ya-chytouch

[ya-chytouch]

EQUAL RITES

best quotes

->

“But magic has a habit of lying low, like a rake in the grass.”

✦ . 　⁺ 　 . ✦ . 　⁺ 　 . ✦

“Do you think I used magic?” Esk looked down at the queen bee. She looked up at the witch. “No,” she said, “I think you just know a lot about bees.” Granny grinned. “Exactly correct. That’s one form of magic, of course.” “What, just knowing things?” “Knowing things that other people don’t know,” said Granny. ”

✦ . 　⁺ 　 . ✦ . 　⁺ 　 . ✦

“It’s a witch’s hat because you wear it. But you’re a witch because you wear the hat. Um.”“So—” prompted Granny.“So people see you coming in the hat and the cloak and they know you’re a witch and that’s why your magic works?” said Esk.“That’s right,” said Granny. “It’s called headology.” 

✦ . 　⁺ 　 . ✦ . 　⁺ 　 . ✦

“ Most people’ll get over most things if they put their minds to it, you just have to give them an interest.”

✦ . 　⁺ 　 . ✦ . 　⁺ 　 . ✦

“But you must know that a body is like—like a jelly mold. It sets a shape on its contents, d’you see? You can’t have a girl’s mind in an eagle’s body. Not for long, at any rate.”

✦ . 　⁺ 　 . ✦ . 　⁺ 　 . ✦

“ Look ’em right in the eye, Granny had always said: focus your power on ’em, stare ’em out, no one can outstare a witch, ’cept a goat, of course.”

✦ . 　⁺ 　 . ✦ . 　⁺ 　 . ✦

“The fact was the magic only really worked when she wasn’t thinking about it. Her mind seemed to get in the way.”

✦ . 　⁺ 　 . ✦ . 　⁺ 　 . ✦

“It must be understood that while the majority of Zoon cannot lie they have great respect for any Zoon who can say that the world is other than it is, and the Liar holds a position of considerable eminence. He represents his tribe in all his dealings with the outside world, which the average Zoon long ago gave up trying to understand. Zoon tribes are very proud of their Liars.

Other races get very annoyed about all this. They feel that the Zoon ought to have adopted more suitable titles, like “diplomat” or “public relations officer.” They feel they are poking fun at the whole thing.”

✦ . 　⁺ 　 . ✦ . 　⁺ 　 . ✦

“Not that she was homesick, exactly, but sometimes she felt like a boat herself, drifting on the edge of an infinite rope but always attached to an anchor.”

✦ . 　⁺ 　 . ✦ . 　⁺ 　 . ✦

“He tried hinting that she should obey the unwritten rules of Zoon life and stay afloat, but a hint was to Esk what a mosquito bite was to the average rhino because she was already learning that if you ignore the rules people will, half the time, quietly rewrite them so that they don’t apply to you.”

✦ . 　⁺ 　 . ✦ . 　⁺ 　 . ✦

“And it was while Granny Weatherwax, sweating and cursing, was running along a forest path holding the damn thing at shoulder height for the tenth time that she had found the bear trap.

The second problem was that a bear had found it first. In fact this hadn’t been too much of a problem because Granny, already in a bad temper, hit it right between the eyes with the broomstick and it was now sitting as far away from her as it was possible to get in a pit, and trying to think happy thoughts.

It was not a very comfortable night and the morning wasn’t much better for the party of hunters who, around dawn, peered over the edge of the pit.

“About time, too,” said Granny. “Get me out.”

✦ . 　⁺ 　 . ✦ . 　⁺ 　 . ✦

“Foolish child. All you could tell was that he thought he was telling the truth. The world isn’t always as people see it.”

✦ . 　⁺ 　 . ✦ . 　⁺ 　 . ✦

“The Shades, in brief, were an abode of discredited gods and unlicensed thieves, ladies of the night and peddlers in exotic goods, alchemists of the mind and strolling mummers; in short, all the grease on civilization’s axle.”

✦ . 　⁺ 　 . ✦ . 　⁺ 　 . ✦

“Be a fool if you must, but you might at least be your own fool.”

✦ . 　⁺ 　 . ✦ . 　⁺ 　 . ✦

“Granny had some quite complex theories about space and time and why they shouldn’t be tinkered with, but fortunately good fortune-tellers were rare and anyway people preferred bad fortune-tellers, who could be relied upon for the correct dose of uplift and optimism.

Granny knew all about bad fortune-telling. It was harder than the real thing. You needed a good imagination.”

✦ . 　⁺ 　 . ✦ . 　⁺ 　 . ✦

“There never seemed to be any practical magic, it always seemed to be just words. Wizards seemed to like words.”

✦ . 　⁺ 　 . ✦ . 　⁺ 　 . ✦

“All this hanging around wizards has made you take them seriously, my girl. They all call themselves the Lord High this and the Imperial That, it’s all part of the game. ”

✦ . 　⁺ 　 . ✦ . 　⁺ 　 . ✦

“Fury rose like bile. She turned and set out after the noise, fighting the seductive forces that kept telling her how nice it would be just to relax her grip on her mind and sink into a warm sea of nothingness. Being angry, that was the thing. She knew it was most important to stay really angry.”

✦ . 　⁺ 　 . ✦ . 　⁺ 　 . ✦

“You don’t know anything about boats!” Cutangle protested.

“I shall have to learn quickly, then,” replied Granny calmly.”

✦ . 　⁺ 　 . ✦ . 　⁺ 　 . ✦

“Lots of things have never happened before. We’re only born once.”

✦ . 　⁺ 　 . ✦ . 　⁺ 　 . ✦

“The important thing about magic is how you don’t use it,” said Esk, taking Simon’s arm.”…“No, the thing is…well, not using magic because you can’t, that’s no use at all. But not using magic because you can, that really upsets them. They hate the idea. If people stopped using magic they’d die.”

“Because you’re saying that the real power is when you go right through magic and out the other side.”

✦ . 　⁺ 　 . ✦ . 　⁺ 　 . ✦

“Perhaps you would care to dine with me this evening and let me know?” said Cutangle, his eyes agleam.

“What’s to eat?”

“Cold meat and potatoes.”

#discworld quotes #terry pratchett #equal rites #discworld

[ya-chytouch]

Читаю зара це. Пару думок.

Зараз на сторінці 69, і шось мені нудно. Мало психології і багато драми (не то шо б я була проти драми, але ж то не реаліті шоу). Багато пафосу, але то норм, бо книжка про грецьких богів. Не те, шоб я шукала кому поспівчувати, або з ким поідентифікуватись, але всі якісь токсичні і emotionally unavailable. Якісь травмовані божества. То розмисл про то, що правити світом можуть тільки травмовані люди, чи що? І від того вони можуть черпати енергію, бо влада, то їх єдиний ресурс? Тре почитати більше про грецьку міфологію, бо то, в принципі, есенція всіх історій.

Але поки я не розумію, для чого ця книжка. Наскільки бачу, то не фанфік, а типу ретелінг. І письменниця вибрала перспективу однієї з міфічних істот. Але тойво - то вже давай ту перспективу! Поки що, в мене героїня асоціюється з якоюсь дівчинкою, яка через постійні приниження з боку рідні не має своєї думки, а ходить з відкритим ротом, і ніц не розуміє. Як чотирирічна дитина. Але камон, ти живеш сто чи двісті років в тому середовищі і ТАК, ВОНА ТАКИ МАЄ ВЛАСНУ ДУМКУ І ГОЛОВУ НА ПЛЕЧАХ, але як доходить до дій, знов якась недорозвиненість. Оця чорнобілість, типу героїня ОСОБЛИВА, АЛЕ НІХТО ТОГО НЕ БАЧИТЬ, але вона зара всім покаже, де раки зимують. Бо всі кругом погані. Good for her, най покаже. Але непогано показати і хід думок, які передують якимсь діям. Поки що, якісь речі стаються, її охоплює емоція/почуття, вона бігає, і діє під тою емоцією, а потім думає "от блін, роблю шось не то і не в тому місці, але все одно всі мене не розуміють". Ну покажіть пару думок в її головешці, пару рефлексій, бо я знидію. Описи всяких водоростей і палаців і то більш показові, ніж мотивація персонажів.

#книги #українська #цирцея #circe

[ya-chytouch]

Восьме життя (для Брільки)

Це був великий комітмент, навіяний відпусткою. В мене є переконання, що великі книжки не варто часто відкладати, а ліпше читати залпом - бо ще важче потім буде взятись за них знову після тривалої паузи. Люди шукають новизни, а комітитись на 1000 сторінок це протилежне від новизни. Це вияв довіри автору. Це треба довірити автору добрий шматок свого життя.

І так, в цьому випадку з 1000 сторінок ти отримуєш всі 1000. Жодної зайвої сторінки. Все доречно. Слухаємо розповідь про 5 чи шість поколінь однієї грузинської родини, таким чином отримуємо глибший погляд в ці всі міжпоколіннєві непорозуміння, також маємо сетинг, який змінюється, адже змінюються часи, і отримуємо періодичну зміну персонажів. Як на мене, безпрограшний варіант. 

Як можна здогадатись, в книжці на 1000 сторінок (досить то підкреслювати, теж мені досягнення) є багато всього, про що можна подумати. Але задисклеймерю, що писатиму про те, що відчитала, і не обіцятиму собі осягнути весь твір повністю. Книжка ця взагалі придатна до перечитування. Однозначно якісна. 

АЛЕ! Але читати її було нелегко. Не через те, що така довга історія тебе нудить, і хочеться чогось нового (бо це також буває). Скоріше, сідаючи до Восьмого життя, маєш бути готова читати про травмуючий досвід. Це не релаксове читання після роботи. Це не книжка, куди втікаєш під час нападів тривожності. Це книжка, яку маєш сприймати всерйоз, бо вона жива, relatable і щира. Навіть пафосні сцени там не over-the-top пафосні, а якраз так, як треба. Я навіть три рази плакала, і ще більше стримувала клубок в горлі - що для мене не є дуже типовою поведінкою під час читання (але з віком і війною ми стаємо сентиментальніші).

І, до речі, про війну там теж багато, бо останні 100 років не були найлегшими для Грузії (як і ні для кого, хто сусідить з росією). Проте авторка вміло розписує історичний контекст, і навіть непідготовлений не читатиме книжку з відчуттям нерозуміння, і не відкладе її серед сторінки з думкою “перше треба прочитати історію Грузії, а потім Восьме життя”. Ні, то книжка не з таких. Авторка тверезо оцінює свого читача, не змушує його знати всі історії на світі, аби вникнути в розповідь. Великий плюс за це.

Про що для мене ця книжка?

Про вміння втрачати. Проживати втрату. Втративши частину себе, усвідомити, наскільки то була велика частина. Бути вдячним за те, що було - або, що воно закінчилось.

Про вміння обирати себе, але іноді і жертвувати собою. 

Про неможливість втечі від минулого. Або непотрібність. А іноді необхідність.

Про важливість дому, і про людей, що відчуваються, як дім. 

Про примирення з собою. 

Про те, що прощати необов’язково. Про те, що іноді пробачити когось треба тобі самій, а не тій особі - бо так ти звільняєш саму себе. 

Про історію з погляду жінки - історію, яка розгортається в той час, коли чоловіки реалізовують свої амбіції, які виникли в результаті непропрацювання найпростіших дитячих травм. 

Про похитність его “непохитних” чоловіків від найменшого подуву вітру

Про егоїзм, що маскується під альтруїзм. 

Про те, як не контролювати дітей, а просто любити. 

Про важливість пам’яті. 

Про мудрість - і звідси дійсно можна набратись мудрості, бо ти проживаєш не одне життя, а цілих скількись там. 

Про те, що наші історії пов’язані, і завжди будуть пов’язані, хочемо ми того чи ні.

Розуміння себе через свою історію + Розуміння своєї історії через себе. Розуміння інших через їх історії, і через себе.  І навпаки - калібрування себе через інших.  Про важливість розуміння інших, але й повагу до своєї перспективи. Незастигання, вічний рух по вічній вісімці; настоювання істини в собі, як вина, від якого колись маєш сп’яніти. Шукання себе по всьому світі, збирання пазлів по місцях, куди ніколи їх не клала, і, без сумніву - останній пазл завжди буде в тебе вдома.

Насправді, книжка місцями навіть дуже терапевтична - авторка не просто описує емоції персонажів, а тонко аналізує їх, делікатно підказує нам, які самі з цими емоціями колись, можливо, стикались, що треба довіряти собі і слухати свою інтуїцію.

Ну ви зрозуміли, що я дуже дуже раджу вам “Восьме життя (для Брільки)” від Ніно Харатішвілі. Але то не буде легко.

А ще жінки всі феміністки! Бабці-феміністки, що знають життя і собі ціну. Жінки, що будують собі шабетку спеціально для занять балетом в 80 річному віці.

А ще про історії, які зберігають наші шрами і тілА.

------------------------------------------------------------------

пасаж про один епізод, нижче якого підуть мої відібрані цитати і коментарі до них) - а, ну і далі будуть спойлери

------------------------------------------------------------------

“Щасливий” суїцид Кіті

А чи щасливий? Загалом, мене здивував цей новий концепт - “спокійного суїциду”. Вмиротвореного суїциду. Чи всі суїциди такі? Однозначно, в цьому має місце відчуття “it’s enough” - не втома, а скоріше, певно, якась повага до себе, до меж болю, які можеш витримати. Або передчуття, що насолоджуєшся зі всіх сил, а далі вже сил на насолоду не буде. Щось типу “зупинися мить, прекрасна ти” - але свідоміше, ніби тобі хочеться завершити свою історію саме так, бо все опісля - пусте. Також є роль "привидів" - якесь знамення, що речі цього світу тобі більше не цікаві, що ти більше резонуєш зі старим, першопочатковим, болючо-рідним. Це дуже неоднозначний момент “Восьмого життя”. Вибрати собі смерть, вибрати померти щасливою, втекти від майбутніх жахливих моментів. В цьому й полягає свобода, яку забрали в Гіоргі - обирати чи вмерти, чи жити - заради самого життя, заради загального блага. Бо людям некомфортно від смертей інших людей. Але річ в тому, що не для всіх людей більшим благом буде життя. 

Іноді ми так боїмось болі, що дозволяємо цьому страху забрати в нас частинку життя. Треба мати дуже велику сміливість, аби бути готовим до болю. 

2 грудня 2023 - 13 січня 2024

Тут підуть хаотичні нотатки. Скоріше для себе, але це теж дуже цікаво.

●～●～●～●～●～●～●～●～●～●～●～●～●～●～●～●～●

1- класна мудра бабця

✧ Столітніми сльозами я оплакувала облуду любові…

✧ Переживи всі війни.

✧ Боже, бо ж не може так бути, що я народилась з усіма своїми думками і бажаннями, а Ти хотів би, щоби я лише підкорялась.

✧ Текля воліла жити ілюзією, що досить лише перечекати, як цей ідіотський путч скінчиться, і все повернеться на свої місця….Текля сподівалась, і ці сподівання їй були необхідні, як повітря. - про важливість надії, і важливість ілюзій для людей, вік яких вже не дозволяє їм чекати кращих часів

✧ Хай навіть Текля небагато знала про життя, одну річ вона знала достеменно - що таке краса. - це речення навчило мене знову цінувати важливість деталей, дрібничок, які помаленьку, по ковточку роблять твоє життя кращим - текстури, кольори, вогники, жива гілочка ялини

♪♪ З чекання нечасто буває щось добре - ти мусиш танцювати, золотце! - танцюйте кожен свій танець!! Слухайте бабцю!

!!! вона нарешті відкрилася сльозам

2 - the perfect hostess

❉ … в ролі непрожитої мрії.

❉ Багато міст Союзу отримали нові назви: минуле стирали так, наче до революції життя не існувало взагалі.

❉ Формувались острівці безсилля - xмари громадились, небо тьмяніло і набувало барв хамелеона. Верба на березі ріки опускалась нижче і гладила землю, ніби втішаючи її: буде ще гірше, і природі слід підготуватись.

3 - a man 🚩

[Як на мене - Костя, то персонаж, який мусив би походити з рік на терапію, виплакатись і виговорити свої daddy і mommy issues, і через те перестав би виливати злість від своїх фрустрацій на сім’ю. Як втім, і кожен “мужній” чоловік.]

⊳ Досі її єдиною константою була безнадія, і вона боялась її втратити, адже вважала, що нова надія може поставити життя під загрозу.

[ Іда, і багато хто з нас, що бояться бути щасливими в моменті - от цікаво, вона любила б його і дорослим, чи тільки поки він ще рожевощокий і блакитноокий, і пахне молоком? чи любила б вона те, що з нього стало, а чи відчула б огиду до того? а з нього б стало те саме, навіть якби вона залишилась поруч? чи любила вона його, а чи його безтурботну юність, легкість, запал, волю? бо молоді чоловіки назагал дуже милі, поки.]

!!! Ділились теперішнім і дарували один одному спогади на майбутнє.

— Зараз війна і в такий час не одружуються— Або в саме такий і одружуються

!!! Вона дала йому ім`я, а потім знову закидала землею.

⊳ Iда притулилась до стіни, й слухала, як зачарована. Вона стежила за грою дівчини, яка з кожним звуком виганяла з її рук, тіла й голови війну та переносила в інший світ. Той, у якому були освітлені кав’ярні й осяйні бульвари, якими гуляли ситі люди. В місто з фіолетовими ліхтарями, доглянутими під’їздами і красиво вмебльованими помешканнями; туди, де до чаю можна було замовити яблучний пиріг і де пахнуло французькими парфумами. Де люди носили теплі пальта і шкіряні рукавички. Де можна було піти в кіно або послухати концерт.

4 - втеча

᯽ Утім, обоє були достатньо розумними, щоб усвідомлювати: вони стали б лише посередніми музикантами, тож ліпше вже стати найкращими у світі слухачами.

᯽ …це кохання було спогадом про інше кохання…

᯽ Крістіна зачаровано слухала, й не зменшувала гучності, аж доки співмешканці змирилися з оперою як постійним супроводом свого буденного життя.

᯽ Система й далі вимагала данини, люди боялись спогадів і пригадувань, адже ті могли вибити ґрунт з-під ніг, змінити життя до невпізнаваності, потопивши людину в ненависті до себе. І як жити після того, як дізнався цю кляту правду?

5 - Зина і порив

⍋ Нана дивилася на доньку. А цей ображений голос - як би їй хотілося записати це речення на плівку, щоби потім прокрутити його Кості. І цей глибоко прихований гнів в Елениному голосі!

⍋ І так само, як Фред не могла позбутися свого Мьодлінга, Кіті не могла змити з себе свій Схід.

⍋ Якщо вона мститься йому, думав Міка, то навіщо ж ранить і себе? Навіщо принижується?

⍋ Але коли людина, через яку ти проливаєш сльози, раптом опиняється перед тобою, тоді ти не плачеш, а використовуєш час, який маєш; а сльози зачекають, їх завжди можна виплакати навздогін.

⍋ Щось у ній зламалось, наче вушко в глека: вона застрягла між ненавистю до себе і зневагою до оточення і родини та шукала наступних пригод, щоби розбити той глек остаточно, аж доки він не перетвориться на друзки, які більше не можна буде склеїти докупи.

⍋ Вона вчинила дещо жахливе - в цьому Елена не мала сумніву, - але покарання за свої дії не отримала. Навпаки - покарали не того. Вона хотіла знайти Бога, бо якщо вже родина чи держава не думали її карати, то хай би це вже вчинив сам Господь. - це ТАКА Зина з Домонтовича, така!

⍋ І тієї миті, коли вона вимовила це лихе ім’я, це прокляття, її охопив справжній жах. Вона щось зруйнувала. Власними руками знищила свої ж сподівання. Тепер вона остаточно приречена, і…їй раптом стало добре, вона відчула полегшення.

⍋ Не відповідати жодним сподіванням. Не заслуговувати любові. Не мати жодних ілюзій про порятунок. Тепер вони підуть на дно разом. Із ним. Так. Якщо йому не потрібні її дари, то доведеться йому прийняти їхнє спільне нещастя. Так. Амінь. Алілуя. - це така лінія.така.

⍋ ЛИШИТИСЯ ЖЕРТВОЮ (це про вічну, зразкову жертву, а не Елену)

⍋ В ті миті вона з покорою приймала той ��акт, що вона - вбивця, і їй не годиться кимось гидувати, байдуже, що та людина вчинила або могла вчинити.

і ще сторінка 691 - про ілюзії Лани і Елени стосовно Міки, що допомагали їм не розчаруватись остаточно і усвідомити, що всі їх старання були lost on him

6 - ампліфікація і пошук криком

◈ Тоді я зрозуміла, що їй дуже погано, якщо вона вже не може стриматися - виконати одну з найважливіших своїх щоденних місій.

◈ Мабуть, саме того дня я збагнула, що в мою коротку, банальну історію життя вже вписано так багато інших історій, і всі вони співіснують з моїми власними думками й спогадами, які я збирала та з якими виростала. І що історії, які я виманювала в Стасі, не були байками, які вели мене в інший час, а творили той безпосередній ґрунт, на якому я росла. - цей пасаж збігається з моїм давнім пасажем про те, що кожен з нас є мікрокосмосом, в якому є свій лор, і лор наш формується з усього, що прилипає до нас впродовж життя, і ми передаємо це все далі і далі, і котимось по світу як липка кулька, яка чіпляє до себе кожен папірець, що лежить на її дорозі

◈ І звідтоді, як замість двох привидів під вишнею почало з’являтись троє, я знала одне: вимір нереальності, який для неї завжди співіснував з реальним, тепер переважає. - від таких слів мені іноді скоріше хочеться стати старою і мудрою, але для того потрібно пройти через багато болі

◈ Звісно, тієї ночі ми були розумнішими і мудрішими за саме життя. - ко-хан-ня

◈ Вона шукала прихистку в епіцентрі подій, і там його й знайшла.

◈ Раптом ці написи (на парті) здалися мені надійним орієнтиром, знаком того, що світ, який я знала, колись справді існував, і був не лише в моїй уяві.

◈ Мені треба було триматись фактів, надійних фактів, нормальних речей, яким можна було довіряти. Часу. Обличчя Міро. Запаху постільної білизни. Плям на своєму одязі. Евкаліпта на його підвіконні. Плакату зі швидкісною машиною на стіні. То були речі, які можна було збагнути, які я знала, і які не обтяжували. Все решта здавалось надмірним і вимагало надто великих сил.

!!! Я вчепилась в нього так, ніби його тіло могло допомогти мені стерти всі ті картинки й звуки, ніби їх ніколи не існувало.

◈ Ти не можеш прожити своє життя за когось. І за тебе ніхто не проживе твоє. Було б жахливо, якби це було можливо. Тому просто стань тією, ким ти хочеш, а іншим дай спокій.

Роби те, що вдається тобі найкраще.

!!! Якщо не знаєш, хто ти, то спробуй вибрати з-поміж усіх можливостей свого “Я” одну найнеймовірнішу, і стань саме нею.

◈ Збагнути себе я могла тільки через досвід, проживаючи саме життя.

!!! Люди починають усвідомлювати, що за такий омріяний суверенітет доведеться поплатитися способом життя.

◈ Мої припущення тільки міцнішали, вона робила все, щоб довести собі, ніби він має рацію, і вона справді відповідає його уявленням про неї, а отже, заслуговує саме такого ставлення. 

!!! Мене вже не цікавило, що я пишу, і чи воно взагалі добре. Головне, що я це робила.

◈ Війна і так уже всюди. Річ лише в тому, як дивитися - з заплющеними чи розплющеними очима.

◈ Погано було не те, що я не могла плакати чи скаржитись, і не те, що я все приховала, і навіть не те, що не могла більше торкатися Міро, і не могла йому нічого пояснити, караючи за те, в чому він не був винен і про що не мав жодного уявлення. І навіть не той факт, що свої гнів і ненависть я спрямувала не на тих, хто зі мною це вчинив, а на себе саму. Найгіршим було те оніміння. Нескінченна порожнеча всередині. Стриманість, із якою я проживала кожен день. Бездушне тривання звичного плину життя. Подальша німота існування - так, ніби нічого й не сталося. Оте нізащо-нічого-не-показати, тільки дисципліна і старанність.

◈ Мабуть, запас його співчуття вичерпався так само, як і моє бажання щось пояснювати.

◈ …привів мене в любов…

!!! На терасі я почула як велика Стася співає маленькій Анастасії колискову.

◈ Іноді людина значно сильніше, коли вона слабка

◈ Я знала, що якась часточка мене назавжди залишиться в цьому місці. Але також я знала, що ця частка більше не придатна до життя.

7. більше пошуку в порожнечі

✾ Ми не сказали ані слова. Тільки мовчки боролися, намагаючись розтягнути грудні клітини, щоби впустити туди одне одного, зішкрібаючи ті часові нашарування, що приросли до нашої шкіри, як струпи на ранах.

✾ І раптом, спрямувавши погляд у сіру морську далечінь, я збагнула, що в мені накопичилось аж забагато історій, які відволікали мене від погляду вперед, надто великою була спокуса Орфея - спокуса зосередити погляд лише на тому, що позаду.

✾ …уникати їх обох, і їх очікувань від мене

✾ Ніби вона прийшла в цей світ без пуповини, і її найбільшою метою було знайти цю пуповину.

✾ Всі ці маленькі хитрощі допомагали їй узяти під контроль буденність, захищали її від постійної уявної загрози, якою було не що інше, як смерть. (Дівчинці треба хтось, хто малював би листя плюща на цегляній стіні навпроти)

✾ Пишучи, я змушена була наново відкривати почуття. Як люди, що після важкої травми наново вчаться ходити чи говорити.

•────•~❉᯽❉~•────••────•~❉᯽❉~•────•

Бонус для тих, хто дочитав - моя натхнена поезія

все відмерло (більше нічого й втратити) залишились сумніви чи було все взагалі ІДИ лягай на траву притулись до землі послухай кроки якими топтався твій ряст коли минуле залишало в тобі сліди

#відгук #книги #укрліт #book suggestions #українська

[ya-chytouch]

Нічні філософські думки про "життя деінде"

Можливо, якщо взяти якогось підлизанця, корисного дурника, сексота, і показати його життя від і до, і проілюструвати його думки, складні обставини, стосунки з матір'ю, то, можливо, цю істоту можна буде зрозуміти і пожаліти? (Зрозуміти не означає виправдати, фуі)

Ні. Висновок той самий, що і після Багряного - це ж як сильно треба ненавидіти себе, аби робити зло іншим? Дуже. І дуже сильно треба хотіти бути кимось іншим - ким завгодно, аби не собою. Хапливо приміряти на себе протилежні ідеї і світогляди - але все муляє, сам собі муляєш, втім, через егоїзм гадаєш, що муляють тобі інші, і здираєш з інших шкуру. Аби не здирати з себе.

і

якщо подумати про те, що це для того, аби ліпше виглядати в очах людей, яких зневажаєш - так, то можна припустити, і нехай;

бути нещирим з людьми, прикидатись, підсовувати їм підретушовану версію себе, обманювати довіру - нехай

але! в той самий час бути нещирим і з собою, не могти відкритись самому собі, зраджувати своїм думкам і своїй суті, йти від себе спати в іншу кімнату з чужими ідеями замість своїх

---

відчувати, що люблячі люди люблять не тебе, а того, кого ти їм підсунув (обманюючи себе, що полюблять вони таки тебе, а не ту версію!), і не отримувати любові до щирого себе від людей - нехай!

але! і не отримувати любові від себе, відчувати ту огиду, з якою ти сам думаєш про себе самого, коли сутність твоя кидає самого тебе напризволяще, на поталу тому образу, який ти з себе зліпив - коли сутність твоя виходить з плакальної кімнати, гримаючи дверима, з образою на твій continuous neglect

тоді, втративши свою душу, ти видираєш її з м'ясом у інших людей - аби приліпити їх трагедію пластиром до себе, аби виробити значення-заглушку, про-людське-око

[ya-chytouch]

Драбина

Одне з тих читань, де очі біжать попереду слів.

Багато чула про "Спитайте в Мієчки", але якось ця книжка мене оминала. Втім, одного дня таки вирішила їі замовити, і докинула в кошик ще й новий роман письменниці (це ж роман, чи повість? лінь вставати). Ну і коли книжка прийшла, відкрила її, почала читати, і якось читала далі, і за добу прочитала повністю. Отак.

Загалом, як я і очікувала, твір досить легкий, букви на сторінках великі, книжка сама собою гортається. Затишна і домашня. Щоправда, на початку було трошки більше психології, але ближче до кінця — події одна за одною заполонили собою весь текст, і фінал вийшов трішки простуватим і хаосним. Я б сказала, що сік цієї книжки саме в діалогах — написаних звичайною повсякденною мовою з суржиком, в тонах і формулюваннях, які ми точно чули по сто разів в житті, і закочували при тому очі. От перший "рілейтебл" фактор. Інший "рілейтебл" фактор — те, що йдеться про нашу з вами війну, яку нам ще проаналізувати, проговорити і перетравити своїм розумом і психікою. Хоча таки останнього — перетравлення і проговорення — якось не вистачило. Втім, може і книжка була не про це, а саме про якісь емоції і думки перших місяців життя в новій реальності, саме в такому недоартикульованому вигляді? І навіть якщо ця поверхневість створила відчуття якоїсь зжамканості, хто сказав, що в житті так не буває?

Персонажі — більше типажі, ніж глибокі і багатогранні особистості, як і стосунки між ними — лінійні і прості. Втім, твору це пасує.

Більше не знаю чого писати, напевно, я таки розчарована трохи, а може втомлена. А може і дійсно фейсбучні срачі мають рацію, і потрібно перше якось осмислити і переварити всі свої відчуття, а потім вже про них писати. Бо в книжку таки приходиш по додаткове розуміння, про підказку як з чимось жити і як то бачити, і коли вона "розводить руками" і не дає тобі тої глибини, то якось прикро. Тому раджу прочитати, але вважайте, що то на їдненький раз.

#українська #укрліт #драбина #кузнєцова #відгук #книги #russia is a terrorist state

[ya-chytouch]

Повітряна війна і література.

В.Ґ.Зебальд

Почнемо з того, що смиренно визнаю, що багато чого я, певно, не "зчитала" в цій збірці — але справедливости заради, ця книжка і не є легким чтивом. Тому я й читала її дуже інтенсивно, перечитуючи окремі частини, обдумуючи, і обговорюючи з інтелектуалами мого кола спілкування (боже, як пафосно, напиши, що з кількома друзями — нє). Знаєте, є такі пісні, які постійно перемотуєш на початок, бо скидається, що ти не осягаєш всю прекрасність кожної ноти — так було і з цією збіркою. Дуже толкова книжка, дуже "м'ясиста", і водночас інтелектуально приємна в своїй складності. Я обов'язково її колись перечитаю, і обзесивно радитиму всім, кого таке може зацікавити. А поки залишу тут свої враження, і тим самим систематизую інформацію в своїй хаотичній пам'яті.

В книжці загалом чотири есеї, тому коротко занотую ідеї, що виловила в кожному з них.

Есей про бомбардування Британією німецьких міст в WW2

про мовчанку, що виникла в німців як відповідь на це, про якусь німу установку на необговорення бомбардувань, про "витіснення" цих фактів з розуму, як чогось неприйнятного;

про німецьку пропаганду, яка одразу ж налаштовувала людей на відбудову "Батьківщини", попри апатію і ментальне заніміння, і це якимось чином заміщувало враження про трагедії;

про відсутність обурення і злості з боку німецьких цивільних (чи то з відчуття, що то справедлива відплата, чи з відчуття ганьби, а може, через надію на спасіння од диктаторського режиму? як білоруси надіються, що ми їх врятуємо);

про те, навіщо Британці взагалі бомбардували Німецьких цивільних (попри шість білих простирадел, зшитих в білий прапор);

про вербальну імпотенцію, коли німці описували пожежі, смерті і руйнування в найпримітивніших пафосних термінах, аби так не боліло ( аби "замаскувати і нейтралізувати" спогади про події) — і тут я подумала про те, як важливо проговорювати такі страшні події один з одним, аби виробити вокабуляр для опису того, що сталось, аби знайти посудини, які винесуть з середини душі хоч трохи болю; мій вокабуляр про страшне так само дуже бідно комплектований, треба говорити, говорити і аналізувати свої почуття, і суспільні тенденції!!

про зарослі зеленню міста, про щурів і всяке приховане життя, що повилазило на поверхню, розбиту смертю;

про те, чим є пиття чаю на балконі у незруйнованих частинах міста (нечутливість, чи бажання хоч якось зберегти рештки здорового глузду???)

про роль музики, як якоїсь загальної молитви, про хапання за музичне мистецтво (а це, снобізм того, що вони цінують мистецтво попри трагедії, чи, знову ж, ще один спосіб знайти якийсь safe place, хоч би для духу?)

про хапливих митців, які намагаються знайти якісь святі вищі сенси в руйнуваннях, віднайти якусь естетику хаосу, вище призначення, облагороднити те, що є надто непристойним для обговорення між собою? "доносити вцілілим про метафізичний сенс їхнього досвіду" — еквівалентом може бути невидане писання тієї жінки як її там, Гнатко, яка одразу після деокупації Бучі захотіла видати сльозливий белетристичний романчик про життя в окупації, хоча сама там не була, а виїхати хотіла просто на хайпі і реченнях, що зворушливо закінчуються трикрапкою...

про замовчування трагедій вже опісля, про хворобливе, майже "вуайєристське зацікавлення" тим, як воно було, попри табуйованість теми в суспільстві

і ще багато всього іншого; загалом, ідея в тому, що в суспільстві треба проговорювати болючі теми, інакше декілька років можуть легко випасти з того, що називають історичною свідомістю, народною пам'яттю, і натомість дати невігласам все задокументувати — втім, хіба ж не справедливо хотіти втекти від жахів? Можливо, коли говоримо про бомбардування, так, але коли говоримо про колаборанство з фашистським режимом, хіба кати не заслужили на вічні муки за те, чого накоїли? Для цього, раджу почитати Der Vorleser (Читець) Шлінка, а як хто ентузіастичний, але лінивий, то там є фільм з Розою з Титаніка в головній ролі

Есей про тупого картошкоподібного мужика Альфреда Андерша, недописьменника і взагалі він викликає в мене огиду

чувак все життя намагався написати шось монументальне про часи WW2, прям був одержимим визнанням; за комунізм його закинули в Дахау на три місяці, проте, коли його випустили, він не спішив тікати з країни (хоча мав можливості), а продовжив співпрацю з німцями, в пропагандистському видавництві; у своїх романах, втім, описував, що завжди був проти фашистів (в думках, правда, голова думає, а руки роблять); одружився з єврейкою, як пише, щоб захистити від Нюрнберзьких законів, а потім, коли її походження стало заважати його кар'єрі, покинув її, бо хтів займатись саморозвитком; сам же писав твори про чуваків, що рятують євреїв (акуратненько намагаючись закрити свій гештальт)

попри все, був дуже пафосний і красномовний в своїх поствоєнних творах, намагаючись відбілити свою репутацію; одною рукою засуджував системою, другою рукою грався в естетизацію війни; потім ще писав про нещастя одного єврея (а не хотів почути про пригоди своєї дружини, ні?)

Коротше, "література як засіб вирівнювання біографії", я нароблю в життя фігні, зате напишу гарні твори про те, яким би я хотів бути

Про Петера Вайсса

наскільки я зрозуміла, чоловік картав себе за те, що не страждав достатньо, і відчував за це вину; через те, вся його творчість була пронизана "продовженням болючих спогадів"; він ніби робив зі своїх робіт місце зустрічі з померлими, описував і вимальовував стан їхнього животіння і апатії; малював х��лодні анатомічні картини, де представляв людське тіло як щось неперманентне, намагаючись так handle масив жахів;

питання про те, чи може йтись про якесь відшкодування жертві переслідувань, і чи має то сенс; чи сам кат заслуговує на відшкодування моральних збитків того, що вдалось пережити йому; втім, судовий процес був ще жорстокіший до жертв, бо вимагав від них знову занурюватись в ті спогади, які їм так важко було проговорювати; разом з тим, Вайсс картав себе і за роздвоєну ідентичність, коли він вважав себе і німцем, і євреєм; за те, що своєю недіяльністю легітимізував всі atrocities

Про Жана Амері

про чоловіка, що вирішив розповідати історії жертв через прийом "understatement" — навідміну від "писак", які тільки уявляти могли, що переживає жертва, Амері писав про це дуже стримано і без зайвого пафосу, суто аби передати масштабність абсурдності того, що люди робили з людьми; він пише про те, що "жертва назавжди залишається жертвою", і що не хоче "заминати" цю всю історію в той час як більшість суспільства вже змирилось з тим, що наробили фігні, "але шо ж ми могли зробити, шо було то було"

теза про те, що "той, хто хоче поділитись своїм тілесним болем, сам завдає такого болю читачу, і уподібнюється кату"

про те, що катування не були наслідком режиму, а були його сутністю — диктатура як філософія панування над тілом і духом жертв

про те, що його Батьківщина була тепер для нього зруйнована, бо це саме вона його катувала

про те, як знайти слова, мову для вираження свого нестерпного ресентименту, і яке значення це має для того, аби хоч частково get over it; не замнути, а визнати і висловити, маніфестувати

разом з тим, катований Амері визнає, що відчував і "вину вцілілого", водночас з тим, що "жертва носить смерть з собою і в собі"

***

Я впевнена, що ґрунтовніші знання з філософії, психології і літератури дозволили б мені прочитати текст набагато глибше; втім, як і казала, обов'язково повернусь до цих есеїв; а ще я наважилась взяти до читання Багряного, бо треба слухати ці історії, треба знати і усвідомлювати.

[ya-chytouch]

СТОКГОЛЬМ

Тепер прийшла пора писати відгук. Сказати, що мої припущення про книгу не виправдались - то не сказати нічого. По-перше, це книжка не про апокаліпсис. Втім, йдеться про щось серйозне і страшне, від чого Бог зійшов на землю, бо порушився баланс. Якщо ви спитаєте мене - який такий баланс? - я лише загадково посміхнусь і мовлю - ви що, хочете все розуміти, розкласти по поличках, аби все було прозоро і логічно? жалюгідні обивателі... і на тому слові повільно полину у туманну далечінь. І не дам вам жодної конкретики. Правда ж в тім, що я сама не знаю, про який баланс йдеться. Але, так, він порушений і всі приречені. То, апокаліпсис?... Нехай буде так. По-друге, дівчина з обкладинки не споглядає врятоване нею місто, як може здатись на перший погляд. Принаймні в цій книзі, вона нічого не врятувала - то вона просто так пафосно стоїть, що є цілком характерним.

Setting

Є сенс розпочати з того, де ми є і в якому контексті розгортаються події. А читати нам зовсім не про Стокгольм, а про досить специфічний Київ circa 2035 року, хоча деякі дії відбуваються і в Карпатах (представлених як депресивний і відмираючий регіон). Отож, якась там війна з участю лендлізу закінчилась (тепер ясно яка), і після того Україна потрапила під контроль західних організацій. Майже все тепер стало зосереджено в руках західних інвесторів, ще й Мирослава (головна персонажка) ніби натякнула, що Україна стала напівколоніальною країною, а якийсь найманець-СБУшник докинув про “напівдемократичність”. На тій самій сторінці трохи вище є абзац, який ніби писала рашка, аби відмовити Україну йти в ЄС: “наприкінці двадцятих багато хто підтримував посилення зовнішнього контролю, незважаючи на табуювання "питання національного приниження (?) і поступки власними інтересами", але на те тоді всім було байдуже, всіх цікавила тільки економіка, і в результаті Заходу дали стільки контролю, що в давніші часи деякі пункти могли б вважатись за державну зраду” (зліплені цитати). Себто, бідною Україною скористались, і вона не є самостійною, а просто маріонетка. Згадується про повалення військового уряду, сфальсифіковані вибори, і, як результат, диктатура. Класично, скрізь панує корупція, поліція виступає оплотом свавілля, передмістя Києва кишить бандитами і безхатченками. 

А де громадянське суспільство? На це автор дає відповідь, щоправда, пізніше: “Після того, як війна скінчилася розчаруванням і підписанням чергових мирних угод – волонтери стали нікому не потрібні, їхній внесок в розбудову армії замовчувався. Стихійні лиха, пошукові операції та зникнення дітей все ще мали змогу впливати на позицію влади і дозволяли залучати небайдужих громадян, але будь-яка спроба суспільства втручатися в роботу державних організацій зазвичай зазнавала невдачі.” Словом, дуже зручно - двома реченнями автор остаточно зводить громадян до “фонової сірої маси”, яка не має заважати йому описувати те, як світ рятує групка людей. Насправді, це дуже очевидна письменницька акомодація. Автор помічає в своєму задумі якусь невідповідність, але йому лінь ламати голову над тим, як логічно все прописати. Тому, він просто нашвидкуруч латає цю plot hole, і проблему вирішено. Так можна робити, звісно, але то ліпше якось маскувати, бо дуже впадає в очі.

Відверто, вибір саме такого гіпертрофовано негативного сетінгу викликає в мене дуже багато питань. Поясню: навіть якщо багато гострих суджень про владу і журналізм стосуються 2035р, то в деяких місцях ці опінії поширюються і на раніші періоди державності України. Наприклад, “не перше десятиріччя” правозахисні організації жаліються на Київські катівні, які “раніше” слугували тими самими фабриками зброї масового ураження і наркоти, і “вже багато років” Банкова виступає за означення всього найгіршого. З таких сентенцій, можна, б��ронь Боже, зробити висновок, що ми типу завжди були такі кримінальні і зачухані, того нема чому дивуватись, що докотились до диктатури.

До чого я веду? До того, що позиціонування України в майбутньому як занепалої і “гнилої” держави ще можна виправдати творчим задумом автора. А от коли вже говоримо про посилання на “тяглість” цих злочинних традицій, то разом це створює образ України як by default відсталої і “імпотентної” держави. 

Почекай, скажете ви, але ж не все, що сказано у творі, відображає думку автора! Ну і що, що, на думку якогось магічного типа, СБУ - це “непрофесійна, провінційна служба безпеки бідної та нікому не потрібної східноєвропейської країни”, а про українців той тип каже, що вони є найгіршим, що може бути в світі, “смердючими, нікому не потрібними жебраками, не здатними навіть у самому центрі Європи жити відносно пристойно”. Ну і що, що один найманець (?) транслює, що “майже всі зараз сидять на колесах, бо інакше витримувати цю країну було б неможливо”. Так, потім, ще хтось “думає” - “Будемо відверті, як країна ми не відбулися, а як нація заслуговуємо на загибель чи принаймні чергову політичну кризу.” Але ж то все персонажі - чи важать їх вислови, і чи треба тим перейматись?

Звісно, погоджусь я, одне речення, кинуте магічним типом чи найманцем не дорівнює думці автора і придирання не вартує. Проте якщо схожі судження зустрічаються достатньо часто, нехай, на кожній 20й сторінці (приблизно) 600сторінкового тексту, і при тому жоднісінького разу не спростовуються - то на виході отримуємо повноцінний мотив, який, хочемо того чи ні, певним чином відкладається в голові. Варто також зважати, що не кожен читач вміє запам’ятовувати хто саме що сказав, або і відрізняти думку автора від думки персонажа, особливо якщо то не речення, виділене реплікою. Про те, що може собі подумати про Україну якийсь непідготовлений вестернер, читаючи потенційний переклад “Стокгольму”, навіть уявити страшно! Не кажучи вже, що мене, як українку, такі сентенції спонукають писати WTF на полях кожної сторінки in question. 

Тому, з таким прийомами треба бути дуже і дуже обережним. Впевнена, що, якби такий сетінг прописав якийсь неукраїнський письменник, йому б “незлецьки” влетіло. І було б ясно, за що. 

Сюжет

Сетінг ми оглянули, а тепер я спробую переказати сюжет. Для мене це - найважча частина відгуку, бо тексту і подій багато, а от когерентності (зв’язності, себто) - не дуже. 

Важлива заувага: автор колись навчався на факультеті політології, тому в книжці дуже багато різних змов, “многоходовочок”, високих посад і таємних таємниць. Навіть набір дійових - не осіб, а груп - досить специфічний - маємо найманців, штурмовиків (які потім виявляються безликими ляльками-зомбі), поліцію, парламентарів, сектантів, тих типу магічних типів, журналістів, двох чуваків, що вбивають головного редактора (забула, від кого вони) і повстанців (типу народ, але мені не відомо яка формальна причина їх револьту). Всі ці групи діють водночас, і в усіх є якась своя адженда; усі ці лінії звиваються, переплітаються і подекуди заплутують, що є закономірним. І тому, коли усвідомлюю, що маю розповісти про сюжет, мені стає лячно - але я все ж спробую викласти все так, як зрозуміла. Звісно, не обійдеться без ліричних відступів, бо this is what you came for.

І ще - важливе уточнення: Валентин Поспєлов любить поганяти читача back and forth по подіях “минулого” і “сьогодення”, але я описуватиму події більш лінійно і якомога стисліше. Втім, захопіть на всяк випадок чаєчок і пиріжечок, бо все одно буде довго.

Починаємо.

Отож, один з офісних центрів Києва захоплюють сектанти невідомої релігії, і… просто сидять там пару місяців. Звісно ж, будівля оточена трьома шарами різної поліції і військових. Тим часом, в місті тривають якісь заворушення, народ повстає проти влади, поліція застосовує сльозогінний газ - коротше, неприємна ситуація. 

Але це все фон. Починається все (і триває) з Мирославою-журналісткою, яка прокидається з наркотичним похміллям (?) і їде брати інтерв’ю в тих сектантів. Не найліпше завдання, але це їй треба, аби відновити свою журналістську кар’єру. Мирослава намагається добути якусь інформацію від харизматичного ватажка сектантів (Ло), але той поводить себе дуже загадково і “непроникно”, на перших хвилинах розмови перебирає ініціативу в свої руки, говорить з нею на якісь “значущі” абстрактні теми - коротше, в неї нічого не виходить, але її керівництву, здається, на то якось байдуже, того вони посилають її туди знов і знов. 

Взагалі, ці інтерв’ю дають більше інформації про Мирославу, ніж про Ло. Як справдешній hot bad guy, він все знає про її життя і діяльність. Через нього автор нам натякає, що Мирославу викинули з журналістики, бо вона написала якусь там до болю геніальну статтю, і розкрила якусь надзвичайно важливу правду, через яку всі ці тексти одразу видалили з інтернету (автор ніби не чув про архіви Тані Микитенко або вірить в те, що скріни горять). Та, а не “прибрали” Мирославу повністю через те, що “ви писали її (статтю - ред.) занадто щиро… втім те, що стаття вийшла недосконалою і її так складно читати, зберегло вам життя”. 

(Це пояснення, як на мене, звучить нереалістично, враховуючи, що в тій Україні панує диктатура - а диктатура не залишала б живою людину з ТАКИМ цінним знанням. Тут автор явно хотів викрутити важливість і талановитість Мирослави на максимум (хе, як і скрізь), але і не хотів позбуватись головної персонажки на перших сторінках. Тому я сприймаю це як ще один кейс авторської акомодації обставин до своїх подальших сюжетних потреб - причому досить незграбної.)

 Тим не менш, з усіх тих розмов не стає зрозуміліше ні про суть Мирославиного “таланту”, ні про те, чому Ло зайняв ту будівлю і чого йому треба. А сюжет рухається далі, і ми гортаємо сторінки з надією, що далі буде більше пояснень.

Згодом, в захопленому офісному центрі призначають прес конференцію (вай нот) і в переплеті якихось інтриг і “зрад”, на той самий день чи то влада, чи то вояки вирішують “брати фортецю штурмом”. Відбувається стрілянина, гатять в усіх підряд, але Мирославу, звісно ж, беруть в заручниці за наказом самого Ло (через її талант, напевно, доказів якого ми не побачимо на жодній з подальших сторінок). Поки на нижніх поверхах відбувається мінування і все таке, Мирослава приходить до тями, просить відвести її до Ло, бачить його при німій молитві, особливого обурення своїм заручництвом не виказує, і спокійно йде за ним туди, куди він її поведе. А він веде її на дах офісного центру, сідає з нею в ледь-живий ґвинтокрил, і вони летять в невідоме. Якщо вам здається, що Мирослава не дуже суб’єктна, то вам не здається.

Ще в цій частині - другій - є сюжетна лінія з найманцями, які вбивають Мирославиного головного редактора і знаходять в нього на столі якісь таємні папери. Один з них (не папір, найманець) їде в архіви розбиратись детальніше, і натрапляє на суперпершокласнозасекречені дані про аномальні штуки на території країни. От уявіть, що все, що бачили в Битві Екстрасенсів - то правда, бо в тих документах про щось таке і йдеться, і за тим стоїть якийсь ОРДЕН. Потім в архіві з’являється the магічний тип і намагається вбити найманця. 

За класикою жанру, замість actually вбивання перший виголошує тираду про Бога (що він мертвий), Біблію (що це головний роман) і ще багато загадкових філософських штук про Орден, до якого він, очевидно, належить. За класикою жанру, поки той користається змогою висловитись про поганість України, з’являються (нізвідки) інші магічні типи, що його вбивають. Чесно кажучи, попри деяку клішейність, сторінки з цією сюжетною лінію одні з найцікавіших, і чи не єдині, що проливають хоч трохи світла, а не заплутують далі. Хіба що, можна було обійтись без цього пафосного накидання на Україну. (Так, мене це “незлецьки” зачепило).

Тим часом в місті далі відбувається повстання, а президент, міністр і ще якийсь важливий тип сидять в підземеллі і дають згоду на те, аби стати маріонетками якогось чувака, який прийшов до них домовлятись, політика, політика, політика, кінець другої частини (всього їх 4). 

Ах, і ще є малий розділ про те, що науковці на станції виявляють підвищений рівень радіації в місті, але під кінець робочого дня вони надто задовбані, аби щось робити, того просто йдуть додому. Здається, я і то відчуваю більше відповідальності, коли о шостій вечора мені прилітає мейл від клієнта (а може і ні, хто мене зна).

Між 2 і 3 частинами йде ��інтерлюдія”, яку я б найбільше радила прочитати. Там 7 сторінок, але вони викликають більше емоцій і цікавості, ніж перша і друга частина в сукупності. (А ми тим часом перетнули екватор, пропоную зробити святковий сьорб чаю і читати далі).

Частина третя, відбігаємо на рік назад і їдемо з Мирославою в Карпати писати статтю про зникнення місцевих дітей (саме ТУ статтю). В аеропорті, “який не справив на неї жодного враження” (а Мирослава така бідна на емоції, що таке зауваження цілком має місце бути) зустрічаємось з її охоронцем. Вона істерить, що той запізнився на декілька хвилин. На наступний день персонажка заплановано зустрічається з ватажком місцевих ромів у кафе, в якому через хвилину починається погром (типу місцеві думають, що це роми покрали дітей). З’являється поліція, і на Мирославу одразу кидає оком один поліціянт; потім журналістка їде на зустріч з мером, а на другий день на якийсь брифінг, де стається сварка між місцевою і столичною поліцією  - коротше, багато всього, і між тим абстрактні, але, безсумнівно, “дуже глибокі” розмови з охоронцем. А потім Мирослава йде на “побачення” з тим самим поліціянтом з кафе - певно, щоб вивідати якусь інформацію. 

І ось тут дозволю собі зробити довгий “ліричний відступ”. Справа в тім, що у тому розділі є дуже красномовне речення про те, що, “напевно, в тому і полягав її (Мирославин - ред.) журналістський талант - зачаровувати різних чоловіків незалежно від їх політичних поглядів”. Я б такого речення не писала, бо воно дуже об’єктивізуюче і суголосне тезі, що жінки мають професійний успіх через експлуатацію своєї сексуальності - навіть такі “суперталановиті”, як Мирослава (або ж автор хотів навмисно принизити свою персонажку!). Але загалом, не класно таке писати, бо читачі можуть подумати, що автор або сексист, або слабо відбиває контекст. Чи, в крайньому випадку (а я схиляюсь саме до нього) що Валентин Поспєлов просто знає жінок хіба здалеку, і через необізнаність дозволяє собі робити найнеймовірніші припущення. 

Гарна ілюстрація останньої тези - метафора про “жах, що хотів зірвати з неї спідню білизну” (який Мирослава наче б то відчуває при думці, що їй не вдасться виконати свій професійний обов’язок). Я не знаю, що відчувають чоловіки, коли бояться (можливо, і дійсно страх за свій зад), проте це не дає ніякої підстави робити таких припущень про жінок. Якщо вам здається що я приколупалась на рівному місці, то підставте у це речення на місце Мирослави персонажа-чоловіка - звучить абсурдно, так? Сподіваюсь, що таким чином мені вдалось проілюструвати свою думку. Але то ще не кінець.

Бо на наступний день той самий поліціянт намагається зґвалтувати Мирославу, підстерігши її в коридорі готелю. На щастя, поруч опиняється її охоронець. Він рятує жінку, а потім пропонує їй викликати поліцію і поїхати до лікаря. Мирослава каже, що і мови не може бути про поліцію - навпаки, пропонує дати комусь хабар, аби ця історія ні до кого не дійшла - все заради репутації, очевидно. Охоронець, в свою чергу, починає її “заспокоювати”, що, типу, в таких ізольованих поселеннях як те село, сексуальне насильство не є рідкістю, бо “коли навкруги нічого та нікого немає, то подібний стан, який, зазвичай, можна зняти за допомогою пляшки, або навіть повії… він стає патологічним, нестерпним”.  

З цього Мирослава робить висновок, що всі в тому місці навіжені, і взагалі, “бідний лейтенантику, бідний хворий виродку. Яким має бути життя людини для того, щоб… з іншого боку, нічого особливого не відбулось. Сексуальна агресія, приниження через статевий акт - все це так притаманно людині загалом, що дивуватись було зайвим”. WTF, подумала я, прочитавши цей абзац. Просто disaster. Вводити таку делікатну сцену, і отак її описати? А потім ще приписати персонажці ТАКІ слова? Типу, “та нічого особливого не сталось, ну звихнувся хлопець - геть не при собі був, не тримав себе в руках просто, втратив контроль! Ну падло, але ж він хворий на голову, шо з нього візьмеш… На його місці кожен би так, попробуй пожити в Карпатському селі. Та й взагалі, всі ми не святі, всі ми трохи збочені, того фіг з тим”. 

І так, Мирославину мотивацію можна зрозуміти, зважаючи на те, що вона загалом цинічна і має ампутовані емоції. А тут ще й місто в небезпеці, в поліції свої внутрішні скандали (та й сам злочинець - поліціянт), в неї - репутація, словом, не хочеться в’язнути в якійсь такій історійці. Та й думки її спричинені шоковим станом. А опісля вона йде гуляти по готелю, і інтерактує з хлопчиком, що сидить в лоббі і грає в жорстоку гру на своєму планшеті. 

І саме цей момент мені не ок. Цей момент ніби “заминає” всю історію, робить її цілком пересічною і буденною - та ще й в комбінації з філософською Мирославиною сентенцією про те, що треба бути вище того всього, так як схильність до насильства - то стандартна людська вада. І плювати хочеться, що це, наче б, такий “холодний” авторський стиль - серед тої кількості “глибоких” сентенцій, якими нашпигований твір, з легкістю можна було б втулити щось типу “завжди легше виправдати втратою контролю чиїсь дії, які вже нема змоги виправити; завжди можна дозволити собі втратити контроль, коли знаєш, що не будеш за це відповідати, бла бла”.  

Зґвалтування - це ж теж політика, гендерна нерівність - це теж політика, це все те сама power dynamics. І “зам’яти” це питання загальною схильністю людини до сексуального насильства не те щоб цинічно (хоча це теж), а навіть якось дуже по-дурному - ніби піти в аквапарк, і прольопатись годину в мілкій дитячій ванночці, замість зануритись в дорослий басейн і спуститись хоча б з одної гірки. Не враховуючи вже знов той самий факт, що таким чином насильство ніби “легітимізується”. І хто б що не казав, що це, мовляв, бачення Мирослави, а не автора, але саме автор відповідає за кожнісінький меседж свого тексту - і якщо той меседж не дуже адекватний, то “нема чому дивуватись”, коли прилітає суспільна реакція.

(Але ж ні, політика - то певно про чоловіків, що ділять між собою світ, і сексі жінок, що намагаються будувати кар’єру за законами патріархального світу. А тупі фємкі хай просто найдуть собі мужиків.)

Повертаємось до сюжету. Тепер познайомлю вас з Валентином. Попередньо, Мирослава зустрічала молодика з ім’ям автора в лоббі готелю (коли той був п’яний, як чіп), а потім ще “дистанційно цокнулась” з ним під час побачення з поліціянтом. Валентин-персонаж, безсумнівно, є якимось pet-образом Валентина-письменника (що є закономірним), бо в Мирослави до нього ну дуууже особливе ставлення. Наприклад, якоїсь ночі поліція попросила її забрати його з відділку (бо він дав їм її номер, який винишпорив у готелі, що схоже на сталкінг) і вона така вся - встала і поїхала серед ночі забирати алкаша, якого бачила два рази в житті (так, Валентин-персонаж - це самовпевнений письменник-пияк). Після визволення, вона завела його в кафешку, де він намагався домовитись, аби вона вивідала для нього пару речей за допомогою свого журналістського посвідчення - мовляв, і для його письма добре, і їй для статті знадобиться інсайдерська інфа. Мирослава, що дивно, не послала його до біса, а пожілалась, що місто закривають і матеріалу не вийде. Тоді він попрощався, а вона занепокоєно кинула йому “Ти що, просто підеш? Так неввічливо” - та той зухвало кинув своє “Я зателефоную”. 

Так от, на наступний день після “непорозуміння” з поліціянтом, Мирослава йде до старої церкви, яку знайшла напередодні, говорить з тамтешнім дивним священником, по дорозі назад зустрічає мера, який їй натякає, щоб не тусила з Валентином і взагалі вшивалась в Київ (до слова, те містечко якраз мали закрити, а на дорогах поставили блокпости). По тому, Мирослава йде додому, і “майже інтуїтивно і без жодної мети” набирає - так, саме номер Валентина.  Нє, ну може вона дійсно знадилась на його обіцянки інсайдерської інфи. 

Валентин з’являється біл�� її готелю на якійсь дивній машинці і везе її в глибину лісу в закинуту психіатричну лікарню, аби вона відвідала чувака, який в 2024 вчинив якусь наругу над дітьми. (Ага, все правильно, це жінка після спроби зґвалтування сідає з якимось крейзі чуваком в машину і їде в лісову психлікарню, так-так.). В лікарні її розвертають, бо відвідини дозволені тільки родичам, як-от якійсь місцевій жінці, і коли Мирослава виходить звідти, Валентина вже нема. Тоді вона зупиняє рандомну машину і просить водія вивезти її звідти (це жінка після спроби зґвалтування ВДРУГЕ сідає до незнайомця - ще й посеред глухого лісу). Потім вона бачить котедж, біля якого стоїть Валентинова машина, просить водія зупинитись, і йде туди.

Тут я просто КРЕЧУ про те, як криво зшитий цей епізод - самі події цікаві і дуже навіть інтригують, проте оця тема з Мирославиною безпідставною довірою Валентину і катання по лісі з напівзнайомими мужчинами описує модель поведінки АБСОЛЮТНО НІЯКОЇ РЕАЛЬНОЇ ЖІНКИ, ЯКА ЗАЗНАЛА НАСИЛЬСТВА ЗА 1 ДЕНЬ ПЕРЕД ТИМ. Мені здається, що це просто вершина споконвічних мемів про men writing women - як чоловік (ще й боксер-любитель), Валентин Поспєлов не знає такого поняття як “боятися їхати кудись з незнайомими чоловіками”, і для нього не є очевидним, що Мирослава мала б того остерігатись. Тому я раджу Валентину виходити за рамки свого сприйняття світу, якщо він вже вибрав писати про жінку як головну персонажку свого твору - бо “любити писати жінок” і “вміти писати жінок” - дуже різні речі.

До речі, з моменту приїзду в психлікарню автор натякає, що це типу Мирослава потрапила в минуле, і котедж є розв’язкою цієї теми. В ньому журналістка зустрічає незнайому жінку, розмовляє з нею, а потім, дуже елегантно прописаним способом, з’ясовує, що та жінка вже мертва - і непритомніє. Цей епізод, як і інтерлюдія, дуже пронизуючий. 

Але він не триває довго - потім знов починається загадковий хаос, коли (вже типу в теперішньому) з’являється Мирославин охоронець, злий на те, що вона десь вештається без його відома. Далі він навантажує напівпритомну жінку фразами типу “Ти що, досі нічого не зрозуміла? І чого я не здивований..Ти втрачаєш глузд!”, а потім в такому стані веде її через ліс до якогось оглядового майданчику, з якого видно пекельну картину з зомбі-ляльками, спаленням тіл, катуванням людей, мером того містечка і зниклими дітьми (які спостерігають за дійством). Мирослава не особливо реагує. Охоронець починає розповідати якісь конспірологічні штуки про клани, що володіють всім у світі, що їм треба діти, бо то майбутнє, і ще про Бога. Багато підкреслено значущих, гнітючих, але від того не зрозуміліших фраз. Автор ніби відчуває, що читач засинає над його фоліантом, і намагається вразити “шок-контентом”. Але до 474 сторінки читач до такого звикає і реагує на це типу “ще якась загадка, яку мені ніхто не пояснить, whatever”.  

“Вони скрізь, ти просто не розумієш, вони пронизали все, багато століть граються в якусь політику, але всі прикидаються, що не помічають, ех, ти мене, бляха, не розумієш, їм належить весь клятий світ, влада - це диявол” - говорить охоронець, а Мирослава дивиться на нього скляними очима. Той каже, що “оооо бачив я такі очі, вони вже заволоділи тобою, поселились в тебе в голові” - потім привозить журналістку в аеропорт, кидає “і сам не знаю, нащо я тобі це показав” і на тому, в принципі, все. Тільки під кінець Мирослава роздумує про продажність журналістики, і вирішує, що неможливо мовчати вічно, а треба почати писати. Писати щиро, “до тремтіння і нервового зриву, до крику та сліз” (курсову, чи що АХАХАХАХ ). Ну, словом, нічого конкретного, просто завершальна пафосна “промова” під урочисту музику.

Ого, думаєте ви. Зараз буде четверта частина, де все стане на свої місця. Буде легше. Пийте чаєчок, скажу я. Пийте чаєчок і їжте пиріжечок з вишнями. 

Вертаємось в гелікоптер (в часовому проміжку - десь рік вперед). А той саме здійснив нем’ягку посадку серед заметів (але то було плановано), і Мирослава з Ло вийшли звідти. Ло починає говорити максимально абстрактні речі, Мирослава каже, що не розуміє, і той повторює щось типу “ну тоді старайся сильніше”(ця фраза гарно описує мою взаємодію з цим текстом). Проілюструю, бо це дуже смішно:

– Я не розумію, – сказала Мирослава,  кліпаючи очима.

– Ти маєш, чорт, ну давай, спробуй це знову.

– Я не можу, – з подивом мовила Мирослава і хитнула головою.

– Тут немає жодних правил, жодної послідовності дій, – Ло стояв перед нею і уважно дивився, в його очах значно менше холодних спалахів, аніж зазвичай. – Пересічна, але безумовна дезінтеграція, спробуй, спробуй це знову.  (А, тю, так би одразу сказав)

Потім Ло каже Мирославі “всі твої спогади- фальшиві” і натякає, що вона перебуває під впливом пігулок і “магії”, говорить про Бога, загрозу людству через стрімінгові сервіси, потім каже про свою приреченість у “війні”з якоюсь іншою силою, і ще багато загадкового і незрозумілого тексту. Після того, вони йдуть в якийсь лісовий будинок, там зустрічають якусь жінку (типу ту ж, що в котеджі), спускаються в підвал, і власне, в тому підвалі Ло і Мирослава … знаходять “доньку бога” в образі істоти без очей (!) і з лускою по тілі(!). Очевидно, Валентин Поспєлов підіймає градус все вище, проте на 516 сторінці вже звикаєш до того, що “все пропало, як ти не розумієш” і особливо нічому не дивуєшся. А, ну ще там смішно, як Мирослава на рівному місці вдарила Ло в обличчя і тим самим звалила з ніг, а потім вони розмовляли, ніби ніц не сталось. Потім в той будинок прийшли якісь агенти зла, вбили ту жінку, але Мирославу і Ло врятувала якась кудлата істота, що з’явилась нізвідки. На цьому моменті, здається, я остаточно змирилась з тим, що зрозуміліше не стане, і просто дочитувала останні сторінки.

Під кінець, Ло і Мирослава дістались до засніженого поля, де мав бути якийсь чекпоінт. Мирослава почала за щось вибачатись перед Ло, а той сказав, що не вибачить їй ніколи (more drama pls); потім, на тому місці звідкись з’явились журналісти і поліція, закордонна тьотя сказала Мирославі, що “ви ж розумієте, що це премія Сахарова?”(Мирослава ж дуже талановита, і, щоб ви знали, ніхто, ніхто не пише так, як вона), і ще багато всього на купу. Наша персонажка стояла в заціпенінні, думала важливі думки, а потім розвернулась і побігла до того таки чекпоінту - човна біля річки. 

Ось, власне, і все. Так, там ще була пресуха уряду, який раніше домовлявся з якимось чуваком в підвалі, ще якась там політика, змови, багато всього. Багато імен, посад, таємничих фраз - по-доброму, я б мала скласти список всіх персонажів і гарненько розкласти все по поличках, розібрати всі-всі лінії і не писати “політика, політика, політика”. Але це було б нечесно, бо це не відображає мого правдивого сприйняття твору. 

Персонажі (деякі)

Давайте тепер пройдемось по менш динамічних речах, наприклад, по сету персонажів. Одразу скажу, що у всьому творі не зустріла жодного персонажа, за якого хотілось би вболівати. Так, на початку ми зустрічаємо Мирославу, і інстинктивно починаємо вболівати за неї. Проте, до середини книги вона втомлює, а під кінець викликає роздратування. 

Так, нам дано шматочок її бекграунду, якісь деталі про складне дитинство (яке, очевидно, дає їй карт-бланш на зневагу до всіх і вся), щось про навчання і початки кар’єри. Поспєлов на кожному кроці намагається підкреслити унікальність Мирослави чи-то через описи її професійного таланту, чи через зовнішність “маленької спокусливої дияволиці”, чи через почуття стилю (надзвичайно унікальний all-black look + мартінси - бо що більше підкреслює оригінальність мислення, ніж мартінси??), чи через “нетакіяквусіх” смаки, тощо. Але Мирослава в описах і Мирослава в дії - це дві різні Мирослави. Мирослава в дії просто пливе за течією і бурчить; її відправляють на інтерв’ю з сектантами - вона йде, для пристойності обурюючись; Ло не дає їй можливості написати викривальний матеріал - вона знов обурюється і злиться, але продемонструвати свій професіоналізм не може; Ло бере її в заручники - вона не задає питань, і просто йде за ним; перебуває в стосунках з чоловіком, якого зневажає, працює на чоловіка, якого зневажає, знаходиться серед людей, яких зневажає - але не змагається щось змінити або діяти самостійно. Хіба, під кінець. І це, зауважте, головна персонажка трилеру. Так, безперечно, для “поглиблення” образу автор накидує Мирославі багато красномовних філософських реплік про розчарування в житті, стосунках і все таке, але, відверто, її роздуми радше нагадують бунт песимістичного підлітка, аніж умовиводи дорослої жінки (Мирославі десь під 30). Додамо до цього мої попередні зауваги про неавтентичу подачу “жіночого досвіду”. Словом, персонажка вийшла дуже штучною і такою, що не викликає не те що емпатії, а навіть якогось інтересу. 

Взагалі, її вайб можна описати мемом 

Хіба що - I do not like it, бо за 600 сторінок могла б розродитись хоч на 1 притомну дію.

Інші образи цього твору теж не викликали в мене особливого ентузіазму - тому в мене нема натхнення про них писати (амінь, думає мій заморений читач, посьорбуючи охололий чай). Хіба що мене дуже насмішив Валентин. Валентин-письменник не тільки дав тезкові свою професію, а ще й зробив його тим персонажем, для якого Мирослава постійно робить виключення, і який, певно, має якісь ключі до таємниць. (Ну не може Валентин просто так писати свій твір, йому мало почесної посади автора, він має бути значущим ще й безпосередньо в площині твору.) Це знову ж, не заборонений прийом, а просто трохи смішна історія.

Ще одним смішним аспектом, що стосується персонажів Стокгольму, є їх імена. Пантелеймон Куліш, Олесь Гончар (президент), Іван Самойлович (прем’єр), мер Свидригайло, млявий бойфренд Йосип, найманий вбивця Левко - впевнена, що Валентин Поспєлов вводив такі імена з певним задумом, проте для мене це одразу робить твір схожим на якийсь фанфік-вінігрет. Сподіваюсь, воно того вартує, бо ці дивні неймінги дуже впливають на серйозність сприйняття тескту. 

Загалом, персонажі Поспєлова змальовані як уособлення якоїсь певної професійної функції; вони ідеалізовані і абсолютні. Поспєлов приділяє дуже багато уваги описам зовнішності, політики в нього майже завжди товсті, а bad guys, які не політики, “занадто вродливі”; коли ж мова заходить про жінок (яких у творі небагато), то в гру вступає ще й “звабливість”. Наприклад, Мирослава - “маленький спокусливий вампір”, а от при описі Юстини Поспєлов зауважує, що “І хоча, мабуть, Юстині бракувало звабливості - вона була надзвичайно гарною молодою жінкою”. Ще, чоловіки у Стокгольмі зазвичай повні зневаги до жінок, а жінки - до чоловіків. Це, напевно, щоб було більше теншену і контрасту, коли черга прийде до прописування романтичних чи сексуальних епізодів. Впевнена, що без висловлювань типу “всі чоловіки вважають жінок хвойдами” та “чоловіками легко керувати, бо вони слабкі і не здатні до конфронтації” автору не вдалось би передати всю глибину його задуму. 

Так, це я іронізую, аби ви не заснули за моїм трактатом, тому посмійтесь.

ПАФ (Претензія на АФористичність)

Якщо ми вже почали про секс, то закінчимо за упокій, то варто зауважити, що Поспєлов доточує його до абсолютно рандомних уривків - про марність світу, про консюмеризм, про фемінізм, бої в центрі Києва, просто так, тощо. Наприклад, Мирослава заходить в кабінет до свого редактора, і там “пахне сексом”. Бармен в кафе вмикає телевізор, і “вже за секунду залу огортала балаканина неприємних і втомлених від наркотиків та безладного сексу поп-зірок.” В роздумах про світові режими читаємо: “В країнах жорстоких доводиться бути чемним, в демократичніших – можна дозволити собі лаятися чи публічно визнати, що часто-густо приймаєш піґулки на вечірках і не проти групового сексу.” Ну, і таке інше. Напевно, це потрібно, аби щоб зробити текст “дорослішим” - та сама причина, з якої неповнолітні п’ють і курять. Можемо це бажання зрозуміти, чому б і ні.

Але ж в деяких випадках ці згадки не просто недоцільні, а й викликають сміх. Наприклад, в описі сцени Йосипового збудження під час обговорення нестабільної політичної ситуації (насправді, він налиґався винця) виринає фраза “Невідоме зазвичай не лякає, а викликає легке сексуальне збудження” (овва, Валентине,  good for you). Після того йдуть чотири незв’язних абзаци про те, що секс в стосунках - це “гра без переможців, гра, у якій той, хто програв, отримує більше” (що означає “програти в сексі”? America egsplein). В Мирославиних роздумах про самотність, Поспєлов пише: “Все ж таки державна служба завжди має сексуальний підтекст. Будь-яка власність держави має сексуальний підтекст”(особливо гуртожиток ВНУ або пописана парта в аудиторії, hot). Сідаючи в таксі з чорношкірим водієм, Мирослава зауважує, що “Він зовсім не був схожий на кремезних красенів з порно – звичайнісінький миршавий виродок.” (мало того, що тут віє расизмом, так ще й Валентин вирішив, що всі чорношкірі мають бути схожими на порноакторів).

 І так далі, і тому подібне.

Що цікаво, персонажі Поспєлова займаються сексом або з обов’язку (якщо зі своїм партнером), або в рамках хіті чи подружньої зради (якщо з кимось іншим). Меседж: любов - то для дурних, все купляється, всі ми хтиві тварини, а якщо думаєте, що в вашому кейсі все не так, то ви наївні і не знаєте всієї правди. В принципі, в тон твору такі ідеї вписуються, проте недолугі вирази типу вищенаведених, чи от “нелетальна зброя всякчас схожа на сексіграшки” викликають легке почуття крінжу і багато питань про незакриті гешталь��и самого автора.

Проте, мушу віддати належне - крінжовими в Стокгольмі є не лише сентенції про секс. В творі взагалі дуже багато “роздумів на вільну тему”, під які годиться запалити цигарку, сплюнути собі під ноги і думати про продажність політики та журналістики, самотність, моральний розпад, гнилість людських стосунків і таке інше на тему “жизньтлєн” (вибачайте за російську). Чи не кожна ситуація супроводжується глибокодумними узагальненнями типу:

“Естетика підкорення руйнує уявлення про безпеку і плекає безпорадність, щоб потім плекати садизм”

“Хоробрість – це вміння бігти швидше за своїх переслідувачів і не лишати слідів на нічній рівнині. Замість звільнення на нас очікує безсоння.”

“Здавалося, що це і була відповідь на більшість великих людських надій. Сподіванням бракує сенсу, політична доцільність потребує реставрації.” 

Таку хворобу в текстах я для себе називаю “претензія на афористичність” - це коли автор ніби мріє, аби його десь цитували, тому на всяк випадок генерує якомога більше мудрованих сентенцій. Всі ці речення (яких в даному випадку добра третина книжки) подані як роздуми і написані якомога пафоснішим тоном. Через це, з першого погляду вони здаються дуже глибокими, і неуважному читачу починає здаватись, ніби він читає розумну книжку.  В Айн Ренд точно було таке, і через те я кинула її читати на 70 сторінці, бо мої очі втомились закочуватись і була небезпека їх випадіння з орбіт. Зі Стокгольмом такого вибору в мене не було (чесно кажу), тому я просто писала “ПАФ” на полях, аби якось себе розважити.

Звісно ж, речень-роздумів, що не звучать як нонсенс, набагато більше, але я б не назвала їх супер глибокими. Кожна думка зводиться до того, що “людьми маніпулюють”, “все продажне”, “that’s what the government wants you to think” і інше тоном снобізму втаємниченого, що, знову ж, є нормальним в контексті цього твору і лягає в його настрій. Але самі по собі ці роздуми не є оригінальними або новаторськими, і тим більше їх не варто сприймати як лекції з політології чи журналістики, як роблять деякі екзальтовані читачі.

Стиль

Нарешті дозволю собі перейти до короткого огляду стилю.  Про пафос і снобізм втаємниченого я щойно згадувала, і розвивати цю тему не буду. Зійдемось на тім, що книжка читається з відчуттям, що тобі постійно треба прогортувати назад і перечитувати, чи чогось не упустила. Згодом до цього звикаєш і починаєш надіятись, що пояснення прийде в кінці. А потім і ту надію кидаєш, і просто бігаєш очима по рядках в очікуванні останньої сторінки (точнісінько як ви зараз за читанням мого трактату). Як на мене, Валентин Поспєлов “переборщив” з таємничістю. Так, можна зрозуміти, що Стокгольм - перша частина трилогії, і можуть бути недомовки. Проте написати недомовок на 600 сторінок - це вже вилити з водою дитину (причому доньку Бога if you know what I mean). 

Інший асп��кт, який особисто мені дуже уповільнював читання і неодноразово збивав з пантелику - сама мова твору. Поясню. Коли читаєш Стокгольм, то виникає враження, що читаєш лінивий переклад з англійської. Можливо, це хиба редактури, а можливо це сам Поспєлов імітує стиль перекладних книжок, які сформували його стиль (скоріше друге). Лаються персонажі теж на “американський” кшталт (“що за лайно?”, “лайна шматок”, “лайно повне.”). 

Валентин Поспєлов називає цю штуку в себе “вестернізацією”, проте в такому разі виникає питання - навіщо? В чому сенс - обирати Україну як майданчик для розвитку подій, але писати про це в “вестернізованій манері”? Хіба, щоб потім було легше перекладати на англійську - і тоді переклад точно буде автентичніший, ніж оригінал. 

Підсумок 

Так вийшло, що цей трактат мені випало дописувати 31 грудня 2022 року. Тому, з повною відповідальністю можу стверджувати, що серед моїх цьогорічних чтив ця книга стала найбільшим розчаруванням. Розчарували штучні стереотипні персонажі, розчарував сетінг (на фоні останніх подій таке писання взагалі видається блюзнірством), розчарував сам стиль і особливо те, що на 600 сторінок я не знайшла жодної думки, за яку вартувало б зачепитись. З хорошого в цій книжці те, що на певному етапі пафосні вислови перестають дратувати, і починають смішити - але це вже копіум в дії. 

На мою думку, замість штампування невдалих мудрованих абзаців, автору слід було приділити більше уваги ретельному “продумуванню” сюжету - аби уникнути тих самих очевидних акомодацій, “латок” з двох речень і багатьох нелогічних штук. Тим самим, книжка б скоротилась чи не наполовину, але ця половина була б набагато концентрованішою і чіткішою. Також, в наступних частинах Валентину варто більше уваги звернути на прописування жіночих образів, бо в Стокгольмі з цим біда. Мало того, що деякі моменти взагалі нереалістичні з жіночої перспективи (як-от поїздки в ліс з незнайомцями), то ще й часто-густо від них віддає сексизмом. Я підозрюю, що Валентинів сексизм виникає радше з недбалості, ніж з наміру, проте, недбало писати про жінок бо “а шо там про них писати госсспаді ща всьо буде” це теж якоюсь мірою сексизм. 

Ще одна заувага - про відповідальність за токсичні меседжі. Стокгольм просто помережаний токсичними цитатками - чого тільки вартує лінія з реаліті шоу про “товстунів”. Відображають ці думки позицію автора чи ні - діло десяте. Якщо ти пишеш твір, де пропагується фетфобія, це не означає, що ти фетфоб - але означає, що ти опосередковано пропагуєш фетфобію. І так з сексизмом, расизмом, і іншими -ismами, в яких багато хто обвинувачує Валентина Поспєлова. Письменник несе відповідальність, хоче він того чи ні. 

Загалом, Стокгольм - дуже недбало написана книга. Якщо таке ще можна пробачити якомусь буклетику на 125 сторінок, то здоровенній книженції - ні. Звісно, я могла б пообіцяти, що надалі слідкуватиму за творчістю автора, і чекатиму на продовження книги. Проте, як сказала Мирослава (і тут буде моя улюблена фраза) - до біса обіцянки, їх все одно неможливо дотримуватися.

#сучукрліт #укрліт #книги #література #відгук #стокгольм #пересічнаалебезумовнадезінтеграція

[ya-chytouch]

Навіщо читати книжки з апокаліптичними обкладинками під час реального апокаліпсису? Ну ні, напад рашки то, звісно, не апокаліпсис, хоч вони б дуже хотіли, аби нам так видавалось, і аби нас волосся ставало дибки. Втім, приємного небагато. Принаймні, місто на обкладинці (зі згаслими ліхтарями і далеким хмарочосом, який чи то палає, чи то містить і собі портал в інший світ) дуже нагадує реальність, в якій зараз маємо жити. Здавалось би, апокаліпсису вистачає і в реальному житті.

З іншого боку, а як можна досягнути кращого immersion в той світ на обкладинці, коли ти певною мірою в такому світі і живеш? Переживати сюжет з "доповненою реальністю" яку, нібито, мало чим треба й доповнювати. Принаймні, такі думки маю, ще не прочитавши ні слова тексту, розливаюсь мислію по древу про саму обкладинку. Втім, хто б що не казав — обкладинка, то важливо, то setting, перше враження, "обличчя" тексту, монолог якого маєш слухати в шелесті сторінок. Але є й пора читати.

[ya-chytouch]

Завод

Ти береш в руки цю книжку і розглядаєш обкладинку. Обкладинка дуже гарна, саме видання дуже добротне, зручно лежить в долоні. Якась людиноподібна істота падає з неба на індустріальний пейзаж, величезний завод з високими трубами, з яких валить дим. Коли читатимеш, зрозумієш, що то, скоріше за все, Вода, і він занурюється в сині глибини якогось водного безмежжя. 

Вода це ім’я - єдине ім’я одного з персонажів, а знати справжнє нам не дано автором. Як і, власне, багато чого. Я взагалі вважаю, що ця книга повна того, що зветься plot holes.

Отож, завод, який в книзі, зовсім не схожий на завод, який на обкладинці. Завод, що в книзі, то скоріше комплекс дивних закинутих будівель на березі сільського ставка. Він то нічий, то чийсь, або ж хтось бере і робить його своїм. До речі, різні нелегальні оборудки типу “віджимання власності” в книзі описані доволі відкрито, але наївнувато. Як і більшість згаданих речей. На мою думку, ціла книжка наївнувата.

Зараз я загуглю, чи то бува, не перша книжка автора. Бо на смак - так, відчувається як перша книжка, писана дуже любовно і акуратно, з увагою, може, навіть надмірною, до кожного речення. І направду то перша самостійна книжка - до того Ігор Мисяк видавався у якихось збірках, а тепер має свій, окремий примірничок. Радію за нього, можу собі уявити цю радість. Впевнена, що то тільки початок. Помітила, що пише він і вірші. З того, що вхопила оком, вірші якісь ліпші. Вірші витримують мудрування над одним словом, проза любить плинність, і таку з розгону. Але я вірю, що буде далі, і буде все цікавіше.

Тому так, почну з огляду стилю твору. А він досить прозорий, легкий, і водночас неначе громіздкий. Моментами здається, що автор пише за якоюсь інструкцією - ага, осьо тут треба втулити оцей художній засіб, бо давно не було. Особливо часто він використовує зевгму. Ну просто на всіх місцях, які треба “підмалювати” чи розбавити. І використовує настільки часто, що це впадає в око, і перестає дивувати. Є багато тавтологій, але то, певно, недосконалість редактури.

Ще одна особливість - автор пише ніби немов напливами. От починається розділ, і він починає розвивати якусь тему. Цікаво, інтригуюче, ти вже готуєшся до якогось підйому. Набираєш повітря в легені, немов перед стрибком в воду з обкладинки.

І тут не стається нічого. Автор casually переходить до чогось іншого. Ніби він не виснажує тему - скоріше тема його виснажує. Тому починається новий абзац, з новою темою, діалогом, чи сценою. Абзац цей “триває” недовго, за першої-ліпшої можливості тема змінюється. І так весь розділ, і так всю книгу. До останньої сторінки ти чекаєш, що щось трапиться, але не трапляється нічого такого, що можна було б назвати кульмінацією. А якщо вона і є, то триває вона три сторінки, і далі автор ніби сам про неї забуває і відмовляється якось аналізувати. Тобто, сюжет доволі однорідний - ні крутих підйомів, ні шалених спусків. Хіба якісь горбки та ямки. Про них - згодом. А спочатку - про “плато”.

Плато - це полотно твору, так звана “основна частина”, в якій відбуваються події, що накладаються одна на одну і розвивають сюжет. Принаймні, мали б, читач цього очікує, особливо у книжці, що містить якусь “загадку”. “Завод” її, безперечно, містить, і не одну. Сам завод - загадка, таємничий пристрій - загадка, нічне життя Води на заводі - загадка. І, природно, що кожна подія сприймається як така, яка є пазлом чогось великого, має якесь неочікуване значення в загальній картині. Проте - не в цій книжці. Більшість - і це 90% подій, за моєю приблизною і суто відчуттєвою оцінкою - так от, більшість подій ні що не впливають і ніякого навантаження не несуть. Текст виявляється якимось переліком буденних дій, які чоловіки робили на заводі. Діалоги - неавтентичні розмови в 2 речення, які відбуваються між людьми, яким ні про що говорити. 

Персонажам дійсно нема про що говорити - вони намагаються з всіх сил, але розмови ті ні до чого не ведуть і характерів глибше не розкривають. Самі персонажі не проходять ніякого видимого прогресу впродовж всієї книги, і крутяться переважно навколо своєї власної осі, ні на кого з навколишніх не впливаючи. Іноді - а особливо після закінчення книги - здається, що ти читаєш звичайний щоденник людини, що перебивається підробітками, проте уважно спостерігає за світом і записує деталі своїх буднів. Але нема відчуття, що читаєш ��нижку з ретельно продуманим сюжетом. Бо ти і не читаєш таку книжку.

З іншого боку, така оповідь має свою красу. Читаючи, ти ніби розглядаєш краплі дощу на великій павутині - сяючі і атмосферні моменти буденності, в яких, іронічно, і полягає щастя. Щастя стабільності, безподійності, рефлексії. З дідом Василем, згадуєш його минуле і на собі відчуваєш мовчазну мудрість старості. З Водою, занурюєшся в споглядання світу і пошуку свого містя у тому всьому. А ще - в красу раннього кавування біля озера. З Шановним - згадуєш нескінченні гаражі на околицях міста, запах мастила і ранкові автозаправки. Так, оце все вкупі і є, власне, вайб книжки. Щось світле, сумнувате і гарне. Тільки незрозуміло, чому обкладинка така гнітюча. І до чого тут завод і прилад щастя.

 З “хороших” персонажів ще був Петрик Петро Петрович, фанат ЗНО, школяр-поет без чіткого бекграунду, зате дуже талановитий. Був ще “ніякий” Діма, нейтральний Юра і “поганий” Гриша. Ніби все. Як ви помітили, персонажів чітко можна поділити на позитивних і негативних і, я б сказала, що автор навмисне менше уваги приділяє тим з героїв, хто йому “не подобається”. Вважаю, що це - плоско і несправедливо.

Тепер перейдімо до більш яскравих моментів. Їх, як на мене, було два. Перший - пов’язаний зі спробою нелегального захоплення заводу. Зважаючи, що епізод цей був на самому початку книги, він добряче мене знервував, бо я таки ОЧІКУВАЛА екшену. Ну страшно ж - холод, хуртелиця, жменька чоловіків чекають на те, що завод будуть штурмувати, будують лінії оборони. Саспенс. Зараз буде м’ясо! - думає наївний читач. А Юра просто вибігає надвір по папку з документами, забирає її, показує захопникам, ті кажуть “ну ок” і їдуть. Pretty much підсумовує всю книжку. Очікування читача обмануте - ось тутечки книжка мала б ПОЧАТИСЬ, але не почалась. Прикро. Але ж, якщо не тут, то почнеться деінде, думає читач. І читає далі.

Читає, і спостерігає за роботою, що кипить всередині заводу. І хоча нам дозволено дивитись за кожнісіньким рухом кожнісінького персонажа, ми не дізнаємось, як саме працює той прилад щастя, що вони його будують. З одного боку, є підозра, що ця тема оминається навмисно, бо з приладом щось не так. Його якось надто легко збирають, і про нього якісь надто хороші відгуки. Пластикова коробка з якимись мікросхемами, які зварює Гриша, і на які пише програму Юра. Один-єдиний індикатор. Просто вмикаєш в розетку і маєш щастя (буквально). А може, його дія має погані довгострокові наслідки? А може, з його допомогою можна маніпулювати людьми? 

Ну погодьтесь, не можна згадати такий абсурдно геніальний прилад, і ніяк, от геть ніяк не використати в оповіді. З таким самим успіхом автор міг би написати про швейний цех, що продукує шкарпетки. Але в тому і штука, що на 200-й з лишком сторінці прилад таки згадується. Отож, кульмінація номер два.

Школяр Петро таємно розміщує “машини щастя” у різних ділянках заводу, аби “ощасливити” своїх колег (“напружена атмосфера в колективі вимагає певних дій”). Ніхто не помічає зникнення 10 одиниць “товару”, тільки в якийсь момент ніякий Діма вирішує підпалити “офіс”, і разом з тим знищує програму зі “щастям” на ноутбуці Юри (бекап - ні не чули). Всі реагують на то як на якусь повсякденну ситуацію, навіть власник заводу не звертає на той факт особливої уваги. Зате він переживає, що йому впаяють кримінал за те, що під час всього переполоху в діда Василя стало серце, і він вмер. Але навіть того не сталось.

Задум був в тому, що типу прилад вплинув на всіх присутніх, і дід помер (бо йому давно муляло життя), Юра збувся бізнесу, Вода поплив, а Діма - позбувся ненависної роботи. Щось на кшталт того, і всі події відбулись одномоментно. Чому через те все постраждав сам прилад, чому його було стерто з історії в виді програми на Юриному ноуті - невідомо. Мабуть тому, що і ця тема вичерпала автора. Іншого пояснення всім цим нелогічним подіям я не знаходжу.

В кожній книжці є мораль. В цій я її для себе знайшла. Так, я можу притягнути за вуха, що щастя всередині кожного з нас, треба прислухатись до себе і не покладати надій ні на які прилади. Але я не робитиму того, бо жодних висновків з цієї книжки я не зробила. Втім, не стверджую, що моралі нема. Може, вона захована десь глибоко на дні озера перед заводом. Може, це її одної темної ночі Шановний викинув у темряву. Може, я неуважний читач. За себе можу сказати, що жодне моє очікування щодо книги не виправдалось, і жодних відкритих гештальтів вона не закрила. Наразі, 3/5, за ранкову каву на березі озера і uneventful замальовки з життя одного села.

#українська #сучукрліт #огляд #темпора #завод #книги #ї