безперечно, також не обійтись). І ні для кого не секрет, що така історія інколи перетворюється на самостійну річ(навіть якщо це "50 відтінків сірого"). І коли не професійні письменники, а просто любителі, фанати, люди, що просто хочуть долучитись до спільного свята писемницького натхнення, почнуть черкати україномовні історії, а інші зацікавлені будуть це читати, тільки тоді можна буде впевнено сказати, що українське сучасне письменництво живе і родить! А інші, «серйозні» письменники, автори друкованих творів з власними авторськими правами і забов’язаннями, матимуть в кого повчитися. Звичайному автору варте спробувати писати як фікрайтер: ніби він вже знає весь сюжет і лише має його поліпшити, зробити додаткове фантастичне припущення у вже вигаданій історії. І думати про своїх читачів як про фендом: що зробити, щоб знову вразити читацьку уяву. Можливо, тоді жанрова література стала значно різноманітнішою, як би автори не вважали, що усі штампи своїх текстів вони вигадали самі, а не просто застосували загальний досвід жанру.До речі, фанфікшен допомагає позбавитись кліше і штампів. І гарно, що чужий текст стерпить, а коли почнеш писати свій – будеш більш майстерний.

Все ж таки література і будь-який інший вид мистецтва – це звеселяльна сфера.

Хочу висловити адміністрації сайту велику подяку за створення і подальше існування Аркушу(навіть якщо сайт спрямований на оригінальну творчість).

  ///Гадка на згадку

Фанфікшен настільки потужний, що має свої жанри всередині фендомів. Наприклад, в фендомі «Гаррі Поттер» є жанр «дамбігад», коли антагоністичну або просто мудакову роль займає Дамблдор (часто разом із сімєю Уізлі), факультет гріффіндор засуджується, а слізерін, смертежери і Волдеморт, навпаки, перестають бути поганими.

Тож фанфікшен – це сила, фанфікшен – це міць.Сподіваюсь, що тут є хтось крім мене, хто не сприймає викладання у вільному доступі – письменницькою халтуркою. Це також зручна можливість створювати авторські спілки і спілкуватись один з одним.

Автори, об’єднуймося!

#блог #українською #українське #україна #українська мова #український блог #український tumblr #стаття #письменництво #письменниця #фанфікшн #фікрайтерство #гарріпоттер #укррайт #укртумбочка

[foolish-neko-reads]

"Марсіанські хроніки", "Кульбабове вино" Р. Бредбері

На дивовижу, ця збірка, що також у себе включає "451 за Фаренгейтом", є молодшою від тієї, що я її прочитав раніше. Але виглядає навпаки - старшою, статечнішою. Як поважний фоліант у старезній палітурці, хоча на той час це була зовсім не класика, а відносно сучасна література.

Але що дійсно мені подобається в усіх цих виданнях радянських часів, так це ілюстрації. Я завжди любив книги з ілюстраціями. Вони ж теж є частиною мистецтва, доповненням до книги. Вони також є засобом самовираження художника, маленьким віконцем у нетрі чужої душі. Завжди цікаво побачити як хтось інший уявляв собі те, про що читаєш.

Якщо чесно, то від самої збірки, точніше, від її змісту я не у захваті. Єдине, що мені запам'яталося з цих двох творів, так це та частина "Кульбабового вина", де жінка, що разом з подругою знайти свою вбиту маньяком знайому в урвищі, потім поверталась пізно додому через яр. Ось це було дуже виразне "оповідання", чуттєве, таке, що доторкує. Гарно створена гнітуча атмосфера тривоги, напруги, хоробрості й спроб продовжити жити своїм життям попри негаразди. І коли ця жінка йшла крізь яр, ніби вчуваючи кроки поза спиною, її страх та напруження линули зі сторінок. Мені сподобалась ця історія. Кінцівка теж сподобалась. Це рідкісний випадок, коли Бредбері написав історію, де жінка - це жива людина, а не манекен, вдягнутий у гендерні стереотипи.

В цілому, я помітив, що у "Кульбабовому вині" стиль Бредбері став більш чуттєвим, образним, поетичним. У ньому багато лірики, меланхолійного спостереження краси світу, порівнянь та відчуттів. Щось сентиментальне, глибинне. Але мене воно не зворушило. Я розумію, що написано гарно та з почуттям, та воно не доторкається до струн моєї душі. Маю впевненість, що багато людей відчують цю повість, проникнуться нею, але, на жаль, я не серед них.

Про "Марсіанські хроніки" навіть не знаю, що сказати. Мені просто не дуже подобається те, як собі уявляє Бредбері інші світи. В них надто багато людського, гуманоїдного. Нема відчуття, що це інший світ, щось у глибинах невідомого нам космосу. Марс нічим не відрізняється від Землі, марсіани - від людей. Цей цикл теж про людей та для людей, щось про нашу природу та цінності. Все ж погляд Айзека Азімова на інші світі мені більш до душі.

Коротше, не можу сказати, що я почав краще розуміти Бредбері від того, що прочитав більше його творів. Він не викликає у мене особливих почуттів, хіба що іноді дратівливість від того, як він зображує жінок.

Зрештою, справа ж не в тому, що я "навіжена фемка" (хоча, звісно, я дотримуюсь фемінізму) та за матріархат, поневолення чоловіків і що там ще собі уявляють ненормальні вщемленці. Справа у банальній емпатії. Це як бачити, що інша людина боляче вдарилася. Як бачити, що кицьку скривдили. Ти бачиш, що когось ображають, і тобі від цього боляче та сумно. Ось так і мені, коли я читаю твори з помітним сексистським наративом. Мені стає сумно та дуже шкода цих жінок. Я їм співчуваю. Мені стає неприємно, що я нічим не можу зарадити. Це просто текст, ці люди не існують, але вони живуть в моїй уяві. І мені їх шкода, бо до них ставляться несправедливо, бо їм роблять боляче, бо сам автор принижує своїх героїв. А я не люблю читати те, що робить мені некомфортно та сумно у поганому сенсі. Якось так.

#український тамблер #українською #український tumblr #укртумбочка #український блог #ukranian blog #ukrainian tumblr #ukrtumblr #book tumblr #books and reading #book blog #book review #відгук на книгу #відгук #читацький блог #книжкова полиця #книжковий блог #книгоблог #укртамблер

[alive-poetess]

коли вимкнули світло і ти нарешті знаходиш час почитати книжку С'юзі Годж

#коротка історія мистецтва #dark academia #chaotic academia #ukraine academia is reading book with candlelight not because esthetic but because of blackout

[traveler-from-ukraine]

Салоніки. Греція

Частина 2: Історичне місто

Місто Салоніки називають по різному, це через різну вимову іноземців: Фессалоніки, Тессалоніки. Останній варіант найближчий до грецької вимови. Історія назви, цього міста, дуже цікава, тому наведу цитату з Вікіпедії:

Згідно з переказом, місто заснував македонський цар Кассандр і назвав на честь своєї дружини Фессалоніки, зведеної сестри Александра Великого і дочки македонського царя Філіпа II, фессалійської принцеси. Вона ж у свою чергу була названа Фессалонікою від злиття двох слів Фессалія та Нікі (грец. Θεσσαλοί + Νίκη, тобто Фессалія + перемога), оскільки народилась у день битви на Крокусовому полі, в результаті якої македонці та фессалійці здобули перемогу над Фокідою, завдяки якій фактично виграли Третю Священну війну в цілому.

Тут ви можете натрапити на історичні артефакти абсолютно випадково в будь-якій частині міста. Все це через те, що Салоніки засноване ще в 315 р. до н. е. За свою багато-тисячолітню історію місто було в складі багатьох держав, і як ви розумієте, ці переходи не завжди були мирними.

З´явилось воно через обʼєднання невеликих поселень в місто. В той час воно було частиною держави Македонія. Пізніше місто було в складі Римської імперії, а ще пізніше Візантійської імперії. З 1430 р. було завойоване османами і ввійшло до складу Османської імперії. З 1912 р. стало частиною незалежної Греції.

Зараз в місті можна побачити багато архітектурних памʼяток, що збереглись з часів панування римлян. Найвеличнішою, на мою думку, є арка Галерія.

Вона є частиною поховального (по іншій версії палацового) комплексу римського імператора Галерія, збудованого в кінці III - IV ст. н. е. Пізніше гробниця стала частиною християнської церкви, на честь святого Георгія Переможця або Юрія Змієборця, і отримала другу назву Ротонда святого Георгія. Пізніше в часи панування Османської імперії, була перетворена на мечеть. Поряд побудували мінарет. Зараз там знаходиться музей християнського мистецтва (Ротонда знаходиться зліва на фото).

Після захоплення османами, навколо міста було збудовано комплекс оборонних споруд: стін, башт і фортів. Про Білу башту я вже розповідав. Однак збереглась не тільки вона. Мені вдалось побувати ще в одній вежі, а саме в вежі Тригоніон.

З вершини башти відкривається неймовірний краєвид на місто. Звідси добре видно центральну частину міста Салоніки. Видно також як тягнуться фрагменти оборонної стіни, тому можна зрозуміти масштаби оборонного комплексу.

Башта збудована на перетині оборонних стін. З іншої сторони стіни збереглися краще.

Знизу вони виглядають дуже велично.

Особливо арки, що служили входами у місто.

Взагалі фрагменти стін можна зустріти в різних куточках міста.

Далі буде...

📍Башта Тригоніон

Допомога ЗСУ

#український пост #українською #український tumblr #український блог #греція #античне місто #фотографія #travel #greece #photography

[sorrynoroomsavailable]

Резиденція сучасного мистецтва Вибачте Номерів Немає рада повідомити про завершення дворічної праці підтриманої Великим грантом Ukraine edition of the Culture of Solidarity Fund –  2022-2023 від European Cultural Foundation! :-)

Завдяки важливій підтримці Європейської Культури Солідарності від COS Фонду української культури, резиденція сучасного мистецтва ВНН працювала над художньо-культурними проектами впродовж 2022-2023 рр. Як і багато інших мистецьких та культурних організацій України, які можна назвати «місцями/пунктами незламності» під час російсько-української війни, резиденція Вибачте Номерів Немає є активним культурним центром. 

В часі російсько-української війни українська культура робить важливі соціальні, культурні та економічні кроки, відбувається важливий внесок у макросистему країни культурними організаціями, художніми ініціативами, працівниками культури та мистецтва, художниками. 

Зокрема, завдячуючи COS Фонду в проекті резиденції Вибачте Номерів Немає було підтримано участь 18 українських художниць та художників (23 місяці) різних поколінь з різних міст України, міст котрі були піддані російським бомбардуванням. Учасники перебували на резиденції в 1-6 місячних термінах (за співфінансування).

Варто згадати індивідуальні та групові проекти, що були реалізовані в програмі резиденції ВНН: 

Дана Брежнєва (Київ) - лекторій "Кінармія" в медіатеці Закарпатського музею архітектури та побуту. 

Дар'я Молокоєдова (Краматорськ)- індивідуальний та груповий проект "Прогулянка домом" в просторах резиденції ВНН, Даблрумі, Номерах 1224, 1416, та локації готеля Інтурист-Закарпаття, Склянному просторі та інших. 

Тая Кабаєва (Енергодар) - "Мамоня" та "nEVERLAND" Digital art performance, VR. У вітрині готеля Інтурист-Закарпаття. 

Данило Галкін (Дніпро) - "Подвійний горизонт" в Закарпатському музеї архітектури та побуту, в будинку бувшого кінотеатру Ужгород, в просторі магазину Діамант та в Даблрумі. 

Владислав Кононок (Харків - Київ) - Воркшоп "Підходи до швидкого створення AR скульптур", "Виставка в галереї Коридор" у галереї Коридор, "Історії готеля Закарпаття", у Red Bar Ямі в готелі Інтурист-Закарпаття. 

Лука Басов (Одеса - Київ) - “Аварійний вихід в мій сон” у вузькому коридорі на 14 поверсі, в готелі Інтурист-Закарпаття. 

Юлія Манукян та Сергій Дьяченко (Херсон) - "Херсонський модернізм: назад в майбутнє", кураторський проєкт "Анімація арт-опору в окупації" в Даблрумі, дослідження "Ужгород. Міський громадський простір: реконструкція розвитку" в медіатеці Закарпатського музею архітектури та побуту.

Семен Храмцов, Олександріна Храмцова (Херсон) - кураторський проект групова виставка "Кордон" в галереї Коридор та "Херсонський відео-арт 1999-2011 рр" в Даблумі. 

Поліна Щербина (Київ) - проект "Місце зцілення постійно безпритульного тіла" представлено на груповій виставці "Кордон" в галереї Коридор. 

Павло Ковач (jr) (Ужгород - Львів) - "Самоорганізовані практики. Detenpyla gallery. Efremova 26", "Про практику Відкритої Групи" в майстерні-музей Павла Бедзіра / майстерні Павла Ковача. 

Валентина Петрова (Київ) , Ксенія Платанова (Запоріжжя) - Виставка "Дитяча кімната" в просторі Мистецького Об'єднання Шпор. 

Анатоль Степаненко (Ірпінь) - проект “Антропоморфізми, Безкінечне множення сутностей, Графічні мініатюри" в номері 1220 та "Суб’єктивне дослідження простору", "Презентація фільму: "Годинникар і курка" в студії Даблрум. 

Наталія Лісова (Вінниця - Київ) - лекторій "Лендарт: Мистецтво за межами галерей", "Війна мовою лендарту". Воркшопи "Художні дії в довкіллі: Вправи з лендарту" з результатом кураторської виставки "Там була якась історія" в галереї Коридор та персональна виставка "Безучасний простір" у просторі великої зали не діючого ресторану готеля Інтурист-Закарпаття. 

Анастасія Колібаба (Одеса) - виставка "Фронт" в студії Номері 1416 в готелі Інтурист-Закарпаття. 

Саша Долгий (Лисичанськ – Часів Яр – Суми – Київ) - лекція "Людина, увага і світ" та виставка "Еволюція, як метод пізнання" в просторі Даблруму. Sound art перформанс "Магнітна Бандура" на ужгородському радіо Єден.

Було співпідтримано партнерський шведсько-український проект "Розклад - Реформа -" куратори Алекс Фішер - Петро Ряска, партнери BAC та MARC. А саме групову виставку "В пошуках ідеального поселення" в Закарпатському музеї архітектури та побуту. Критичні воркшопи Сергія Дяченко - Юлії Манукян "Урбан-дрейф містом" в міських громадських просторах м.Ужгород та їх проєкт «Місто VS Утопія», "Ольвія та містобудівні утопії". Виставку Віктора Покиданця "сховкартон" в Закарпатському обласному музеї ім.Й.Бокшая та "Воркшоп. Виробництво. Сірникові коробки".

Зокрема в рамках гранту COS було створено сайт резиденції ВНН sorrynoroomsavailable.co.ua на котрому можна переглянути всі проекти резиденції за 2022-2023 рр.

Резиденція Вибачте Номерів Немає щиро дякує Ukraine edition of the Culture of Solidarity Fund –  2022-2023 та European Cultural Foundation за надання грантової допомоги! :-)

[uageek]

Видавництво «Видавництво» анонсує «Коротка історія довгої війни»

Видавництво готує на кінець 2023 року мальопис «Коротка історія довгої війни»:

«Останній рік показав, що якщо дозволяти іноземцям говорити про нашу війну, оповідь буде про «два голоси». Це ніколи не про героїчну боротьбу меншого народу проти божевільної імперії з геноцидальними намірами, це завжди про «сядьте за стіл перемовин», «правда десь посередині». Як видавництво, потужно залучене в репрезентацію найліпших світових досягнень графічного мистецтва, ми бачимо межевий брак української відповіді на такі зазіхання і українського бачення. Тому ми оголошуємо про початок роботи над графічною історією яка зможе пояснити, з чого почалася повномасштабна війна з росією, срср, московією, півтора роки тому, дев'ять років тому, сто років тому, триста сімдесят років тому ... Зрозуміло що цьому присвячено багато ґрунтовних праць і досліджень, як в Україні, так і за кордоном, але тут ми потребуємо гранично стислого, переконливого і зручного для сприйняття формату.

Наша мальописна серія «Коротких історій...» довела в цьому свою ефективність. Саме тому наш новий мальопис зватиметься «Коротка історія довгої війни». Його пише Mariam Naiem, відома культурологиня, чиї статті та треди, розраховані на західну аудиторію, ефективно працюють на недвозначне інформування, як поточної ситуації в Україні, так і причин нападу росії.

Його малюють Юлія Вус та Іван Кипібіда, вже відомі читачам за мальописом «Коротка історія українського фемінізму» та численними коміксовими публікаціями у провідних західних медія»

[kiramilko]

Спасибі минулій собі, що передбачливо залишила Державний музей мистецтва на наступний раз. За півтори години я змогла пройти лише експозицію данського мистецтва 1800–1900-их років. Взагалі мене цікавили лише картини Вільгельма Хаммерсхьоя, але є ще кілька художників, чиї картини захоплюють. Це:

1. Ejnar Nielsen «Сліпа дівчина читає». Тут виділено три фрагменти: книга, обличчя та тепла смужка позаду фігури. Книга випромінює холодне біле світло. Це сакральний предмет, який осяює оточуючий простір, дає можливість діяти, а отже існувати. Саме тому так відрізняються застигла воскова маска лиця та долоні, переповнені життям. Смужка позаду ж відділяє інтимний простір героїні, де вона у цілковитій темряві перебуває один на один зі своїм просвітленням, та інший світ, світ зрячих людей, яким складно орієнтуватись без теплоти лампи.

2. Ejnar Nielsen «Чоловік і жінка». Спершу мені здалось, що Нільсен зобразив Єву та Адама, але картина називається «Чоловік і жінка». Трикутник з вписаним колом, розташований над головами людей, ще з античності несе символіку поєднання матеріальної форми та Вічності. Прямі лінії штори розділяють жінку і чоловіка, що повернуті в різні сторони і не мають жодних почуттів одне до одного. Вони ніби стоять на показі. Самі тіла зображених — побудовані на анатомії живої людини, а не як у канонічних біблійних сюжетах. З іншого боку, тіла випромінюють вже знайоме холодне світло, повертаючи до думки про сакральний об'єкт. Мені здається Нільсен говорить про матеріальність, вмирущість людини як окремої одиниці, але водночас — Вічність Людини...людства! Художник показує нам живих осіб, без прикрас, пафосу та зайвих метафор. Це ми. Це наше начало. Це наші тіла.

3. Edvard Munck «Робітники повертаються додому». Якщо чесно, цю картину я примітила спершу за прізвищем художника, а далі вже звернула увагу на сюжет. Характерний почерк Мунка відображається у позах персонажів, фігурах. Так, на фотографії, де динамічний об'єкт змазаний, у Мунка контур фігур чіткий, натомість зникають риси обличчя; що цікаво, натовп хоч і зображений схематично, але не безликий, у кожного робітника є свій характерний образ, своя історія. Особливо привертає увагу чоловік, який дивиться вперед, на глядача. Це обмін поглядами між живою людиною і випадковим перехожим Мунка, який відвернувся від дороги на мить, в наступну — чоловік відвернеться і погляне вперед, додому.

Ця зала переповнена історіями та спогадами митців.

Location: Statens Museum for Kunst: SMK

#kukoincopen #museumart #danishart

[olesia-sannika]

Час пограти! Якщо за увесь час ви ще не...

Як і сьогодні, буває ще одна настроєність, коли мої думки не хочуть прокидатися чи прокидати мене до життя, коли усі цілі та розклади такі далекі, що повернутися до реальності важко. Іноді це призводить до того, що я повертаюся до деяких ігор (привіт, зараз це Honkai 3rd, Mobile Legends, Monument Valley, Pokemon Go, Pokemon TCG etc.). У цьому записі я спробую викласти свою мотивацію до подиву у взаємодіях із іграми, а також надам короткий зріз того, що такого цікавого відбувається у цій (одній із найбільших уже довгий час) індустрії.

Ще раз, б_у_в_а_є такий час (і під час карантину також), коли я іноді повертаюся до ігор, особливо до таких, які вимагають певного продумування тактики, бо вони здатні так само пронести мене крізь час, як і сон. Хоча під час сну все розвивається трохи інакше, все ж ігри також затягують, навіть коли вони звичайні RPG із зрозумілою стратегією. Думаю, моєю найпершою такою грою була Піратія Онлайн (до сих пір робить, але вона з мейл ру), ще у середній школі (клас 7-8?). Як —нечитаюча нубяра— найщиріша дитина, я створила аватар та ходила містом, намагаючись запам’ятати, що і де. Потім до мене дійшло, що можна вийти за місто і вбивати низькорівневих монстрів. Тоді я пам’ятаю своє перше *відкриття*, наче: “Ось цим, певно, тут всі і займаються, виростають збирачами ‘трави’ і продають її потім”. “Трава” — то був абсолютно нулячий лут, за який давали 12 монет чи що, і це був мізер. Але перший досвід про довгу роботу, довге штрикання кинджалом слимаків першого рівня (чи що то було) і мирну можливість вирости у іншому світі крафтярем, бо не тільки ж трава мусить бути там — я пам’ятаю це. Загалом, потім ми (з друзями) грали у інше: Luna Online, англійською вже, і там механіка гри мені стала зрозуміла краще. Хоча все одно виявилося, що ніхто так просто не грає. Якщо NPC має одяг на кожні 5 рівнів — його не обов’язково купувати. Можна неправильно обрати шлях розвитку і жахливо розкинути стати, тому до кожної такої гри вже є безодня тих, хто просидів на форумах у розвідці щодо навичок, кращого обладунку і так далі. Ми грали із подругою, і я не так гарно знала тоді англійську, тому, вочевидь, сам факт, що довкола гравці обізнані, а ви просто зустрічаєтеся там після школи — трохи змушував сумувати, без друзів не було так цікаво.

            *прокачується по ночах*

Це я до того, що саме почуття єдності, що ідилія гри (як у жанрах ісекай) — до сих пір для мене знайома річ, ще й ностальгічна. Я витратила час і на інші MMORPG та їм подібні. Та жодного разу не стала частиною якоїсь активної групи (навіть гільдії). Сама картинка, коли люди мають контакти одне одного та зумисне зустрічаються у певний час у грі, щоб завалити боса чи пофармити — недосяжна для мене, ось так сталося. Хоча зараз цей образ єднання ще й накладається на кібер-спорт, отримує характеристики чогось спеціального і професіонального. Можливо, мало хто має вміння поєднувати IRL та життя у грі, а кібер-спорт уперше прибрав цю проблему, і це працює. Але все одно, у грі знайти до паті когось для фарму чи лвл апу не було так складно, багато хто з гравців просто бере і допомагає. Світ там дуже часто добрий, вбивство гравців або неможливе, або обмежене правилами і місцями. Тому я просто беру і залишаю цю ідилію життя онлайн-ігор (як у SAO, так, там є кілька дуже ідилічних образів). Залишаю, поки не буде там друзів ;)

Користаємо зі списків "10 найкращих..."

Але на самій техніці ігор виросла, і маю інакшу обізнаність щодо ігор зовсім незвичних, особливих, що про них багато хто говорить — це може бути для читача списком із-чого-почати чи з-чим-звіритися. Інді ігри як окремий вид ‘мистецтва’ і дуже особливої інтеракції. Вони потроху та й стають частиною нового досвіду (ага, як універсальність мови серіалів, що їх між собою обговорюватимуть люди будь-яких країн). Можливо, у досвіді кожної людини мусить бути історія (гра, серіал, книга) з певною формулою, щоб до неї повертатися як до "інакшого". Тому я б хотіла знайомити людей з

Undertale (PC) — обов'язково. Бо історія чудова, і все, що там є, є 11 з 10. Чому ігри, де розробник є й композитором, такі чудові? Що таке емпатія? Що таке емпатія, коли ви пограли у "Андертейл" (і, це, скоріш за все, не була ваша перша гра)? А абсурдність безкінечних сновидінь YumeNikki (також .flow) *цей смарагд для вибагливих, але подивіться с: *?

Monument Valley I&II (Android)— бо очі та геометрія, прикладний характер математики та просторового мислення, які не мусять бути лінійними  

Journey (PS3) — бо відчуття подорожі у світі без мови як такої, з випадковими супутниками може знову подарувати можливість замислитися над речами. Цікавий і музикальний супровід: "Подорож" - це результат музики, що веде (так було у кіно та деінде, але тут це основне). Подивіться тут аналіз.

Shadow of the Colossus (PS2)— особливий вияв великого, те відчуття, що малі діти бачитимуть під великими монументами статуй. (Мені завжди було страшно знаходитися під монументами великих матерів)

Deemo (Android)— ритм-гра на андроїд, одна з чудових музичних ігор, особливо коли вам подобається естетика фортепіано.

Her Story — інтерактивна гра, де ви переглядаєте безліч відео-інтерв'ю із підозрюваною та мусите розкрити, що сталося (тут посилання на Стім).

та інші…

Ось в Nier: Automata вже андроїди, не люди, задумуються над своєю різницею від машин. Хоча "Автомата" належить до ігор “преміум”, скажемо так: мусиш мати приставку та гроші на неї. Є вже нові досвіди VR-ігор, де "фізика така, що я жонглюю блюдцем своїми руками”. Серед таких, що було б непогано подивитися хоча б по стрімах, точно Detroit: Become Human. Здається, для компів теж релізнули. Загалом, у світі майбутнього: чи можуть андроїди приймати етичні рішення, за якими часто визначають саме людей як людей. До того ж, там вибір гравця більш-менш важить. Ігри не завжди залишають гравцю вибір "великих перехресть", коли це серйозно впливає на гру, іноді вибори лише інакше розігрують ситуації. Зараз ігри-інтерактивні-серіали дають підсумок епізоду: “Стільки-то % осіб обрали те, а стільки % — те”. До цього можна ще додати Heavy Rain, Beyond: Two Souls (ці всі останні 3 — одна група Quantic Dream). Але ж ми колись проходили і Everlasting Summer, і DokiDokiLiteratureClub — це є жанр візуальних новел, ще не серіалів, ближче до літератур.

What remains of Edith Flinch отримала багацько винагород за сторітеллінг. Для режисерів, можливо, було б гарно подивитися на рішення. Гра Never Alone стала чудовим прикладом введення культурного моменту до нарації: "We paired world class game makers with Alaska Native storytellers and elders to create a game which delves deeply into the traditional lore of the Iñupiat people to present an experience like no other" (тут сайт гри).

Хочу дочекатися, коли виросте-навчиться Ai Dungeon — гра, що сама пропонує розвиток твого квесту-подорожі (англійською) на основі введеного гравцем тексту. Колись такі текстові ігри були найпершими розвагами на PC. Гарна ідея розробників, але чомусь усі мої історії дивні, чи швидко закінчуються, чи я не можу ніяк второпати, як саме зберігати рядки у її пам'яті. Люблю у цій грі "молитися Богу", бо він приходить ¯\_(ツ)_/¯

Загалом, я б сказала, що вище зазначені ігри варті грошей навіть більше, ніж квитки на кіносеанс, бо можуть подарувати значно більше за екшн без іммерсій. Цікаво і те, що такі історії, і розвиток ігор взагалі породжують нові нішові категорії-жанри, як-то той самий ісекай.

Цікаве й освоєння складніших ідей. У романі-повесті-новелі Harmony (ハーモニー)  від Project Itoh (伊藤 計劃), який також створив Genocidal Organ, а ще він дотичний до Хідео Кодзіми (про останнього кажуть, що він "геній" — здається, після релізу Metal Gear). Я прочитала та подивилася адаптацію "Гармонії". Дуже цікавий взаємозв’язок її з лінгвістичним релятивізмом -Сепір-Уорф, привіти-, бо головна антагоністка не мала власної мови-речі, навіть особистості, була з далекого, малого, навіть трохи до-цивілізаційного соціуму. Не відчувала себе окремішньою людиною, поки їх місцину не відкрили і пограбували солдати, “моя свідомість прокинулася у момент, коли мене ґвалтували …” (непряма цитата з екранізації)…

Кодзіму кличуть генієм, я відмічу лише цей момент (і не буду брехати, що мені не подобається така взаємодія з 4-тою стінкою):

*source here

Коло до первинного відчуття

Було справді цікаво і дивно: з яких причин дитина забажає спокійного життя ‘ремесленика’-крафтяра, побачивши її у грі? Хоча у нас по школах було ехо пропаганди якогось українського поля, чи сродної праці. Але як так сталося, що гравцеві забажалося миру у світі, де твій аватар народжений рятувати? Ця розвинута буколічна суть — хіба не те, що вивело Animal Crossing на високі рівні обговорення? Ніхто не очікував, що гра такого не-новітнього геймплею (саджай-збирай та виходь на нові рівні) стане настільки популярною, аби не пандемія. Водночас, достатньо додати можливості персоналізації, щоб оточити продукт додатковим розголосом і голосом як таким.

Що зробило Candy Crash грою з великою кількістю донату, хоча вона позиціонує себе як free-to-play? "...$1.5 billion in revenue from microtransactions in 2018 across iOS and Android."

Що робить VRChat унікальним простором, хоча він до цього часу ще у "бета-тесті"? Що сі коїться там, і як круто там зустрічатися для знайомств та історій? Посилаюся на Syrmor: автор записує безліч цікавих інтерв'ю *відео зі скріну нижче тут*.

Деякі з інтерв’ю результують у happy endings: один хлопчик отримав велику підтримку ком'юніті, фінансову також, після виходу інтерв’ю, хлопчик має рідке і важке захворювання, "the butterfly condition", відео тут.

Отже, ігри зараз я поділила б на два полюси:

Формулюють safe space перш за все. Це комфорт із не дуже великими викликами. Це насолода аж до нудьги від одноманітних дій, але іноді — велика насолода, як від найкращих книжок дитинства. Відкритість-персоналізація-взаємодія.

Ігри-героїки, із невеликою потенцією до захищених просторів. Тут може бути і жорстокість, і лише первинна механіка "вбивай-добувай-рости-до-кінця", і велика конкуренція. Насолода — від перемоги, самостійної чи здобутої у команді. Стратегія-цифри-досягнення.

Скоріш за все, побутуватиме думка, що перша категорія буде "більш популярна серед жінок, друга — серед чоловіків". Я навіть бачила теорію, що за допомогою ігор другого типу можна відпочивати від стресу, виробляючи тестостерон — чоловікам. Звісно, це безкінечна і цікава тема для обговорень щодо дофаміну-серотоніну-окситоцину-ендорфіну.

Але є й інша структура взаємодії з іграми, яка варта уваги. Гра — як стан відволікання і потоку, у якому очікуєш зустріти чи відкрити дещо новітнє. Якщо при цьому ми працюємо із добрим наративом, ми отримуємо як мінімум свою приємність, а у потоках (ох, "продуктивні" часи, витрачені на .flow) — нову формацію місця для "подумати", дуже наближену на відкриття сторінок поезії концептуалістів:

Так людська свідомість розширює свою взаємодію із навколишнім світом, і одним із варіантів є не концентрація уваги чи інтелектуальне полірування прошарків сенсу, а можливість розділитися і відволіктися у потоці (читання, прослуховування, гри). Ми раптом щезаємо перед великими однозначними налаштуваннями працювати-не-прокидатися, і збираємося знову. Цього разу най буде так! Пограймо!

#ігри #потік

[virtualdevkit]

Історія перших багатоповерхових будинків

Взагалі історія дуже цікава, оскільки свій початок бере зі стародавнього Риму.

Самі перші багатоповерхові та багатоквартирні будинки будували римляни. Будинки називали інсулами (лат. Insula - у буквальному розумінні перекладається як острів), такі будинки у стародавній римській архітектурі були житловими з кімнатами та квартирами, призначення яких початково було для оренди. З'явилися раніше III століття до нашої ери, звичним була наявність від трьох до п'яти поверхів, у історії також згадувалися восьмиповерхові інсули. Усередині проживали бідті та заможні верстви римського населення.

Інсули римляни будували традиційним для Стародавнього Риму методом бутової кладки. За часів Республіки у якості будівельного матеріалу використовувалися невеликі туфові блоки неправильної форми, скріплені цементом. Пізніше інсули почали будувати із цегли. Дахи робилися з черепиці.

Перший поверх такого приміщення як інсул зазвичай займали галереї з невеликими лавками. Звідти розпочинався вхід до світлого дворика, навколо якого і компонували самі приміщення. Зазвичай, то кожної квартири чи кімнати вели також окремі сходи: за їх допомогою господар (власник будинку) міг блокувати мешканцю вихід із приміщення доти, доки він не виплатить кімнатний борг. На перших поверхах проживали зазвичай заможні городяни: у цих квартирах стелі були досить високими, до 3, 5 метрів з широкими вікнами, захищеними щільними віконницями: слюдою та склом користувалися рідко, бо цей матеріал був дорогим. Квартири з третього поверху були призначені для бідного населення, вікна в них були маленькими, а стелі настільки низькими, що мешканцям доводилосья ходити зігнутими. Часто влаштовували дерев'яні антресолі.

Центрального опалення взагалі не було. Натомість, тепло у кімнатах давали жаровні. Каналізація також зазвичай не проводилася: римляни свої нечистоти виносили у гній, або ж просто викидували із вікна. Воду брали у найближчих джерелах та фонтанах. В інших містах було трішечки цікавіше - в Остіі, наприклад, на першому поверсі була вбиральня. Це одна із ознак цивілізації того часу.

Першою згадкою про інсули була згадка у Тита Лівія із Риму, який писав що напередодні другої Пунічнох війни бик, який втік з ринку, заліз сходами на третій поверх, що вважалося поганою ознакою того часу.

Самим цікавим фактором є те, що інсули того часу відповідали усім нормам будівництва: вони були надійно захіщені від швидкого поширення вогню у разі пожежі, та від самих обвалів. У самому Римі, згідно з «Мармуровим планом», інсулів у Римі налічувалося 46 тисяч (для порівняння, особняків — 1 790), проте багатоповерхівок у Римі вціліло небагато: активна розбудова міста знищила старі руїни. Про їх пристрій можна судити з археологічних розкопок в Остії. Інсули є прикладом містобудівного мистецтва Стародавнього Риму. У Європі, після руйнування Римської Імперії, багатоквартирні будинки почали зводити лише в епоху пізнього Середньовіччя.

#українська #українська мова #багатоповерхівка #багатоповерхівки #стародавній рим

[buchanews]

"Бучанські новини" № 45, 2021

Газета «Бучанські новини» № 45, 2021 рік Головна тема нового номер БН – допомога, надія і радість. Адже за тиждень, що минув, відзначали два професійних свята: День працівників культури і майстрів народного мистецтва, а т��кож день співробітників соціальної сфери. Важливість цих структур, та репортажі про відзначення кращих з кращих – на шпальтах газети. Як завжди, новини і події, якими жила громада: Про придбання апаратів ШВЛ та інші важливі рішення депутатів на позачерговій сесії; Святкування 75-річчя дитячого садочка «Берізка» та історія закладу; Знайомство з поліцейським офіцером громади; Поради щодо робіт у саду в листопаді; Цікаві факти про українську мову і книги рекордсмени; Та багато іншого, що додасть вам приємних хвилин у ці осінні прохолодні дні. Газету можна придбати на сайті, у редакції або у книжковому магазині у Бучі (вулиця Енергетиків, 9). Read the full article

#buchanews.com.ua #берізка #блиставиця #буча #бучанскиеновости #бучанськаміськарада #бучанськаотг #бучанськіновини #вакцина #громада #депутат #дітсадок #допомога #золото #книга #мистецтво #народнийдепутат #поліцейськийофіцергромади #поліція #поради #річниця #рішення #родина #сесія #соціальнадопомога #фізичнакультура

[svyatosogodni]

Всесвітній день повітряних зміїв

🪁 Історія свята. Це свято — початок фестивалю повітряних зміїв у Вашингтоні. Фестиваль проводиться щорічно у третю неділю серпня. Це не лише захід польотів таких зміїв. Це справжнє видовище: показуються і цікаві хореографічні рухи, і кольорові змії, які нагадують витвори мистецтва.

⠀

🪁 Середина серпня і саме час провести залишок літа надворі. Якщо не знаєте, чим зайнятися на відпочинку, зверніться до свят! На честь сьогоднішнього запустіть повітряного змія. Слідкувати за тим, як він літає дуже-дуже цікаво!

⠀

🪁 Повітряний змій прийшов до нас з Китаю, ймовірно, приблизно в 4 столітті до нашої ери. Тоді це було справжнім мистецтвом, а зараз це частіше просто дуже весела та цікава забава. Якщо ви любите пускати змії, то спробуйте навчитися їх робити самостійно!

⠀

🪁 Свято кожен день на https://sogodnisvyato.com.ua/

⠀

🪁 История праздника. Этот праздник — начало фестиваля воздушных змеев в Вашингтоне. Фестиваль проводится ежегодно в третье воскресенье августа. Это не только мероприятие полетов таких змеев. Это настоящее зрелище: показываются и интересные хореографические движения, и цветные змеи, которые напоминают произведения искусства.

⠀

🪁 Середина августа и самое время провести остаток лета на улице. Если не знаете, чем заняться на отдыхе, обратитесь к праздникам! В честь сегодняшнего запустите воздушного змея. Следить за тем, как он летает очень-очень интересно!

⠀

🪁 Воздушный змей пришел к нам из Китая, вероятно, примерно в 4 веке до нашей эры. Тогда это было настоящим искусством, а сейчас это чаще просто очень веселая и интересная забава. Если вы любите пускать змеи, попробуйте научиться их самостоятельно!

⠀

🪁 Праздник каждый день на https://segodnyaprazdnik.com.ua/

[astrolabiumpublishing]

Рубінова троянда в ірландській короні

Єйтс, Вільям Батлер. Таємна троянда / пер. з англ. Олена О’Лір ; проілюстр. Олег Кіналь. Львів : Видавництво «Астролябія», 2020. — 256 с.

Дуже багато сказали й ще скажуть про те, що Ірландія і Україна подібні. Історією, культурою, ментальністю… Один із символів зеленої Ерін (Ері, Ейре…) — письменник Вільям Батлер Єйтс (William Butler Yeats, 1865–1939).

Що ми про нього знаємо? Лавреат Нобелівської премії з літератури (1923). Дуже ірландський ірландець, хоча писав англійською. Діяч національного театру (і передусім уважав себе саме драматургом). Діяч ірландського відродження. Один із тих, хто створив рідну націю. Ерудити і фахівці згадають, що він був фольклористом, містиком, окультистом, членом Ордену Золотого Світанку й Ордену Алхімічної Троянди…

Українська авдиторія вже досить давно відкриває для себе Єйтса як поета: виходили переклади Віктора Коптілова, Максима Стріхи, Олександра Мокровольського та багатьох інших. У нашому літературознавстві Єйтс постав спочатку завдяки Соломії Павличко. З перекладознавства хочеться зазначити цікаву і змістовну дисертацію кандидатки філологічних наук Наталії Ференс і взагалі діяльність цієї перекладачки. Інтерес до ірландського генія не зникає завдяки ентузіазму. Тому як приємно бачити, що Олена О’Лір, яка перекладала ірландську поезію — зокрема вибрані вірші Єйтса — звернулася до прози ірландського генія. Адже у нас досі фактично не знають Єйтса як прозаїка.

І от переді мною — книга малої прози Єйтса «Таємна троянда», давно омріяна для прочитання українською. Враження від текстів — просто як від дару ірландської феї. Про це — далі.

Талановита поетка і перекладачка, учениця «сьомого неокласика» Ігоря Качуровського Олена О’Лір успішно розвиває і примножує неокласичні здобутки завдяки власній творчості й іншій культурній діяльності. Зазначу, що пані Олена — лавреатка авторитетних відзнак, зокрема літературної премії імені Григорія Кочура (2012), імені Олександра Білецького (2018), імені Бориса Нечерди. Авдиторії вже відомі у перекладах Олени О’Лір давньоанглійський епос «Беовульф» (з оригіналу!), Дж. Р. Р. Толкін (поезія та проза), Джозеф Конрад… Пані Олена тонко вловлює алітерації (це й показали її переклади з давньоанглійської мови) та нюанси епосу. Тепер ми завдяки їй можемо прочитати кельтський світ і повчитися — як навчались у філідів, бардів, друїдів…

Дуже важливо відчувати культуру, яку треба перекласти своєю мовою. У випадку Олени О’Лір автор знайшов перекладачку (чи текст знайшов її), бо пані Олена відома багатьом як ірландистка і знавчиня кельтської культури (не кажу��и про поширення знань про кельтів), і я рада, що Єйтс так природно зазвучав у її перекладі. Перекладачка не просто чудово знається на ірландських реаліях (у цьому можна переконатись і завдяки коментарям наприкінці книги, що доповнили мої знання), але й тонко відчуває культуру Ейре.

Хотіла б зосередитися не лише на самих оповідях, а й на перекладі. Хоча Лессинґ писав, що найбільший комплімент для художника — це коли милуються його картиною, забуваючи про самого митця, — але ж книги інших літератур живуть саме завдяки перекладам. Читачі, на жаль, часто не звертають увагу на ім’я того, хто доніс до них думку оригіналу, а насправді це важливо. Звичайно, якщо прочитане з іншої мови подобається, то у цьому заслуга і перекладача. Єйтсовий шедевр — той випадок, коли до душі й самі історії, в їхній переклад. Отже, українська «Таємна троянда» вельми гармонійна.

В оригіналі ця збірка 1897 року називається The Secret Rose. Епітет багатозначний, бо троянда і таємнича (таємна), і «схована». Отже, ця квітка означає сакральне знання. Жанр оповідань, уміщених у ній, називається stories. Story — те, що потрібно справжньому мистецтву, тобто основа, сюжет, але віртуозно обіграні, а не переказані.

У чому ж розгадка таємниці Єйтсового шедевру — як і самої Троянди? Це архетипи, віднайдені та показані спочатку автором, а потім перекладачкою. Переклад вийшов конгеніальний, ірландський дух у ньому збережений дуже дбайливо. І водночас така збірка близька й іншим народам, а особливо тим, чия історія подібна до ірландської.

Як тонкий стиліст і знавець рідної культури Єйтс часто будує свої оповідки за принципом ірландських скел (саме так, а не «саґи», правильно називати жанр нащадків кельтів). Епічна і водночас динамічна проза чергується з віршованими вставками — монологами, важливими для сюжету.

Збірка побудована на «Присвяті» колезі Джорджу Расселлу (фактично це характеристика самої книги), філігранному віршованому зверненні «До таємної троянди» (насиченому ірландською образністю) і трьох частинах: «Таємна троянда» (вісім оповідань), «Оповідки про Рудого Ганрагана» (шість історій) та «Алхімічна троянда» (три оповідання).

Книга читається на одному подиху ще й тому, що її стиль часто афористичний (навіть довгі монологи не втомлюють) — особливо у творах, побудованих на фольклорі. Ці афоризми — і прозові, і поетичні — перекладачка чудово відтворила. Книгу хочеться нескінченно цитувати й конспектувати. Герої гострі на язик і розум. А фантазія про Країну Вічної Юності — точнісінько як у скелах: «Кістлявий палець Смерти / Там не дістане нас, / У краї, де любови / Доволі й про запас, / Де цілий рік на вітах / І квіти, і плоди…» Так само у перекладі вдало відтворено експерименти автора зі стилем: високий, епічний поєднується з народною говіркою. Наприклад, фразеологізм про героя, який ненаситно їв: «Їсть так, наче ступав по голодній траві». Ця приказка виникла у часи голодомору в Ірландії (40-х рр. ХІХ ст., через що виникла величезна хвиля еміграції до США): вірили, що є латка «голодної трави» — варто на неї ступити, як людину переслідуватиме страшний голод (і перекладачка це пояснила у коментарі). Сам Єйтс у передмові до «Оповідок про Рудого Ганрагана» пояснив, що леді Ґреґорі (його творча колега) допомогла перекласти ці історії «прекрасною сільською говіркою Кілтартану» (як пояснює перекладачка, це англо-ґельський діалект). Персонажі неоднакові й говорять неоднаково. Але й за іншої доби у простому селянському світі оживають пристрасті й сюжети стародавніх скел про героїв і мешканців пагорбів — си́дів (наприклад, історія з іншого циклу — «Про Костелло Гордого, Уну, доньку Дермотта і лихий язик», де я впізнавала знані до того сюжети про феніїв та інші ірландські скели). В оповіданні «Сукання мотузки» показано, як хитрістю випроводили набридливого для інших (але якого талановитого!) співця. Начебто нагадує фольклорну історію про іншого обдарованого служителя мистецтва — поета Ентоні Рафтері. Але як у Єйтса все подано! У цьому й секрет генія. А ще показано ірландську гостинність: «Нізащо не відмовлю я в гостинності Ганраганові, він-бо з поетів!»

Мала проза, уміщена у «Таємній троянді», дуже різнопланова. Ця книга — не просто цікаві оповіді про ченців, лицарів, фейрі, чарівників й інших, про те, що відбувається на Самайн (прототип Гелловіну!), як важливо почути власне покликання тощо. Це й модель поведінки, закодований алгоритм — як боронити рідне — і водночас застереження щодо того, як небезпечно завойовувати Ірландію («Прокляття вогнів і тіней»). Хоча завдяки перекладу книга читається дуже легко (я її буквально «проковтнула», як смачнючу страву на королівській учті у Тарі — чи це частунок фейрі?), але водночас примушує перечитати, вдуматися, бо Єйтс уміє писати між рядками. Цю прозу треба кілька разів перечитувати, аби збагнути, де закінчується фантазія й де починається реальність — адже у кожного персонажа власна мораль, власний світогляд, і якщо один має рацію для земного життя, інший щасливий там, куди не кожний смертний потрапить. Наприклад, оповідання «Серце весни» (дещо схоже на легенду про Парацельса, який знайшов секрет молодості, але це обернулося вченому на трагедію) фактично має два закінчення.

Такі вони, ірландці. Темпераментні, мудрі особливою мудрістю давнини, наділені блискавичною реакцією. І ті, хто вміє захищати своє — як мечем, так і віршем. Недарма у першій оповіді «Розп’яття ізгоя» показано роль барда в тодішньому суспільстві (Єйтс іде за скелами, де йдеться про те, як поет міг проклясти кривдників, і страшні кари падали їм на голови): «— Він проклинає у віршах? — У віршах, ще й з двома асонансами в кожному рядку прокляття» (себто покривджений менестрель виявився вельми вправним, як і велить його мистецтво!). Висновок негостинного абата: «Якщо нічого не зробити… то він навчить своїх проклять і дітей на вулиці, і дівчат, які прядуть при дверях, і розбійників на Бен-Балбені». Водночас інша історія (цикл «Оповідки про Рудого Ганрагана») навчає відповідальності за власні слова. Чи не означає це, що час змінився (а відтак, і ставлення до ролі поета) і що треба діяти вчинками, а не словом? Попри афоризми, Єйтс не завжди дає готові розгадки — на те він і письменник уже пізнішої доби. Додумати має читач.

Автор часто міркує — то сам, то устами своїх персонажів — про те, як переплелися в Ірландії язичництво і принесене святим Патриком християнство. А сучасники Єйтса шукали істини й в інших матеріях. Остання частина книги («Алхімічна троянда») — три історії, написані на автобіографічному матеріалі, про містичний досвід самого Єйтса як розенкрейцера. Написані від першої особи, вони щирі, їм віриться, як і внутрішній боротьбі автора, який — уже людина ХІХ (а потім і ХХ) століття, побачив світ (дія цього циклу відбувається і в Ірландії, і в Парижі) й не може вірити у все розказане йому так беззастережно, як його предки. Але він каже: «…тоді боротьба, що часом лютує в мені, втихає, і я досягаю умиротворення». Можливо, це твори для фахівців — але читаються з інтересом, подекуди нагадуючи навіть детектив. Останнє у циклі — «Поклоніння волхвів» оригінально тлумачить на сучасному матеріалі відомий різдвяний епізод.

Це книга, яку хочеться ховати під плащем у битві чи мандрівці — як ховають потаємний дар (інакше Ірландія не була б Ірландією). Але цією книгою хочеться й ділитися з іншими. Її хочеться брати в дорогу.

І в ній можна знайти все на будь-чий смак: і про битви, і про міфологію, і про історію Ірландії, і про пригоди… Але це зовнішнє, «канва». Розгадка — у самій троянді, яку до кінця не збагнути. А ще — в óбразах чарівних істот (які закликають, зокрема, таланти бути мужніми, взяти власне покликання — творити) і Кетлін, дочки Гулігена — тобто самої Ірландії.

Тимчасово згортаючи «Таємну троянду», кажу собі: «Усе так і було». А ще: «Усе так і написано». У цьому заслуга перекладачки.

Книга у червоній оправі — як в ірландських скелах. І в інших творах Єйтса. Цю збірку приємно читати й просто тримати в руках. Чіткі ілюстрації Олега Кіналя витримано у чорно-білих і сірих тонах (наче паморозь на чорному дереві), що гармоніює і зі срібним форзацом. Художник ретельно дотримався стилю оригіналу — отже, завдяки картинкам можна долучитися до Єйтсового задуму. Завдяки формі та змісту книга просто ексклюзивна.

Хотілося б, щоб ця книга (як і творчість Єйтса) не стала читанням суто для вузького кола поціновувачів або зацікавлених у всьому ірландському на кшталт «друїди, трилисник, віскі» (а також дослідників), а набула більшої слави у широкій авдиторії. Сподіваюся, що «Таємну троянду» буде перевидано більшим накладом, бо цією збіркою справді цікавляться і зацікавляться ще більше. Поки що підсумую: Вільям Батлер Єйтс — ірландський, але й дуже наш — зокрема завдяки перекладу Олени О’Лір.

Ольга СМОЛЬНИЦЬКА, провідний науковий співробітник музею Максима Рильського

газета Літературна Україна, листопад 2020