bez-nichoho

[bez-nichoho]

«У нас ту немає ночи»

Цю історію Старому Боляку розповів отець, в якого він проходив науку на той час, щоправда, ще не будучи старим. Діялось то все в 1922 році у Бродах — місті, в якому народився Йозеф Рот, хоча на той час минуло майже десять літ, відколи Рот його покинув і десь у іншому куточку Європи дописував свій перший роман — «Готель Савой». Особливо зануреним у літературу та, як то часто буває, занудним, може видатися що у тому містечку не діялося натоді нічого цікавого. А одначе діялося. На початку грудня 1922 року львівські священники отримали дивну новину,причину якої були покликані дослідити та вивчити: у одному з будинків у Бродах завелися духи. Старий Боляк переповідав мені цю історію, вже ледь будучи при пам'яти. Спершу він казав, що йому її розповів безпосередній учасник самої історії, його вчитель — отець Петро Кисіль. А згодом, оповідаючи її ще раз, казав, що він був погоничем, який того промерзлого ранку віз шановну комісію до міста від бродівського двірця. Як було насправді — я не знаю, адже не відаю, скільки насправді було років Старому Боляку, коли він став старим і зморщеним, як минулорічна картоплина, і вкотре оповідав мені цю історію. Як би не було, це не міняє її основи — у Бродах свого часу таки завелися духи. Йшлося про дух передчасно померлого Василька — сина місцевого пароха Демчинського. Василькові вкоротила віку дизентерія у 1920 році. Але восени 1922 року Василько повернувся до рідного будинку уже духом, який стукав по старій скриньці. Домашні навчилися із ним взаємодіяти — вони залишали йому презенти, які дивним чином зникали. Зазвичай то були яблука і шоколадки «Дануся», які малий любив за свого короткого життя. Натомість Василько з ними спілкувався постукуваннями — одне означало «так», два — «ні». Стукаючи тричі, Василько сповіщав про свій відхід. Але повертався наступного дня й історія повторювалась. Іноді Василко взаємодіяв через медіума — сусідську дівчину. Її рукою він вивів рисунок коня, три хрестики як свідчення любови до бога, напис «у нас ту немає ночи» та кілька інших записок.

Слухи про це спантеличили львівських отців, але з почуттям обов'язку ті рушили до Бродів. Спершу оглянули кімнату, опитали власника будинку та його сім'ю. Потім Василько навідався знову і отці вперше стали свідками його присутності. Ксьондз, який стояв на чолі комісії — такий-собі Гавриїл Костельник — при першому контакті з Васильком спитався, чи той знає, де є його донька, яка також передчасно покинула світ. Кришка скрині видала один глухий звук. «Чи вона біля тебе?», — спитав він. Знову один глухий звук. Але потім — скрегіт, мов хтось дряпав скриню довгими кігнями. У той момент тілом отця розлилося дивне відчуття — ніби й холодне поколювання прокотилось його спиною, але водночас він відчув тепле полегшення. По тому ще кілька свідків, зокрема й священники, випитували у духа про своїх померлих, хоча тамували відчуття страху від почутого скреготу.

Після двох днів перебування у помешканні Демчинського, комісія склала протокол, виснувавши, що це явище не підлягає поясненню і є результатом надприродньої сили. В процесі вони також довідались до духів є два — один добрий, себто дух померлого сина пароха Демчинського, а інший злий — властиво чорт, який пронизливо шкрябав по кришці скрині, відганяючи священників. Отці проводили обряд екзорцизму, промовляли молитви, але певності, що чорта було вигнано, у них не було.

Отець Костельник думав про це, коли вони поверталися до Львова. Він чувся незвично — мав відчуття, що холодне поколювання, яке він відчув надвечір першого дня, не покидає його тіла. Що воно наповнило його живіт і розливається тілом. Отець Гавриїл відганяв від себе це відчуття і натомість думав про свою доньку. Рана, яку зоставив по собі її відхід, мовби стала менш боючою — він відчував, як спокій помалу наповнює його. Аби остаточно відігнати від себе плутанину думок, отець Костельник почав молитися. Ставало холодніше. За шибами потяга почалась заметіль, яка сховала за собою світ.

У 1946 році Гавриїл Костельник взяв участь у Соборі, який мав на меті перехід УГКЦ до православ'я. Тоді це звали поверненням до коріння, одначе на ділі це був вигаданий КҐБ метод очолити й підпорядкувати собі УГКЦ. Костельник витупав на боці тих, які вважали такий перехід виправданим. Андрей Шептицький, який не дожив до цих подій заледве два роки, мабуть, у могилі перевертався, бачачи із засвітів, як його учень та послідовник зраджує рідну віру. Старий Боляк казав, що це був час смути. Львів тоді виглядав як суцільна похоронна процесія. «А все через того чорта, якого він підхопив у Бродах», — твердив Боляк. — «Тоді він забрав його із собою. І той чорт наробив лиха в особі Костельника. Але він ся за то поплатив». У 1948 році Гавриїла Костельника, який ввечері вийшов із храму після служби, невідомий застрелив на вулиці. Єдиний свідок цього дійства, який у той час був на прилеглому до сьогоднішньої вулиці Краківсьої балконі, бачив, як разом із життям із тіла Костельника випурхнуло щось чорне та лискуче. Хто став наступною жертвою нечистої сили, Боляк не знав, хоча намагався дошукатися правди довгими роками. У його Словнику, який мав пояснити усе на світі, не знайшлося місця для вияснення цієї таємниці. А будинок у Бродах, в якому було два духи — добрий і злий — в часі Другої світової війни зруйнувала авіабомба. Куди подівся дух Василько — дотепер невідомо. Ніяких свідчень про паранормальні явища більше не надходило. Свідченням його земного життя є залишки надгробка на місцевому цвинтарі, які вкрай важко розпізнати. А свідченням його загробного життя є книжка, яку написав Костельник. Зветься вона «Появи духів у Бродах». Саме цю книжечку серед інших речей я отримав у спадок від Старого Боляка. І щоразу, коли беру її до рук, маю відчуття, що паліткурка тієї книжечки з протоколами віддає незвичним холодом, який поколює пучки пальців.

#українською #український tumblr #український блог #український пост #український тамблер #українськийблог #українська література #українськапроза #сучасна проза #український

[bez-nichoho]

Про ніщо (43)

Вдруге я вирішую нічого не святкувати. Не ті часи. Приїжджаю додому і ховаюсь від світу. Намагаюсь видихнути. Набутися, бо невідомо, коли ще буде така нагода. Вдруге задумуюсь, чи варто підбивати якісь підсумки, бо час такий, що підсумок може бути лише один: добре, що живий. Днями, коли я сидів в коридорі і слухав, як наше ППО збиває дрони десь побіля мого будинку, якраз про це думав: які підсумки, тут аби ніч пережити. Вийшло пережити і ніч, і рік, що ось-ось завершиться. Тому варто згадати й про те, що було цього року. Хоча б лаконічно, коротко про головне. Вийшла моя поетична книжка, якраз на початку жовтня. Я дуже довго до цього йшов і багато працював над тим, аби ця книжка з'явилась у видавництві, а не в друкарні за мої гроші, бо так може будь-хто. З презентаціями поки не склалось. І не маю певності, що складеться. Відбув дві літературні резиденції — одну в Польщі, іншу в Івано-Франківську, на яких переклав дві збірки польської поезії. Одна з них вийде вже в січні 2024 року. Доволі багато виступав, порівняно мало писав. Наприкінці року отримав стипендію Президента для молодих митців. Буде з чого донатити. Донатив і організовував збори. Вперше відкрив власний збір в жовтні. Тоді вдалося зібрати 30+ тисяч замість запланованих 20. За один день (навіть не добу). Це видавалсоь успіхом. Та потім інші збори йшли важче. Втрачав. Спершу подругу — її росіяни вбили «Іскандером» у Краматорську, потім — друга, який загинув у своїй М113 від прильоту, коли їхав з побратимами на завдання. Між їхніми смертями — якийсь місяць. Важке було літо, важке. Пізньої осені втратив також любов (тут про смерть, на щастя, не йдеться), після чого досі збираюсь до купи й болю. Що там ще? Та щось було, але вже й не згадаєш ось так одразу. Та й нащо — це ж мали бути лаконічні підсумки. Так, для галочки. Я не знаю, яки�� буде 2024 рік. Найвірогідніше ще складнішим. Будуть втрати, поміж них будуть якісь здобутки, аякже. Буде важко, вбіса важко. Не варто лестити собі й дивитись на майбутнє крізь рожеві окуляри — це не для українців. Аби встояти, мусимо бути реалістичними. А реальність така: буде важко. Побажаю собі одного: пережити цей рік. Це дуже багато, звісно. Пережити і писати ось так скупі підсумки 2024го. Ото і все.

#українською

[bez-nichoho]

Про ніщо (42)

Протягом життя мені кілька разів доводилось зустрічати людей, які вміють відділитись від свого болю, зоставити емоції в одній кімнаті й піти працювати в іншу. Скільки б я не намагався це зробити — мені ніколи не вдавалось. Я дивився на цих людей з великою і цілком неприхованою заздрістю. Адже це те, чого не вмів я, як би не намагався навчитись. Ніколи мені не вдавалось перемкнутись на роботу чи якесь інше заняття, відгородившись від свого болю. Я завше як суцільна рана, як надірваний м'яз, як прохромлена плоть — кривавлюсь й болю. І завше мій біль поруч, мов найкращий друг. І завше він всередині, немов замінив мені нутро.

Сьогодні я згадав, як можна заздрити людям, які вміють будувати внутрішні стіни. Сьогодні я знову болю, зціпивши зуби, що аж щелепу зводить. Сьогодні в мене немає імені, немає тіла, немає тіні та єства, а є лише біль.

#українською #український tumblr #український пост #український блог #український тамблер

[bez-nichoho]

Про ніщо (41)

Деякі протягом усього життя мандрують світом, спокушені прагненням побачити якомога більше. Це полювання за місцями і враженнями закінчується позначками на мапі та арсеналом розповідей, якими можна ділитись за першої нагоди. Щоразу, коли такі обирають собі шлях, вони ступають на стежку невідомості. Їм звісно відомо, куди цей шлях має їх привести, адже вони ретельно планують свій маршрут. Але вони не можуть бути знати, кого зустрінуть дорогою, які пейзажі трапляться їм за вікнами потяга чи автівки, які топоніми їх дивуватимуть, а які — веселитимуть. Так вони й носяться світом — щоразу новими шляхами, зосереджуючись на кінці маршруту, а не на тому, що лежить на його кілометрах. Вони вивчають шлях на мапі, але не вивчають його, долаючи. Дивляться на все звисока, з позиції, яку дає їм масштаб карти.

Інші же їздять однією дорогою протягом цілого життя. Щоранку прокидаються у той же час. Струшують із себе недобрі сни, запивають недоспану ніч кавою і виходять на свою щоденну дорогу, яка спершу веде їх на роботу, а ввечері — додому. Вони вивчають свій шлях досконало. Одним з них є Р., який одначе встиг побачити світ, але завше повертається до тієї ж дороги. Як-от сьогодні.

Остання електричка відправляється перед дев’ятою вечора з першого перону невеличкого приміського вокзалу із синіми металевими колонами, які тримають на собі посіріле пластикове накриття. На пероні скупчилось трохи постатей — чоловіків з папіросами в губах і пакетами в руках, янголів із промоклими крилами, яким цей листопад зовсім не до душі, жінок із картатими торбами, волоцюг, заклиначів тварин, ковтачів шпаг, казкарок, поштарок, заводських працівниць, прорабів та дорожніх музик, німф та муз у базарних балонках, робітників останньої зміни, розхитаних горілкою, та інших пасажирів — останніх подорожніх цього дня, які розсуваючи затуманені сутінки, добрались до приміського вокзалу, аби вкотре вирушити в ту саму дорогу.

Поряд стоїть ще кілька електричок, готових забрати своїх пасажирів і повезти їх у різні напрямки, залишивши кілька перонів під посірілим накриттям на поталу ночі, тиші й запустінню, тьмяно підсвіченому хворим вокзальним світлом. Якщо б комусь випало зостатись тут, ніч видалась би безкінечно довгою. Але вокзал буде пустим, а запустіння не знає часу. Відтак перони приміського вокзалу зостаються самітними на якусь мить — аж поки перші враннішні електрички не привезуть своїх сонних пасажирів, чиї ноги хаотично тупотітимуть обпльованим бруком вокзалу.

Р. потирає руки. Листопад пробрався йому під шкіру і холодить її своєю зимною вологою, яка ввійшла до вагону разом із усією безбарвною процесією, котра ще мить тому стояла на пероні. Брудними вікнами ковзають краплі, які вже невдовзі перетворяться на вишукані візерунки сніжин. Зима нависає над усіма ними низьким набубнявілим небом, готова прорвати його передчасно. Р. зиркає на пасажирів, що розсілись побіля вікон і визирають у них, немов там справді можна щось побачити. Він і сам такий — дивиться крізь брудну шибу на таку ж брудну листопадову ніч, пересипану міськими світлами. Так триватиме ще якусь мить, допоки вагонні динаміки не прохриплять слова машиніста, які ніхто не зрозуміє, а двері із сичанням не зачиняться. Електричка вирушає у ніч, залишаючи міські світла позаду, а її пасажири надалі вдивляються у вікна. І кожен з них бачить щось своє.

Чоловіки дістають з-за пазух заготовані для поїздки частунки — дешеву горілку і якусь закуску. Янголи протирають руками намоклі крила і з часом зголошуються долучитись до чоловіків. Жінки перегукуються, намагаючись розчути одна одну в рипінні вагону, розповідаючи казки, плітки та новини із заводів і підприємств. Час до часу хтось встає і виходить у ніч на невідомій станції. Часом у вагон вбігають перекупки, в яких можна купити солодощі, пиво, китайські ліхтарики на батарейках, затуплені ножі або нові серця. Р. майже вирішує спитати про ціну, адже його серце висне у грудях мов перемерзле яблуко, сточене червою лобові. Але не зважується завести розмову.

Визирає у вікно — електричка якраз спинилась на ще одній невідомій станції. Р. не знає її назви, але докладно знає, скільки йому ще їхати. Він впізнає станцію за кількома деталями, ледь помітними у світлі, що ллється крізь вагонні вікна. Вигини землі, надщерблення бордюрів, ями й трішини у асфальті, розташування дерев, будинків чи станційних приміщень — усі ці контури з першого погляду впізнають ті, які їздять цією дорогою щодня. Колись Р. теж належав до них, та часи змінились. Однак контури дороги печаттю випалені на його пам’яті.

Він не потребує оголошень машиніста про прибуття до тієї чи іншої станції. Він впізнає кожну станцію як старого друга. Навіть ті, на яких немає жодного освітлення, знайомі йому, адже він впізнає їх за текстурами темряви, властивими лише їм. Тут завжди було так. І завжди буде.

Колись змінять електричку, колись кожен з пасажирів буде змушений вирушити в іншу дорогу — ту, з якої немає повернення. Колись перекупки змінять асортимент товару, а музики вивчать нову пісню, забувши «Смерічку». Колись буде не так, як є зараз, однак нові пасажири будуть так само пізнавати станції за їхніми контурами.

Інакше буде не може — цей спосіб існування та взаємодії із буттям, створений на восьмий день, не може бути зміненим, як і все, створене у попередні дні. Бо так є. Р. думає про це, намагаючись прилаштувати ноги на вагонній батареї, яка врешті почала віддавати тепло, що пульсує завдяки тертю невідомих залізних механізмів, підржавілих нутрощів вагону. А потім виходить у ніч на своїй станції.

Аби невдовзі знову повернутись на неї і сісти в електричку, яка повезе його знаним з дитинства шляхом, вивченим напам’ять. І тоді історія повториться. А сьогодні він виходить у ніч і ступає стежкою, оминаючи калюжі, що зостались після листопадового дощу. Р. йде, тихо лаючись, бо знає, якими брудними будуть його черевики. Слухає, як віддаляється електричка. Як пси гавкають на схований за хмарами місяць. Кутається в шарф і намагається якнайшлибше впихнути до кишень руки. А над ним висить глуха листопадова ніч, у масному повітрі якої не літають янголи і не падають зорі. Ніч, яку розтинає лише потужне лобове світло останньої електрички.

#українською #український tumblr #український блог #український пост #український тамблер #українськийблог #українська література #укртумбочка #укррайт #проза #сучасна проза #прозаукраїнською #українськапроза

[bez-nichoho]

Про ніщо (40)

Все таке непевне, що вже й не знаєш, чи то через листопад, чи так було до і буде опісля. Намагаєшся дивитись у своє майбутнє, щось там роздивитись, а воно як місто в тумані — проглядаються нечіткі контури, чорні обриси будівель, які можна було би назвати домом. Але не називаєш. Бо все надто непевне. Листопад здавна обрамлений смертю. Для нас — особливо. Починається із дня померлих і Сандармохом, а закінчується Голодомором. Місяць у чорній рамі. Місяць-вмирання. Місяць-непевність. Але цьогоріч все не так, вже другий рік поспіль все не так. Тепер у нас кожен місяць обрамлений смертю. Згадую про ті смерті, які проходили поруч: Віка загинула в липні, Василь — в серпні. Їхні імена — одні із сотень, якщо не тисяч, які вкладені у кожен з місяців, немов у шухлядку. Всі з нас тепер мають людей, яких можна лише згадувати. І всі місяці тепер такі, наче маємо дванадцять листопадів у році. І всюди стільки смерті, що ніде дітись. Так і не вгадаєш, яка з них рано чи пізно дістанеться тобі. Все непевне і треба якось давати цьому раду. Але я не знаю, як саме. Я не навчився. Плентаюсь собі цією осінню, як чужим містом. Все затуманене і жодного контуру не можу впізнати. Жодне з помешкань не годен назвати домом. Бо все непевне. Вже й не знаєш, чи то через листопад, чи так тепер буде надалі.

#українською #український tumblr #український блог #український пост #український тамблер #українськийблог #український #укртумбочка #укррайт

[bez-nichoho]

Lychakiv Cemetery, 01.11.023. Lviv, Ukraine. Old cemetery and new — graves of Ukrainian Heroes.

#ukraine #lviv #lvivcity #cemetery #warinukraine #memory

[bez-nichoho]

Про ніщо (39)

Коли стає погано, недобре чи ще якось зле, я роблю всяке. Але одна з панацей — це писання. На щастя, існує цей блоґ, цей записник у кишені, в який завше можна написати будь-що, що не хочеш показувати світові. Принаймні великому світу. А той, маленький, який тут, хай собі дивиться. Ходиш увесь день з важкою головою, немов тобі вранці вклали у неї камінь. Носити його в голові — навіть гірше, аніж на шиї. Бо з шиї його можна якось зняти. Перерізати мотузку, перегризти, перетерти, розв'язати. А коли він у голові — тільки й кидайся у воду, бо більш нічого не вдієш. Ходиш, а він лише росте. Лягаєш спати, може навіть бачиш якісь сни, а прокидаєшся — і далі калатає в голові. А потім знаходиш якусь мить і пишеш. Приміром, сидиш на події, присвяченій бібліотекам в часі війни, щось слухаєш, але більше намагаєшся не слухати, не відволікатись, а писати своє. Відпустити цю реальність і влізти у реальність тексту.

Продираєшся крізь хащі довколишнього, не можеш нікуди вийти. Але десь поза ними щось бачиш, якісь просвіти. Хоч зором торкаєшся до нього. І вже досить. Бо коли стає погано, недобре чи ще якось зле — можна писати. І пускати цю писанину у світ — без різниці, великий чи маленький. І щось з того може буде. А як буде — то вже таке. Це буде опісля. Тобто колись-там, коли все буде написано. Але головне — що камінь у голові трохи зменшиться чи надтрісне. І буде легше. Принаймні на якийсь час.

#українською #український tumblr #український блог #український тамблер #український пост #українська література #українськийблог #укртумбочка #укртамблер

[bez-nichoho]

Про ніщо (38)

Холодає. Разом із набутим за літо теплом, що випаровується із землі, вечорами з-під ґрунту та асфальту пролазить осінь.

Перші вересневі сутінки — провісники холоду, який наближається. В цей час осінь ще сором'язливо ховається в залишках дня, і лише тоді її можна побачити. Ходить в сутінках і зазирає у шибки в хатах. Люди, поринувши у ще літні сни,спокійно сплять. Постоїть трохи і рушає далі — споглядати інших людей, споглядати усіх-усіх людей, які вже от-от будуть жити під її покровом. Будуть радіти і сумувати. Будуть спати і щось робити. Будуть помирати. Пробує запам'ятати контури їхніх облич, які роздивилась у темряві. Може когось з них їй випаде стріти, коли покине ці краї опісля. Стріти по той бік — там, де немає нічого посутнього, лише світ, позначений нечіткими контурами, як їхні обличчя поночі. Тепло ще побуде з нами якийсь час. Мінливе, ослабле, воно ставатиме кволішим день за днем. Як і світло, яке помалу буде перетворюватись у монотонну байдужу сірість. І нічого з тим не вдієш. Це доведеться прийняти, як приймають пігулки або втрату. Тож поки не пізно — слід хапатись за помаранчеві промені, скільки є сил. Повертати обличчя до сонця, а руки — до свіжої, поки не ослаблої трави. До теплої землі, яку найкраще відчувати саме зараз, у цей непевний перехідний час. І може вийде набутися, може вийде полегшити собі прийняття усього того, що ніяк не уникнути. Може вийде входити під покров осені менш зболеними. І менш зхололими. Незабаром почнуться дощі, а там і сніги. Сонце ще високо, але вже повільно хилиться до горизонту. Прокидаються вітри. Випаровується тепло. Холодає.

#українською #український tumblr #український блог #український пост #український тамблер #українськийблог #українська література #український #укртумба #укртумбочка

[bez-nichoho]

Про ніщо (37)

Місто монотонним шумом пропихається крізь відчинену кватирку. Як комашня, летить на світло жарівки. Каже: ось тобі кінець серпня, ось тобі шум початку осені. А я озираюсь і бачу лише розмиті дати, помилкові цифри у календарі. Все сплуталось, все від початку було не так. Бо яким був цей серпень? Що можна про нього розповісти? Хворів, ходив на роботу, ховав товариша, який загинув на війні, поночі стрімголов спускався сходами, бо прокинувся від звуку вибуху, коли ці виродки вкотре вдарили по моєму місту — тоді щось збили, але одна з ракет вдарила ледь не в сусідній двір, зоставивши по собі велику вирву, багато їздив — то в гори, то в Київ, але так і не потрапив додому; було багато годин сумноти і самоти, були виступи — власні і чиїсь, було вино з льодом на балконі, було мало відпочинку і багато роботи, були розмови — геть різні: сумні, короткі, небажані, веселі, грайливі, безсенсові, розмови про зміни, про звільнення, про нову роботу, про смерть, про літературу, про сон, про страх, про багато іншого; були якісь наїдки, якісь напої, були короткі спекотні дні й короткі спекотні ночі. Було трохи людей. Було трохи дощів. А більше й не згадаєш. Тому коли хтось спитає, яким був серпень, то я найвірогідніше промовчу. Або розкажу про містошум, який щовечора пропихається у відчинену кватирку і в справжності якого я, на відміну від усього іншого й самого себе, зовсім не сумніваюсь.

#українською #український tumblr #український блог #український тамблер #українськийблог #український пост #укртумбочка

[bez-nichoho]

Про ніщо (36)

Хмари, схожі на купи брудного шмаття, приносять дощ та вітер. Хмари, схожі на скуйовджену та замазану овечу шерсть, приносять темряву. День не нагадує день — тільки щось таке, що існує поміж ніччю та днем. Жарівки не мають сили протистояти цій темряві, відтак кімната — це скупчення робіт Малевича: куди не глянь — усюди Чорний квадрат. Навіть у дзеркалі не бачиш себе, а лише Чорний квадрат. Стан непевний — власне такий, який буває при хворобі. Літо не створене для того, аби температурити. Літо не створене для кашлю та болю в горлі. Але цей монохромний день каже: таки створене. Самота, що наповнює кімнату каже: таки створене. Дощ, який рясно ллється на передосінні дерева, балкон із полущеною плиткою, на збитий брук попід будинком, каже: таки створене. Уся вода зливається в один суцільний потік, який несе відмерле листя, пилюку та насіння в каналізаційні отвори. Усі слова зливаються в один суцільний потік [свідомості] і несуть думки в каналізаційні отвори соцмереж. Розкидані речі. Розставлені по кімнаті чашки. Зубна щіточка, яку вона забула в тебе. Ще геть свіжий спогад про жінку, яку ти люби(ш/в) і котра більше не прийде, бо відправляється на інший континент. Думки про усе це зливаються в один потік. Зливаються із дощовою водою і зникають у чорних квадратах водостоків. Хмари, схожі на порвані клапті паперу, приносять темряву, яка все покриває. З горла вилущується кашель. Ліків ще вистачить, аби нормально заснути. Літо було створене для чогось іншого, але цього вже ніхто не пам'ятає. Те, для чого було створене літо, зосталось на старих світлинах із підсвічених фотоплівок. Спогад не нагадує спогад — тільки щось таке, що існує між пам'яттю та забуттям. День не нагадує день — тільки щось таке, що існує поміж ніччю та днем. Ти не нагадуєш себе — тільки щось таке, що існує поміж одним чорним квадратом та іншим.

#українською #український tumblr #український тамблер #укррайт #укртумбочка

[bez-nichoho]

Виявляється, ось уже 9 років я пишу в тумбу всілякі дурниці. Правду кажучи, я думав, що більше. Хтось пише в шухляду, а я в тумбу. Непогано, зрештою. Хай собі висить цей пост — як фіксація цієї дати. Наступного року буде ювілей. Головне — дожити.

#9 year tumblrversary #tumblr milestone #українською #укррайт #український tumblr #українськийблог #укртумба

[bez-nichoho]

Про ніщо (35)

Людина — істота адаптивна. До більшості умов ми здатні пристосуватись. Навіть до війни. Шок початку бойових дій у 2014 році помалу, але впевнено, змінився на звичну буденність, а війна перетворилась на тло. Що там, перетворилась мало не на шоу, за яким стежив світ і більшість українців.

Повномасштабне вторгнення у 2022 році довше було шоком через власне свої масштаби, але для багатьох українців з часом також стало тлом. Щоденний донат, інформаційна підтримка, всяка допомога, відмова від російського — це речі, до яких ми цілком звикли, продовжуючи жити свої життя. Та й про що казати, якщо це стосується навіть не усіх, навіть не переважної більшості.

Психологічний ефект перших тижнів-місяців війни минув. У масову свідомість він повертається лише тоді, коли трапляється велике лихо — масовані обстріли із десятками жертв, підрив ГЕС тощо. Але навіть ці трагедії досить швидко зникають з інформаційного потоку, зникають у рутині.

Війна — річ парадоксальна. Це щось абсолютно жахливе, нелюдське, для неї ніхто не створений. Але водночас війна — щось дуже людське, адже протягом усієї історії людства точаться війни.

Мабуть, це нормально, що ми намагаємось закритись у своїх бульбашках. Постійно перебувати у стресі, який приносить війна — нереально. Я — не виняток, як би прикро не було мені це визнавати. Тішу себе тим, що я доначу, скільки є змога, долучаюсь до зборів як менеджер, працюю з наративами, не споживаю російський контент, бо чітко розумію зв'язок між ним та ракетами, які у нас летять.

До речі. Он, показники прослуховування російської музики протягом року в Україні тільки виросли. Тобто є десятки тисяч ідіотів, які вливають собі у вуха це лайно. Те, чим вони себе наповнюють — це одне, а те, як музика перетворюється на ракети — це інше. Що те, що те можна усвідомити. Але комусь не дано. Я можу лише здогадуватись, чому ці люди слухать русняву музику, але в результаті це нічого не міняє.

Отож, я хоч і дивлюсь на ситуацію свідомо, але іноді помічаю довкола стінки бульбашки, в якій також перебуваю. І витягнувши голову поза них, дуже дивуюсь: це ж, виявляється, є десь життя без війни. Мабуть, таке усвідомлення для пересічного європейся чи американця звучить дуже дивно. Десь є життя без тривог, без обстрілів, без щоденної смерті, без комендантської години. Люди можуть планувати собі мандрівки, відпустки, покупки, планувати життя. Десь чоловіки не гинуть щодня, не збирають кошти на спорядження, не падають знеможено на навчаннях, не отримують повісток вдома, на роботі, на вулиці чи в автобусах. Десь жінки не мають втікати з дітьми хто зна куди, брати в руки зброю, ставати парамедикинями, солдатками, втрачати своїх синів та батьків, продовжувати жити надламаними, несправними після важкої втрати.

Десь є таке життя. Іноді я про нього думаю. Це таке гарне життя. Це ж, чорт забирай, так мало — всього лиш мир (здавалось би, еге). Дуже гірке усвідомлення, що десь так є, а в тебе нема. Що десь можна думати про покупку велосипеда, нові проєкти, якісь мандри. Це ж ніби так небагато, це такі дрібниці. А нам — не можна. Чи радше так: можна, але шанси, що все вмить обламається, дуже високі. І що з цим робити — не знаю.

Певен я у іншому — серед тих із нас, хто зостанеться серед живих (так, будьмо відвертими, не усі виживуть), дуже довго доведеться розгрібати наслідки. Розмінування наших територій і відбудова — справа кількох десятиліть. Психологічна травма, яку принесла війна — справа кількох поколінь. Після Голодомору 33-го минуло 90 років. А ця травма надалі є у цілої нації і передається дрібними буденними звичками. З цією війною буде так само. Покоління українців будуть нести її у собі, спокійно адаптуючись до нових викликів, які перед ними ставитиме життя. Але тавро, залишене війно, незмінно буде у них на тілах і душах.

#українською #українськийблог #війна в україні #fuck russia #fuck russians #russia is a terrorist state

[bez-nichoho]

Про ніщо (34)

Бувають вечори, коли слід пити лише темне пиво. Сьогодні був один з таких. Я сидів у закладі, назва якого нікому нічого не скаже. Читав книжку й відривався від тексту, аби ковтнути пива. І повертався — не конче до того речення, на якому спинився. Це не було обов’язковим. Я читав книжку фраґментарно, випадковою вибірковістю.

І завдяки цьому отримував більше, аніж написав автор. Такий спосіб читання давав мені нагоду додумувати те, що я пропустив — цілі шматки розповіді я уявляв на свій лад, від чого ця розповідть ставала іншою. Навіть трохи моєю. Читаючи у такий спосіб, можна навіть почати писати. Сподіваюсь, зі мною цього не трапиться. Принаймні в ті дні, які перетікають у вечори, коли слід пити лише темне пиво. Інші дні. Чиїсь інші дні.

Був початок літа. Чи так: початок літа відбувся. Це означає, що вже можна молитись на осінь. Колись я читав книжку, в якій було написано, що осінь — це рафінація понять. Не знаю, чи це справді так. Я волію мати осінь без понять, бо сама осінь є найвищим поняттям. Коли вона надходить, то вимагає уваги й занурення. Відчування та чування. Вслуховування та вислуховування. Осінь можна проживати як проживається добра проза. І так само можна пропускати цілі тижні, заповнюючи прогалини чимось своїм. Так осінь виростає сама над собою. Так можна з нею синтезуватись і стати її частиною. Її співучасником.

Осінь годиться для житнього хліба, присмаченого часником, і темного пива, авжеж. Насамперед темного пива. Мабуть, якраз тому не лише восени трапляються вечори, коли слід пити лише темне пиво — так можна заповнити усі прогалини, які мають бути заповнені осінню. / Івано-Франківськ чи то пак Станиславів, в часі ще однієї резиденції

#українською #український tumblr #український блог #український пост #український тамблер #українськийблог #українська література #українськапроза #письменник #письменництво

[bez-nichoho]

Про ніщо (33)

Поки мандрував, написав їй листа. Знадобилось якихось три тижні, аби він дійшов. Дзвонила опісля. Каже: плакала, коли читала. Я нічого на це не сказав. А що мав би? Все було сказано — там, у листі. Не знаю, чи вона розуміла, що це таке віддалене прощання. Або: відтерміноване прощання. Але я це робив не із доброї волі. Це ж не я їду на роки на інший кінець світу. І хто зна, як воно буде, після отих років. І хто зна, чи я буду опісля тих років. Так нам зараз доводиться: кожен день може стати останнім. А як втраплю до війська, то тим паче. Ну, але що загадувати. Треба буде натомість щось робити. Дописати тексти, які винен редакторкам. Врешті завершити всі процеси підготовки і пустити книжку в друк. Нарешті взятись за той клятий подкаст. Закрити інші поточні проєкти. І не загнутись від туги поміж та опісля.

[bez-nichoho]

Резиденція. День 15. Постскриптум

Я прокинувся о 05:30. Спершу я не знав, навіщо прокинувся в цей час, адже це було на 30 (як потім виявиться, на 60 хвилин раніше). Одначе відчинивши вікно, вдихнувши холодного світанкового повітря і вслухавшись у ранок, я все зрозумів. Тільки послухайте це!

Дозбирування речей. Пакування. Прибирання. Сніданок. Запис у книхі гостей. Може, колись втрапите туди, то знатимете, що це був я. Як у Лишеги: «ви не впізнали?. так, це я..».

І ось уже восьма. Ось уже приїхав пан професор. Ось уже треба прощатись. Друзі-поляки вже встали, прийшли перекинутись словом і попрощатись. І перекладачка з Києва прийшла. А інші ще спали. Нічого. Аби виспались. Попереду в усіх довга дорога.

2 з половиною години до Варшави. 2 з половиною години розмов про Пауля Целана (пан професор не лише германіст, а й спеціаліст по Целану), про літературу й поезію, про польщизну і українщизну. 2 з половиною години приємних розмов, які зробили дорогу геть короткою. Перший за два тижні фільтр у кав'ярні музею сучасного мистецтва, кілька хвилин із папіркоскою, розглядаючи оте величне радянське хто-зна шо в центрі міста, знимка — бо це ж чекпоінт. З чого почав, тим і завершую.

Година до автобуса. Мені треба добратись на інший вокзал. А перед тим я дуже хочу забігти в книгарню. Йду в одну на Варшаві центральній. Там нема поезії і вибір взагалі поганий. Йду в іншу — те саме. П��реходжу з вокзалу у торговий центр поруч і знаходжу емпік. Чому б ні. Переглядаю поезію, польську прозу, репортажистику, але на все геть мало часу, а на таку книгарню мені хоча б 3 години... В результаті хапаю найновішу книжку Стасюка, ще одну дитячу на подарунок, лишаю там майже 90 злотих і вискакую на вулицю. Часу мало, це я розумію. Що ж. Знову доведеться викинути двадцятку на таксі. Головне — подумки не переводити у гривні. Але нема часу на це. Дорогою до таксі зустрічає мене дівчинка із боксом для пожертв. — Dzień dobry. Mam na imię Alina. Pan wygląda jak Brad Pitt, a my tutaj zbieramy pieniądze na... — Ma pani akcent ukraiński, tak? — питаю натомість, усміхаючись. — Tak... — відповідає якось знічено вона і опускає очі. — Тоді вітаю, Аліно. Можемо поговорити нормально, — усміхаюсь до неї, показуючи, що не налаштований проти неї жодним чином. — Ов... Я... Ви з України теж? — на мить розгублюється вона. — Так... — кажу я і не встигаю продовжувати, як вона одразу починає знову... — Ми тут збираємо кошти хворому хлопчику...

Я б хотів з нею поговорити. Спитати, звідки вона, як їй ведеться, як вона потрапила до Варшави і так далі. Аліно, думав я, ти б знала, як потішно було ось так випадково натрапити на своїх.

Поки я про це думаю, Аліна надалі щось говорить про хвору дитину. За два тижні у мену назбиралось чимало дріб'язку — хоча якщо полічити, то десь двадцятка й буде. Відсипаю монети їй в коробку.

— Даруйте, Аліно, маю лиш монети, готівку залишив у книгарні. Але монет чимало. — Тааааак, — каже вона. — Я бачу. Дякую вам. — Собі подякуй. Це ж ти заробила цьому малому тим, що ти така ж, як і я. — думається мені, але у відповідь я лиш приязно усміхаюсь їй і киваю. Чекаю біля зупинки таксі, яке прибуває за дві хвилини. Встигаю купити воду і печиво на іншому вокзалу, заскакую в автобус. Знову не біля вікна... Нічого.

Майже вс�� дорогу читав «Біле Ікло» Джека Лондона — це я вирішив, що треба трохи класики почитати, власне чогось легшого від того, що я читаю завжди, бо від отих тонких матерій іноді треба відпочивати. Кордон минули швидко — якісь дві години на обидві митниці. Перевіряли так-собі. Можна було провезти хто-зна що. Якби ж у мене був час на шукання і купляння хто-зна чого звісно.

І от. Якісь 10 годин і я у Львові. Тіло ниє і болить. Йду ночувати до друга, адже перед самим від'їздом мені довелось переїхати. Я встиг лише перевезти речі, але не обжитись. Я навіть не розклав їх. Навіть не забрав ключ від нового помешкання. Я вже й забув, що це було. Ніби минуле життя.

І аж вранці, коли виходжу до міста від друга, розумію, що Львів проваждав дощем і зустрічає дощем. Така циклічність. А ще — зустрічає вірою в людство, писаною на стінах. Люблю це місто.

Ось і все.

Позаду — два тижні в пущі, перша закордонна резиденція, не перша перекладена книжка, час, протягом якого я думав відпочити, але не дуже й вийшло. Словом, гарно було. Письменником, виявляється, не так і погано бути. Але складно.

І ось, нарешті я можу знову дозволити собі писати сюди якісь замислуваті тексти, якісь поетизовані рефлексії та емоційну ексзистенцію, а не просте фіксування реальності, яке я навіть не редагував, бо не було коли.

Протягом цих двох тижнів я писав ці тексти для себе. Аби пам'ятати. Щоби пам'ять мала зачіпку, коли захоче згадати — завдяки тексту й фото. Фіксував, що було сил і часу. А ви принагідно (і вочевидь мимоволі) стали свідками цього фіксування. Може воно вам шось дало. Сподіватимусь, що так, любі підглядальники й підглядальниці, любі тамблеренята.

#українською #український пост #українськийблог #український блог #український контент #український tumblr #укррайт #укртумблер #укртумба #укртумбочка #письменник #щоденник

[bez-nichoho]

Резиденція. День 14. Фінал

Останнього дня я вранці вирушив до Наревки. Слід було відправити лист, який я писав у попередні вечори. Колись я листувався чимало. Мабуть, найдовше з дівчинкою із півдня, яка доволі неоднозначно (м'яко кажучи) сприйняла факт окупації свого міста рснею. І тепер вона десь в рашці, здається. Я не знаю, яка за цим стоїть історія. Можливо, якась драма абощо, як це буває на війні. Але у мене нема ресурсу виправдовувати її, думаючи, мовляв, може довелось абощо. Попутного вітру, як то кажуть. Але мова не про це. Власне я читав не одне листування: Пауля Целана та Інґеборґ Бахман, Віслави Шимборської та Корнеля Філіповича, листи Франца Кафки та інших. Усі ці (та інші) письменники й письменниці часто мандрували. І часто надсилали листи з місць, де тимчасово перебували. Погодьтесь, є у цьому певна романтика. Я вирішив зробити так само. Взяв велосипед і подався на пошту. Дорогою заїжджав на місця, які полюбив у попередні дні. Скажімо, підтоплений луг, на якому я мав одну з перших ближчих зустрічей із зубрами.

Або неймовірно атмосферний кірхут. Перші мої відвідини цієї місцини були сірої днини під захмареним небом. Другі — у теплуватому весняному сонці, яке вилізло на небо за ті майже 10 хвилин, поки я добирався від лугу до кірхута.

Доїхав до пошти. Надіслав лист. Сподіваюсь, він знайде свою одержувачку. А я опісля подався на інші цвинтарі. Один — кладовище часів Першої світової, яке мене розчарувало. На тихій поляні в лісі побіля села лежить 11 надгробків — російським в'язням німецьких таборів, які тут були в часі Великої війни. Відновлені поховання без імен з простими металевими хрестами. Розчарування. Зате галявина біля нього прекрасна. Із дубами й вуликами. (фото з різницею у 180 градусів)

Із військового цвинтаря я подався на католицький. У Наревці є старе-старе католицьке кладовище. Там уже нікого не ховають. А на кількох сотнях квадратних метрів зосталось зовсім небагато надгробків. Десь із 20 може назбирається. А написи збереглись взагалі на одиницях. Якби не мур і цвинтарна брама з хрестом, то можна було би подумати, що це парк.

Я люблю цвинтарі. Особливо старі. Там тихо і добре. А ще цвинтарі — це німі оповідачі історії та історій. Бо прочитати на надгробках можна чимало, читаючи поміж рядків. Цвинтарі показують, від чого вмирали люди, як часто, як густо. Цвинтарі показують, як люди жили, як думали, що любили — це видно навіть не лише написах, а й по формах та розмірах надгробків. Іншими словами, цвинтар можне розповісти дуже і дуже багато. Треба лише навчитись з ним розумітись. Але якщо на ньому більше дерев, ніж надгробків, то дізнаєшся небагато. Зате на деяких із цих дерев — якщо вони впали і розкололись, а їй ще й розрізали пізніше, можна полежати. Чом би й ні. Полежати і посвітити потертими підошвами своїх мартінсів, які пройшли зі мною крізь роки і всякі-різні пригоди. І для яких цей день резиденції також виявився останнім. Останнім з усіх днів. Бо я порвав їх в лісі ще раніше. І вирішив, що не повезу в Україну. Тому після повернення я розрізав їх ножем. Частину викинув, частину забрав (із шматків якісного взуття я роблю гаманці або щось подібне. Зроблю і з них. Так ці черевики матимуть нове життя). А лежати на розколотому дереві дуже добре.

Після католицького цвинтаря я подався до будинку. Слід було пообідати і зібратись на подію. Того дня у нас була підсумкова зустріч у Наревці, де ми розповідали про те, як нам жилось на резиденції і як працювалось.

Приїхавши до будинку й пообідавши, я ще встиг імпровізовано зняти свого роду відпоезію: записав читання двох своїх колег по резиденції: білоруського та польського поетів. Що з цього вийде — побачимо.

Після обіду приїхала одна з модераторок події, прекрасна польська перекладачка, яка ще й була моєю сусідкою у тому крилі будинку, де я всю резиденцію прожив сам. Ми всі посиділи з нею, поговорили, а потім і настав час збиратись на подію. Невдовзі приїхав другий модератор — професор Варшавського університету й германіст. Ми позбирались й подались їхніми автами до галереї.

Галерея не надто особлива. Дві зали із картинами, які малювали художники під час інших резиденцій. В основному пуща й місцевий колорит. Але ось в третій залі краса — чудесна місцева вишивка гладдю. Дуже вона красива. Особливо на чорному тлі. У цій залі у нас і відбувалась подія.

Все виглядало серйозно, так (принагідна дяка за фото Олені з Ха). Прийшло трохи людей (місцеві не надто заангажовані в культурне життя) — якраз, аби зала була повною, але без дискомфорту. Ми трохи говорили, трохи читали і свої тексти і те, що зробили в часі резиденції. Я прочитав один перекладений вірш польською та укранською. Лиш один, бо їх ще треба редагувати. Не хотів більше. Натомість читав свої вірші з воєнного часу, перекладені на польську однією чудесною перекладачкою, яка дуже підтримує Україну не перший рік. Про підтримку говорилось чимало. Подякував Польщі й полякам за ту підтримку, яку ми отримуємо від них. Вони подякували за нашу силу й витримку, за тримання оборони. Добре, коли є порозуміння. Я ж кажу: у поляків нема проблем із розумінням того, яким непотребом є рсня. І це добре.

Опісля мав бути почастунок. Він власне й був — вино, легкі закуски. Як то завше буває на подіях чи виставках, такий суто галерейний формат. Але за якусь мить місцеві жінки починають носити на столи їжу. І через 15 хвилин зала, де ми проводили подію, нагадує сільське весілля. Нас припрошують сідати, а ми не сміємо відмовити їхній шаленій гостинності й докладеним зусиллям. Своєму почуттю голоду, правду кажучи, теж.

Повні столи місцевих страв. Я не пригадую, як вони називаються, але було смачно. М'ясо у різних варіаціях, страви із овочів, смачнючий пиріг із картоплі, який місцеві звуть бабкою, ще всякі наїдки, різна випічка (пляцки, йо) і те ж вино. Ціла тобі забава! Але до таких посиденькок мені насправді бракувало горілки. Горілки я не люблю взагалі-то, але вона б не баламутила колорит, який створили ці чудові жінки, як це робило вино. Самогон ідеально би пасував таким посиденькам. Але, можливо, вони там думали, що літератори п'ють лише вино... насправді літератори п'ють все.

Подія завершилась не лише теплою і смачною їжею, а й вдячністю, теплими розмовами і подарунками для нас — таке, всіляка дрібнота, але приємно. Ми сіли в авта й поїхали до будинку. У будинку ще сиділи із нашими гостями — паном професором і пані перекладачкою, допивали наше вино, бо ж останній день. Я посидів годину-другу і зрозумів, що треба йти збирати речі, бо о 8 мені вже виїжджати — пан професор має заїхати за мною автом. Складалось повільно і сумно. Але паралельно і радісно, бо ж попереду було повернення додому.

Такий ось насичений видався останній день. А це лише частина з того, що було й відчувалось. У текст вього не впхаєш. Але добре, що влізло хоча б це.

#українською #український пост #український блог #український tumblr #письменник #щоденник

[bez-nichoho]

Резиденція. День 13

Якось до цього не було відчуття, що ось, вже й кінець резиденції. А 13-го дня воно з'явилось. Аж стало трохи сумно. Але журитись не було коли — перед обідом до нас приїхали репортери з польського телебачення. Брали інтерв'ю. Вже коли зі мною поговорили, я зрозумів, що не так — не питали про війну. А я хотів розповісти. Хоча у поляків нема з цим проблем. Так само як із розумінням, що рсня — це сміття, яке просто треба спалити. Але ще одне нагадування не буває зайвим. Цього разу ще раз нагадати не вдалось.

Опісля я займавс якоюсь роботою. Вже й не згадаю, чим саме. Це мені урок (і вам, якщо не хочете здійснювати моїх помилок) — якщо вже взялись писати щоденник, не відкладайте писанину на потім. Бо деталі у пам'яті дуже швидко затираються. Особливо коли це щось буденне. Щось, на що не звертаєш особливої уваги.

На вечір у мене не було особливих планів. Звично засидівшись, я повечеряв, позбирав сміття і подався з ним до сортувальні. Аж тут у залі поляки сидять. Кажуть, мовляв, ми тут подумали, що треба зараз піти в пущу. Йдеш з нами? А я що? Я йшов у сортувальню. Але хто я такий, аби обмежитись лише нею? Хто я такий, аби зрезиґнувати з походу в глухий ліс, де є не лише зубри (які можуть бути ой якими небезпечними), а й можуть трапитись вовки, кабани чи якісь інші борсуки. Отож-бо: хто я такий, аби не погодитись на таку пригоду? От я й погодився. Тим паче, у мене завше при собі налобний ліхтарик (життя в Україні спонукає мати таке завше під рукою). Нас назбиралось аж четверо — один польський поет, один український поет (се йа), одна українська перекладачка і один польський перекладач. Два налобні ліхтарики на чотирьох. Непогано.

Ніч в пущі особлива. Якщо повимикати усе світло — якесь ледь вловиме сяйво крадеться понад лугом, над рікою. У лісі неймовірна тиша: ні пташиного співу, ні скрипу дерев. Десь по той бік ріки сплять стада зубрів. Прокидаються і виходять на пошуки їжі борсуки. Ледь помітними силуетами страдаються вовки. А тут, з нашого боку, лише тиша. М'яке перетікання води у ріці. Нечутні помахи кажанячих крил. Наше дихання.

Це був гарний досвід. Пуща вночі геть не така, як вдень. І це варто було пережити.

#українською #український пост #український блог #український tumblr #письменник #щоденник