#Армія України | Explore Tumblr Posts and Blogs

polandwars · 3 months

Text

Польсько-Радянська війна 1919-1920рр.

Варто зазначити, що Польща, відновила свою державність, після розпаду Австро-Угорщини, що також є закінченням Першої світової війни 1918 рік. Польща відновлювала свою державу, до 1918 року, польські землі були окуповані Австрією, Німеччиною та Росією.

У 1918 році також була утворена ЗУНР Українська держава, з якою Польща розпочала війну і яку окупувала у 1919 році. На горизонті наближалась війна з радянськими комуністами. Симон Петлюра голова УНР уклав договір з Польщею, поляки домомагають звільнити Україну від комуністичної окупації, взамін за Польщею залишається Захід України. Варто сказати, що комуністична Радянська Росія, яка на той час окупувала велику частину України, становила пряму небезпеку Польщі.

Війна розпочалась 28 січня 1919 року, на боці Польщі виступило в 15 тисячене військо УНР. Більшовики загалом стягнули великі війська для війни з Поляками.

Перша сутичка яка відбулась у цій війні трапилась 14 лютого 1919 року, і отримала назву бій за Березу-Картузьку.

Після закінчення Першої світової війни розпочалася планомірна евакуація німецької армії з територій Прибалтики, Білорусії та України. Уряд РРФСР, прагнучи уникнути конфлікту з Німеччиною, який могли б використовувати у своїх інтересах країни Антанти, просував Червону армію на захід слідом за німецькими військами, що йдуть обережно. До кінця січня 1919 року Західна армія зайняла значну територію Білорусії та українського Полісся.

5 лютого у Білостоку було підписано військово-політичну угоду між німецьким командуванням та представниками новоствореної польської держави. Угода передбачала передачу німецькими військами на території Гродненської губернії польським військам. Після укладання угоди почалося просування польських військ на схід через контрольовану німецькими військами територію. Польські війська неминуче мали зіткнутися з частинами Червоної Армії, що рухалися назустріч.

Для наступу на півночі та пів��ні Гродненської губернії польське командування створило дві групи військ. Північною групою командував генерал Вацлав Івашкевич, південною – генерал Антоні Лістовський. Група генерала Листовського після переговорів із німецьким командуванням 10 лютого зайняла місто та фортецю Брест. Вранці 12 лютого два уланські полки зайняли Кобрин.

14 лютого о 7 годині ранку 57 солдатів 5-ї та 6-ї кулеметних рот і 5 офіцерів батальйону на чолі з капітаном Петром Меницьким раптово атакували Березу-Картузьку. У місті було 180 бійців РККА, 80 у тому числі після нетривалого бою потрапили в полон.

Дізнавшись про просування польських військ вздовж залізничного Брест-Мінська, Тимчасовий революційний уряд Соціалістичної Радянської Республіки Литви та ЦВК Рад БРСР направили 16 лютого ноту польському уряду з пропозицією створити змішану комісію для мирного врегулювання територіальних питань, що залишилася без відповіді.

5 березня 1919 року, відбулась битва за Пінськ між Польськими силами та радянськими окупантами.

У лютому 1919 року польські війська, що займали територію на сході, вступили в бойовий дотик із частинами Червоної Армії. Наприкінці другої декади лютого 1919 року ситуація на польсько-радянському фронті була такою: на лінії Володимир-Волинський — Ковель стояла група генерала Ридз-Смигли. Група генерала Листовського була зосереджена в районі Бреста та забезпечувала лінію Кобрин — Пружани. Вона мала передові підрозділи у Мокранах, Кобрині та Пружанах. Група генерала Івашкевича була зосереджена у Волковиську, а передові частини – на річці Зельв'янці та у Мостах. Німецькі війська, які повинні були покинути цю територію по Комп'єнському перемир'ю, все ще стояли на схід і на північ від Гродно. На той час чисельність польських військ на сході не перевищувала 12 батальйонів, 12 ескадронів та 3 артилерійські батареї. Їхнє число становило приблизно 500 офіцерів і 7000 рядових.

На пінському напрямку польським військам протистояла радянська 17-а стрілецька дивізія (начдив Г. М. Борзинський) силами 151-го та 152-го стрілецьких полків у районі Пінська та 148-го стрілецького полку в районі Янова (сучасний Іваново) та частин 2- го стрілецького полку, маючи підтримку двох артилерійських батарей та бронепоїзда.

27 лютого польські війська перейшли у наступ. Після дрібних сутичок з противником, що відступає, був захоплений Дрогичин, потім 3 березня — Янів, де було взято 20 полонених. Загін майора Домбровського (420 солдатів) у ніч із 27 на 28 лютого захопив Коссово, 1 березня — Хомськ і встановив зв'язок із військами в Янові. Домбровський мав обійти Пінськ зі сходу у бік Халево і відрізати шляхи відходу оборонцям, а група «Кобрин» майора Нарбутт-Лучинського мала рухатися залізничними коліями прямо на Пінськ. Пошкодження залізничної колії означало, що поляки були позбавлені можливості підтримки піхоти бронепоїздом, який діяв у цьому районі.

5 березня близько 11 години ранку польські війська розпочали штурм Пінська. Головна колона атакувала із півночі. Було атаковано залізничну станцію, а Російська офіцерська команда атакувала у бік двору (передмістя) Гай. Під час тригодинного бою польська піхота кілька разів атакувала в багнети. Близько 14 години Пінськ був захоплений, і війська Червоної Армії, щоб уникнути оточення, швидко відійшли на південний берег річки Піни. Змучена форсованим маршем польська піхота не могла наздогнати швидко супротивника, що швидко відступає. Кавалерії майора Домбровського також не вдалося відрізати відступ червоноармійців.Наступ на Пінськ став першою великою битвою польських військ на польсько-радянському фронті. Взяття Пінська завадило радянському командуванню зді��снити запланований наступ на Брест. Втрати поляків склали троє вбитих та десять поранених. П'ятдесят людей було взято в полон, захоплено два станкові кулемети, один локомотив і двісті залізничних вагонів, понтонну колону та військові склади. Втрати радянської сторони 50 полонених.

Польські війська в Пінську.

Наступна битва відбулась 16-17 квітня 1919 року, і отримала назву битва за Ліду.

На початку березня 1919 року польська армія розпочала серію наступальних дій у Білорусії, внаслідок яких 2 березня захопила Слонім та 5 березня Пінськ. На північній ділянці польські війська сягнули Ліди. Район Ліди був слабким місцем у радянському фронті, оскільки польські війська вбили в нього клин і зайняли Ейшишки, розташовані між Лідою та Оранами. За рішенням головнокомандувача Ю. Пілсудського польська армія мала атакувати Вільно і одночасно розпочати наступ на Ліду для забезпечення тилу. 23 березня 1919 року польський рейдовий загін у складі трьох ескадронів за підтримки артилерійської батареї атакував Ліду та зайняв казарми, але був вибитий радянськими військами. Для наступу на Ліду та остаточного взяття міста було сформовано бойову групу під командуванням генерала Юзефа Ласоцького у складі семи піхотних батальйонів , двох з половиною ескадронів кавалерії, двох батарей польової артилерії та двох батарей важкої артилерії. Головнокомандувач Пілсудський у ніч з 14 на 15 квітня прибув зі штабом у своєму поїзді на станцію Скжибовце на лінії Волковиськ — Ліда (30 км на південний захід від Ліди). Звідси він вранці 15 квітня наказав про початок наступу.

16 квітня 1919 року о 5 годині ранку група розпочала наступ на Ліду. Наступ проводився з трьох напрямків – з півночі, заходу та півдня. У той же час місто було оточене зі сходу польською кавалерією, завданням якої було перервати залізничне сполучення Ліда — Молодечно. Сили Червоної Армії у місті були досить численними, оскільки її гарнізон було посилено частинами Західної стрілецької дивізії з Вільно (3-й Седлецький революційний полк під командуванням Ф. Рупневича та 6-й Гродненський революційний полк під командуванням І. Кукуєва) та групами озброєних місцевих євреїв. . Польські атаки, що переходили в штикові сутички, зазнали невдачі.

Через наполегливі бої за Ліду Пілсудський наказав призупинити наступ на Вільно до взяття міста. Він також наказав направити додаткові сили для боротьби на цій ділянці. У ніч з 16 на 17 квітня прямо з поїздів на штурм Ліди були відправлені два батальйони, які з ранніми діючими підрозділами всю ніч, захоплюючи будинок за будинком, намагалися зламати опір радянських військ, підтриманих вогнем з бронепоїзда. О 4 годині ранку війська генерала Ласоцького перейшли у концентричну атаку. Вони повели атаку вздовж залізничної лінії, що веде з півдня до залізничної станції в Ліді, а потім, скориставшись раптовістю, захопили її. Потім полякам вдалося захопити решту міста. Зрештою, до 5 години ранку Ліда була захоплена. Після захоплення міста відбувся єврейський погром, у якому взяли участь солдати польських частин. Євреїв звинувачували у стрільбі по солдатах під час бойових дій.

Наступна сутичка відбулась 13-19 квітня 1919 року і отримала назву бої за Барановичі, невеличке білоруське містечко.

У лютому 1919 року польські війська, що наступали, вступили в бойовий дотик з частинами Червоної Армії. Почалася не оголошена радянсько-польська війна. У середині лютого польсько-радянський фронт утвердився вздовж річки Щара. Барановичі були великим залізничним вузлом, контроль за яким дозволяв будь-якій армії, що займала його, легко перекидати війська в чотирьох напрямках.

Перша спроба якщо не захопити місто, то дезорганізувати радянські війська було здійснено 17 березня силами чотирьох ескадронів, які, пройшовши через Сенявку, Городище та Нову Мишу та руйнуючи залізничне полотно та мости, напали на станцію Барановичі та захопили її, що викликало паніку у тилах радянських військ. Утримати такими малими силами Барановичі поляки не могли і 20 березня експедиційна група повернулася за Щару.

У березні 1919 року польське командування спланувало наступ на Вільно. У план також входив демонстраційний напад на Барановичі, Ліду та Новогрудок. Ці дії були покликані відвернути увагу командування радянської Західної дивізії від головного напряму удару, яким був віленський напрямок. Завдання щодо захоплення Барановичів та Новогрудка було доручено генералу Адаму Мокшецькому. У його розпорядженні було дев'ять піхотних батальйонів, 3-й та 9-й уланські полки, кавалерійська група майора Домбровського та три артилерійські батареї. Поляки наступали концентрично із чотирьох сторін. Радянські підрозділи (4-й Варшавський полк, 2-й Люблінський полк; 3 тисячі багнетів і шабель) розташовувалися на широкому фронті і не завжди могли підтримати один одного.

13 квітня розпочався польський наступ, але після трьох днів важких боїв його було зупинено біля річки Мишанки, оскільки не вистачало боєприпасів. 10-й Мінський полк, що прибув на фронт, відкинув групу полковника Паславського з Адамова. У цій ситуації командир Литовсько-Білоруської дивізії генерал Станіслав Шептицький посилив групу генерала Мокшецького піхотним батальйоном, татарським кавалерійським загоном та артилерійською батареєю.

18 квітня поляки відновили атаки за підтримки двох бронепоїздів. Незважаючи на те, що наступ на Нову Мишу провалився, на ділянці вздовж залізничного фронту поляки досягли Узног, а група Домбровського перетнула Мишанку, увійшла в пролом і почала маневр в обхід Барановичів з південного сходу. 19 квітня були захоплені Столовичі на північ від Барановича, і поляки перерізали дорогу на Мінськ. Результат боїв визначила смілива атака 10-го уланського полку, який атакував обози, що відступали, викликавши паніку в тилу частин, що обороняли місто.

Наступна бойова операція відбулась 19-21 квітня 1919 року, і отримала назву Віленська операція.

Віленська операція була першою наступальною операцією на литовсько-білоруському оперативному напрямку, якою керував особисто головнокомандувач Юзеф Пілсудський. Основним елементом операції був рейд 1-ї кавалерійської бригади підполковника Владислава Бєліни-Пражмовського та дії 2-ї піхотної дивізії легіонів генерала Едварда Ридз-Сміглого на Вільно. Одночасні атаки на Ліду, Барановичі та Новогрудок мали на меті пов'язати значні сили противника та відвернути його увагу від головного напряму. Крім того, польські частини прикривали ударні групи з боку Гродно від можливої ворожої протидії німецьких військ, ще не виведених за Комп'єнським перемир'ям.

Тим часом, Реввійськрада Литовсько-Білоруської армії (командувач А. Є. Снесарев) і штаб Литовської дивізії (начдив М. В. Лежинський), дізнавшись про поразку Західної дивізії під Лідою, не вжили термінових заходів щодо захисту Вільно. Вимога командувача фронтом підготовку міста до груповий обороні залишилося лише з папері. У самому Вільно серйозною силою був лише один 153 полк.

Провівши розвідку на стику Литовської та Західної дивізій поляки зосередили тут кінний загін силою до 2000 шабель під командуванням підполковника Беліни-Пражмовський, із завданням набігу на Вільно. 17 квітня цей загін був уже під станцією Беняконі, де мав сутичку із бронепоїздом. Загін маскувався, і команда бронепоїзда не розгадала сили і наміри противника не повідомила про це штаб. Віленська військова влада також, мабуть, не надала серйозного значення нападу на бронепоїзд за 50 км від Вільно.

Тим часом, загін Бєліни, маскуючись, протягом 18 квітня здійснив 60-кілометровий пробіг і о 6-й годині ранку 19 квітня підійшов до станції Вільно з південно-східного боку. На��іт на станцію був такий несподіваний, що колишній там ешелон червоноармійців був захоплений без жодного опору. Рушивши зі станції до міста, польські кавалеристи за кілька годин зайняли половину Вільно, захопивши два мости через Вілію. Цього ж дня поляками було відновлено рух поїздів Ліда-Вільно, і перший батальйон піхоти з Ліди до полудня цього дня був перекинутий у Вільно. Зав'язалися вуличні бої у південній та західній частинах міста. Крім регулярних підрозділів з радянської сторони, у них брали участь комуністичні групи, з польського боку — місцеві поляки.

Пілсудський зумів швидко перекинути сильне угруповання (2-а піхотна дивізія легіонів) генерала Ридз-Сміглого у Вільно і домогтися переваги в силах. Тим часом штаб радянської Литовської дивізії, що знаходився у Вільні, встановив зв'язок з полками і направив на Вільно 6-й полк із району Мейшагола, але цей полк відмовився наступати на місто. Спроба підтягнути інші частини, завдяки неорганізованості, закінчилася невдало. Після триденних кровопролитних боїв полякам вдалося очистити Вільно від радянських військ. 21 квітня, у день повного захоплення міста, туди прибув сам маршал Пілсудський, захоплено зустрінутий місцевими поляками. Несподівана Віленська катастрофа внесла повний розлад до лав Литовсько-Білоруської армії. Командування фронту та армії, не маючи резервів, не могло нічого зробити, щоб відібрати назад місто. Спроба створити кулак із 3-ї бригади 17 дивізії з боку Мінська ні до чого не призвела.

Взяття Вільно, відкривала шлях до Мінська, саме тому 8 серпня 1919 року, розпачалась Мінська операція Польських сил, по вибиттю комуністів з Мінська.

Влітку 1919 після успіху польських військ у кількох битвах з військами Радянської Росії, обом сторонам знадобився час для реорганізації своїх сил і концентрації військ. Однак польське керівництво вирішило завдати ще одного удару більшовикам, користуючись результатами польського наступу. Його метою була 16 армія з командуванням у Мінську. Це дозволило б знищити матеріально-технічне забезпечення радянських військ після взяття контролю над залізницею в районі Мінська. 4 липня польські війська (Литовсько-Білоруський фронт) на чолі з генералом Станіславом Шептицьким захопили Молодечно. Після цього командувач фронтом зупинив наступ, щоб перегрупувати і поповнити військові сили.

Про наближення катастрофи голова Раднаркому Литовсько-Білоруської РСР Міцкявічус-Капсукас телеграфує до Москви В. І. Леніну: він повідомляє, що ворога вдалося на якийсь час зупинити лише за 30 кілометрів від Мінська. На той час вже завершено евакуацію всіх цінностей із міста. Ці звістки викликають у Москві сильне занепокоєння. За рішенням ЦК партії більшовиків до Мінська як члена Реввійськради Західного фронту направляється «особоуповноважений» Ради оборони І. В. Сталін. Він пробув Мінську з 13 по 17 липня 1919 года. За цей час було змінено керівництво 16-ю армією, якою з 14 липня став командувати В. П. Глаголєв; був викликаний до Мінська Серго Орджонікідзе як член Військової ради 16-ї армії. Сталін переконався у повній безперспективності оборони столиці.

Проте 52-а радянська стрілецька дивізія 17 липня контратакувала і спробували повернути Молодечно. Польські війська відбили противника, і силами 41-го та 42-го піхотних полків та частини 2-го полку легіонерів здійснили контратаку і вийшли на лінію Заславль – Паперня – Біларуччя. Потім генерал Шептицький знову припинив свій наступ, очікуючи на підхід підкріплення — Великопольської групи.

29 липня радянське командування Західного фронту зажадало від командарма-16 провести наступ у фланг противника від Полоцька у напрямку Вілейки та Молодечно, щоб стримати тиск польських військ на Мінськ, але 16 армія не змогла це зробити через відсутність резервів і плутанини, що панувала у військах . 4 серпня командування Західного фронту вимагало утримати Мінськ, використовуючи резерви із запасних частин армії, пообіцявши перекинути підкріплення в тисячу бійців із Мозиря.

Для захоплення Мінська були сконцентровані значні сили у складі 12 000 піхотинців, 2000 кавалеристів та 40 гармат. За польським планом місто охоплювалося широкими кліщами. 8 серпня польська армія перейшла у наступ. 2-а піхотна дивізія легіонерів наступала на Мінськ із північного сходу, Великопольська група – із північного заходу. 1-а піхотна дивізія легіонерів прикривала фланг 2-ї дивізії з півночі. 15-й уланський полк отримав завдання перерізати залізницю Мінськ — Борисов. Водночас із району Налібоцької пущі на Койданов наступала група генерала Ю. Лясоцького. Слідом за атакуючими частинами 2-ї дивізії легіонерів наглядати за ходом бою на околиці Мінська автомобілі приїхав головнокомандувач Ю. Пілсудський.

Безпосередньо бої за Мінськ повели 2 і 3 батальйони 4 полку піхоти легіонерів на чолі з майором Станіславом Тессаро і група майора Юзефа Щепана у складі 1 батальйону 2 піхотного полку легіонерів, посиленого штурмовим батальйоном з 4 -го піхотних полків легіонерів Штурмовий батальйон був найуспішнішим і о 10:00 увійшов до передмістя Мінська. Сутички на міських вулицях тривали цілий день. Радянські війська подекуди використовували броньовики. Поляки близько 12:00 зайняли західну частину міста та підірвали залізницю на Бобруйск. До 19:00 польські війська повністю опанували місто, захопивши в полон близько 500 осіб, 8 паровозів та 90 вагонів.

Наступна битва відбулась 28 серпня-3 вересня 1919 року і отримала назву битва за Бобруйськ.

Після захоплення Мінська війська Литовсько-Білоруського фронту отримали можливість продовжити наступальні дії аж до річки Березина. Коли передові частини Великопольської групи 24 серпня досягли району Осиповичів, генерал Станіслав Шептицький наказав взяти Бобруйськ. 25-27 серпня частини групи зайняли вихідні позиції.

Радянські війська, що обороняли Бобруйськ, підготували оборонні рубежі на річці Вовчак, використовуючи польові зміцнення часів Першої світової війни. Бобруйський плацдарм обороняли радянські 67-й та 68-й стрілецькі полки 8-ї стрілецької дивізії, два батальйони матросів та три бронепоїзди. Усього близько 2500 солдатів.

24 серпня командувач Великопольської групи отримав наказ про взяття Бобруйська. Генерал Конаржевський вирішив атакувати місто за трьома напрямками. 28 серпня група Конаржевського розпочала наступ на Бобруйськ. Ліва ударна група після нетривалої артилерійської підготовки пройшла вбрід через Вовчанку, вийшла на позиції противника, захопила їх і почала переслідування через Червоне. Більшість червоноармійців здалися або безладно відступили. Не допомогла їм і радянська контратака, здійснена у цьому напрямі. Близько 17 години група досягла Бобруйська, вже захопленого 4-м Великопольським стрілецьким полком.

Середні групи майора Брезанєго за підтримки роти танків Рено (Renault FT) капітана Дюфура рушили між залізничною лінією Осиповичі — Бобруйськ і дорогою Слуцьк — Бобруйськ і, зламавши слабкий опір противника, вийшли на перетин дороги та залізничної колії. Поява танків стала великою несподіванкою для червоноармійців, які не чинили опору та відійшли. Після нетривалого бою під Сьомковим, а потім із бронепоїздом група захопила станцію в Бобруйську і близько 15 години увійшла до міста.

Права (кінна) група підполковника Владислава Андерса, подолавши незначний опір супротивника, підійшла з півдня до міста та захопила станцію Березина, за допомогою кінної артилерійської батареї відігнавши радянський бронепоїзд.

Радянські війська, відступивши за річку, зайняли домінуючі пагорби на східному березі і почали обстрілювати польські позиції. Тому в ніч на 1 вересня один батальйон 3-го Великопольського стрілецького полку форсував річку Березину залишками залізничного мосту, а інший батальйон переправився на поромі біля Назарівки. Перед світанком обидва батальйони атакували радянські позиції та захопили Бабін. У наступні дні район плацдарму було розширено, а радянські контратаки, спрямовані на відкидання польських військ за Березину, було відбито. 4 вересня уланський полк тимчасово захопив Клічов, а потім повернувся до Бобруйська.

Вересень-листопад 1919 рік бої на Полоцькому напрямку.

Радянські війська, відступивши за річку, зайняли домінуючі пагорби на східному березі і почали обстрілювати польські позиції. Тому в ніч на 1 вересня один батальйон 3-го Великопольського стрілецького полку форсував річку Березину залишками залізничного мосту, а інший батальйон переправився на поромі біля Назарівки. Перед світанком обидва батальйони атакували радянські позиції та захопили Бабін. У наступні дні район плацдарму було розширено, а радянські контра��аки, спрямовані на відкидання польських військ за Березину, було відбито. 4 вересня уланський полк тимчасово захопив Клічов, а потім повернувся до Бобруйська.

Командування Західного фронту (командувач В. М. Гіттіс), помітивши небезпеку подальшого просування поляків до Вітебська, наказало перейти в контрнаступ з метою відтіснити їх за лінію Березини та Аути. У наступні тижні радянське командування ввело в бій 53 стрілецьку дивізію. Її основним завданням було повернути собі лівобережну частину Полоцька та відтіснити поляків від Двіни. 4 та 5 жовтня 91-й, 92-й, 95-й та 93-й стрілецькі полки атакували без успіху, а 9 жовтня атакувало угруповання, посилене 90-м та 94-м стрілецькими полицями. Перед фронтом 8-ї дивізії також були сконцентровані 461-й, 463-й і 464-й стрілецькі полки, перекинуті з Борисова.

16 жовтня радянські війська перейшли у контрнаступ і зайняли Пишно, відрізавши частини 13-го та 33-го польських полків у Лепелі від переправи на Березині. Однак, незважаючи на відсутність зв'язку з рештою дивізії, полки з боєм пробилися через Пишно на західний берег річки. 21 жовтня радянський стрілецький полк успішно атакував і вибив польський 33-й піхотний полк із Ушач і змусив відійти на межу річки Аута та озера Довге. Відступ призвів до відходу та 21-го піхотного полку також до лінії озера. Одночасно радянські війська вибили 36-й піхотний полк із Екімані та утворили тут плацдарм. Успіх настання радянської 16-ї армії у смузі оборони 8-ї піхотної дивізії стурбував генерала Шептицького. Він вирішив підтримати цю ділянку полками 1-ї литовсько-білоруської дивізії під командуванням генерала Юзефа Ласоцького, яка у третій декаді жовтня залізницею досягла Докшиць. Бійці цієї дивізії увійшли до складу групи генерала Стефана Мокшецького разом із 8-ю піхотною дивізією, посиливши всю ділянку верхньої Березини та лінію оборони в районі озер Довге та Шо. Незабаром 4 листопада контратака об'єднаних сил 8-ї дивізії та 5-го та 6-го піхотних полків 1-ї дивізії легіонів призвела до відновлення лінії фронту під Полоцьком по Двіні. До 8 листопада польські частини вийшли на лінію фронту, зайняту під час вересневого наступу, та перейшли до оборони. Під час данних боїв радянські окупанти втратили 5114 убитими.

Наступна битва була спільної військовою операцією польських сил і латвійських сил проти радянських окупантів, відбулась 3-25 січня 1920 року. І отримала назву битва при Дінабурзі.

У вересні 1919 р. війська генерала Ридз-Смигли після місячних боїв під Двінськом відкинули радянську 15-ту армію за Двіну. Обороною фортеці керував член Реввійськради Радянської Латвії Анс Ернестович Дауман. Латвійська армія оперувала на північ від міста. У тилу червоних активно діяв Латгальський партизанський полк. Пілсудський направив до Латгалії 20 тисяч своїх досвідчених легіонерів. Вони за підтримки танків наступали через Двін.

Гарнізон Двінська складався з трьох полків піхоти, комуністичної роти та кавалерійського ескадрону — всього неповних 2000 багнетів і шабель при 35 кулеметах, 24 гарматах та одному бронепоїзді. Також на околицях міста воювали 2-й латиський полк, Латиський полк особливого призначення 15-ї армії та Естонський полк.

30 серпня 1919 року бійці 30-го стрілецького полку тримали оборону на лівому березі Двіни, поки не наспів на допомогу 2-й латиський полк. Разом із латиськими стрілками знову опанували станцію Калкуна та містечко Нідеркуни. Завзяті бої там тривали кілька днів, селища переходили з рук до рук неодноразово.

У середині вересня 30-й полк був відтіснений до передмостових укріплень, а на лівому березі захищати Гриву залишився полк естонців. Проте 28 вересня польсько-латвійські частини отримали підкріплення та танки, опанували Гривою та перейшли у наступ. Поляки вийшли до лінії залізниці Двінськ-Вішки.

Поляки стояли перед дилемою — якщо більшовики втримаються на Двіні, то 15-та армія матиме прямий зв'язок із 16-ою армією, яка з лютого воювала з поляками. Якщо ж місто захоплять війська фон дер Гольца, то це призведе до небажаного для Польщі впливу німців у прибалтійських країнах. У зв'язку з цими причинами єдиною можливістю поляків був союз із Латвією.

Операція почалася 3 січня, коли польські частини (3-я дивізія і частина 1-ї), при морозі -25°С, форсували замерзлу Двіну і після низки боїв оволоділи містом, втративши при цьому артилерію, під якою при форсуванні проломився лід. Частина 1-ї дивізії наступаючи через Вишки, намагалася перешкодити порятунку частин Червоної Армії. Польські війська наступали з півдня, латвійські з півночі. Фортеця була здана без особливого опору з боку росіян. Гарнізон Двінська (зокрема Латиські стрілки) капітулювала перед латвійськими частинами.

Потім війська, що об'єдналися, продовжили наступ, до кінця січня вийшовши на лінію Дрісса — Освейські озера — Свинюха. Після цього польські війська відійшли за Двіну, а їхнє місце зайняли латвійські частини (за винятком Двінської фортеці, в якій польський гарнізон перебував до липня, коли наступ Західного фронту став загрожувати оточенням).

21 лютого у місті відбувся військовий парад Війська Польського. Юзеф Пілсудський, який прибув до Двінська, під час урочистого обіду з головнокомандувачем латвійської армії генералом Янісом Балодісом, сказав: "Приємно перебувати в оточенні, якому випало справжнє щастя, воювати відповідно до польської традиції за нашу і вашу свободу — не лише за свободу нашого народу, а й за свободу нашого сусіда та друга". Двінчани були дуже гостинними господарями і душевно дякували високопоставленим гостям за своє звільнення.

Пізніше польські війська почали проводити Мозирську операцію, яка відбулась 4-23 березня 1920 року.

Готуючись до великого наступу на території Україні, польське командування вирішило заздалегідь захопити повітове місто Мозир та залізничний вузол Калінковичі. Це перерізало б важливу рокадну залізницю, що дозволяла радянському командуванню швидко перекидати війська і боєприпаси вздовж усього радянсько-польського фронту, і змусило його користуватися більш віддаленими від фронту шляхами сообщения. Крім того, захоплення Мозиря дозволяло польським військам зайняти вигідну позицію на піднесеному правому березі Прип'яті. У разі успіху операції, Поліська група польських військ створила б загрозу правому флангу 12-ї армії.

Поліська група польських військ складалася з 9-ї піхотної дивізії (командувач дивізією та всією групою — полковник Владислав Сікорський) та 2-ї кавалерійської бригади (2 полки, командувач — полковник Здислав Костецький). Група налічувала 7 тисяч багнетів і 1700 шабель, мала 202 кулемети, 28 гармат, 2 бронепоїзди.

Район Мозир-Калинковичі захищали дві бригади 47-ї стрілецької дивізії РСЧА. Польська розвідка оцінила сили противника у 4 тисячі багнетів, 150 шабель, 84 кулемети, 24 гармати та 6 бронепоїздів. У тилу, в районі Речиці (85 км від Калінкович) знаходилася 57-а стрілецька дивізія РСЧА.

Головнокомандувач Пілсудський 26 лютого 1920 видав наказ про початок Мозирської операції на початку березня 1920 року. План операції передбачав наступ 17-ї піхотної бригади в центрі на Мозир та Калінковичі з одночасним обходом сил противника на флангах: на півночі 2-ю кавалерійською бригадою через містечко Шатилки до Дніпра, на півдні 18-ї піхотної бригади через Єль. Цим силам було поставлено завдання оточити та знищити радянські війська у районі Мозиря. Паралельно 4-а піхотна дивізія мала вдарити з півночі на Овруч, щоб відвернути увагу і сили РСЧА від основної операції польських військ.

В умовах весняного бездоріжжя в лісисто-болотистої місцевості війська Поліської групи почали наступ на світанку 4 березня. Перші ж атаки принесли успіх, оскільки випадково збіглися із заміною частин 47-ї стрілецької дивізії частинами 57-ї стрілецької дивізії. Увечері 5 березня два батальйони 17-ї піхотної бригади підійшли до Калінкович, обійшовши їх з північного сходу, і зав'язали бій на станції. Вранці 6 березня польські підрозділи повністю зайняли станцію Калінковичі, узявши в полон близько 500 осіб та захопивши один бронепоїзд.

18-а піхотна бригада 9-ї дивізії опівдні 5 березня увірвалася до Мозиря і захопила міст через Прип'ять. Захоплення міста відбулося настільки стрімко, що польським військам вдалося захопити штаб 1-ї бригади радянської 47-ї дивізії. О 17 годині з південно-західного напрямку до Мозиря увійшли решта підрозділів 18-ї піхотної бригади.

На ранок 6 березня війська Поліської групи вийшли на рубежі, зазначені в наказі Пілсудського, за винятком Шатілок, які були зайняті ввечері. Незабаром польськими військами були зайняті також Єльськ, Барбаров та Наровля.

Радянські війська намагалися контратакувати, особливо сильні бої йшли в районі Шатілок, проте польські війська чинили завзятий опір. У ході боїв з 17 по 23 березня всі атаки радянських військ було відбито.

Лісиста місцевість району бойових дій ускладнювала роботу авіації і пред'являла підвищені вимоги до дослідності льотного складу. До початку операції на мозирському напрямку частини Червоної Армії мали лише кілька діючих літаків 32-го авіаційного загону. До того ж навесні 1920 року більшість днів були хмарними, цим пояснюється нечисленність польотів як червоної, і польської авиації.

Протягом березня на цій ділянці фронту працювало лише два літаки - "ньюпор" і "сопвіч", які здійснили польоти з розвідувальними цілями. На початку операції на мозирському напрямку протиборчі сторони займали фронт довжиною 100 км. Таким чином, у березні червоні війська мали один літак на 50 км фронту.

Після Мозирської операції, польські і українські війська перейшли до основної цілі війни, наступ на Київ, Київська операція розпочалась 25 квітня-14 травня 1920 року.

На початку січня 1920 року війська Едварда Ридз-Смігли несподіваним ударом взяли Двінськ і потім передали його латвійській владі. 21 лютого у місті відбувся військовий парад Війська Польського. Тим часом, командування РСЧА зібрало величезну силу в 100 тисяч багнетів, за наявності потужної артилерії, бронепоїздів та бронемашин. 10 березня план наступу Червоної Армії, розроблений Сергієм Каменєвим та Борисом Шапошниковим, було затверджено. Проте, вже 6 березня польські війська перейшли у наступ у Білорусії, захопивши Мозир та Калінковичі. Атака ж на Україні 12-ї та 14-ї армій РСЧА захлинулася через два дні. Армії змушені були перейти до оборони. Усі чотири спроби Червоної Армії відбити Мозир не мали успіху. Проте, обидві сторони розуміли, що це лише початкові успіхи чи невдачі, і що вирішальні битви попереду.

До кінця 1919 року польські збройні сили налічували 21 дивізію піхоти та 7 моторизованих бригад — лише 600 тисяч бійців. У перших місяцях 1920 року було оголошено мобілізація, яка принесла значне поповнення особового складу. Крім того, продовжували прибувати нові добровольці. У тому числі й американські (серед них був і льотчик Меріан К. Купер — майбутній творець Кінг-Конга та батько польського письменника Мачея Сломчинського). До кампанії 1920 року Польща виставила понад 700 тисяч солдатів. На початок головного наступу сили сторін становили.

Військо Польське

6-а армія генерала Вацлава Івашкевича 5-а піхотна дивізія (Вацлав Енджеєвський) 12-а піхотна дивізія (Маріан Янушайтіс-Жегота) 18-а піхотна дивізія (Франтішек Крайовський) 3-й Авіадивізіон (Стефан Бастир) 2-а армія генерала Антонія Листовського 13-а піхотна дивізія (Франтішек Паулік) 15-а Поморська піхотна дивізія (Антоні Ясенський) 6-а українська піхотна дивізія (Марко Безручко) 2-й Авіадивізіон (Камілло Періні) 3-я армія генерала Едварда Ридз-Смігли 1-а піхотна дивізія Легіонів (Едвард Ридз-Смігли) 7-а піхотна дивізія (Еугеніуш Погожельський) 3-я кавадерійська бригада (Єжи Савицький) Усього - 30,4 тис. багнетів і 4,9 тис. шабель.

РККА

12-а армія Сергія Меженінова 7-ма стрілецька дивізія 58-а стрілецька дивізія 14-а армія Ієроніма Уборевича 41-а стрілецька дивізія 60-а стрілецька дивізія Усього 13,4 тис. багнетів і 2,3 тис. шабель.

На північній ділянці фронту — між Прип'яттю та Двиною:

Військо Польське

4-а армія (район Полісся та Березини) генерала Станіслава Шептицького 2-а піхотна дивізія Легіонів (Хенрік Мінкевич) 6-а піхотна дивізія (Казімєж Рашевський) 14-а Велькопольська піхотна дивізія (Даніель Конажевський) Поліська група генерала Владислава Сікорського 9, 16, 21-а піхотні дивізії 7-й Авіадивізіон (Антоні Бучкевич) 1-а армія (район Двіни) генерала Стефана Маєвського 1-а Литовсько-Білоруська дивізія (Ян Жондковський) 8-а піхотна дивізія 1-а кавалерійська бригада 4-й Авіадивізіон (Юліан Слоневський) Оперативна група генерала Леонарда Скерського (район Борисова) Резервна армія генерала Казімєжа Соснковського Всього 12 дивізій піхоти та 2 бригади кавалерії - 60,1 тис. багнетів і 7 тис. шабель.

Західний фронт Михайла Тухачевського:

15-а армія Августа Корка 16-а армія Миколи Соллогуба Усього 66,4 тис. багнетів і 4,4 тис. шабель.

Таким чином, у Білорусі сили були приблизно рівні, тоді як в Україні поляки мали майже триразову перевагу. До того ж у тилах 12-ї та 14-ї армій діяли українські партизанські загони і дві галицькі бригади, що збунтувалися, чисельністю понад 1,5 тис. осіб. Після ухвалення рішення про наступ на південній ділянці фронту польське командування перекинуло туди ще 10 тис. багнетів і 1 тисячу шабель.

25 квітня 1920 року польські війська атакували позиції Червоної Армії по всій протяжності українського кордону. Ділянкою фронту від Мозиря до Олевська командував генерал Юзеф Рибак; від Олевська до Полонне - генерал Едвард Ридз-Смігли; від Полонне до Проскурова (Хмельницького) – генерал Антоні Листовський; від Проскурова до румунського кордону генерал Вацлав Івашкевич. Крім того, дії поляків відповідно до договору підтримували війська Симона Петлюри (близько 15 тис. осіб). Дії Пілсудського викликали невдоволення Франції, яка сподівалася на виступ поляків єдиним фронтом із ЗС Півдня Росії. Проте таке було неможливе.

26 квітня польські війська зайняли Житомир. Наступного дня частини 59-го піхотного полку, прорвавши п'ять оборонних рубежів противника, увійшли до Бердичева, а 1-а кавдивізія 27 квітня захопила важливий залізничний вузол Козятин (див. Рейд на Козятин). На півдні війська 6-ї армії генерала Івашкевича зайняли Вінницю, Бар та Жмеринку. На півночі польська армія захопила Чорнобиль і підійшла до Дніпра біля річки Прип'ять. До 27 квітня польсько-українська армія досягла всіх намічених цілей та зупинилася.

Внаслідок цих операцій 12-а армія (РККА) була розсіяна і частково дезорганізована, але не розбита, оскільки деякі її частини почали відходити на схід ще до початку польського наступу.

28 квітня після розгрому 1-ї Січової стрілецької бригади (у складі українців на службі в Червоній армії) під Козятином польські війська вийшли на лінію Чорнобиль — Козятин — Вінниця — румунський кордон. А потім протягом доби пройшли 90 км і зупинилися біля воріт Києва, не зустрічаючи жодного опору. Все говорило про те, що Сергій Меженінов відвів армію, ухиляючись від прямого зіткнення. У Житомирі Юзеф Пілсудський звернувся до українського народу, підтвердивши його право на незалежність та власний вибір державного устрою. Зі свого боку Симон Петлюра наголосив на непорушності польсько-української спілки. Цими днями поляки взяли в полон понад 25 тисяч червоноармійців, захопили 2 бронепоїзди, 120 гармат та 418 кулеметів. 6 травня впала Біла Церква. Того ж дня польські солдати в'їхали до Києва на захопленому ними трамваї, полонили одного з червоних командирів і поїхали. Наступного дня частини РСЧА швидко бігли з міста. 7 травня до Києва вступили кавалерійські частини Війська Польського (8 травня увійшла піхота). На мосту через Дніпро сталася невелика сутичка з ар'єргардними частинами, що прикривають відхід 12-ї армії РСЧА. Прибула на місце 1-ї дивізії легіонерів полковника Домб-Бернацького перейшла річку і зайняла лівобережний плацдарм, що простягся на 15 км углиб позицій противника. Польські втрати при взятті Правобережної України склали 150 убитих та 300 поранених.

Однак утримати Київ польським військам не вдалося. 14 травня в Білорусії розпочався контрнаступ значно посиленого Західного фронту під командуванням Михайла Тухачевського. А 5 червня в Україні 1-а Кінна армія прорвала фронт і змусила поляків відступити. 12 червня до Києва увійшли війська червоної армії.

Радянські комуністи розпочинають контр наступ проти польсько-українських сил і отримує назву ця операція Травнева операція і була проведена 14 травня-8 червня 1920 року. 25 квітня 1920 року польські війська розпочали наступ в Україні. Війська Південно-Західного фронту РСЧА відходили під тиском переважаючих сил польської армії, яка просунулась на 200 км і 6 травня зайняла Київ. РВС Республіки ухвалив рішення, затверджене 28 квітня Політбюро ЦК РКП(б), відповідно до якого Західний фронт повинен був перейти в наступ з метою допомоги Південно-Західному фронту.

До складу Західного фронту (командувач М. Н. Тухачевський, члени РВС - І. С. Уншліхт, до 2 червня А. П. Розенгольц, з 30 травня І. Т. Смілга) входили: Північна група військ (48-а, 16 -я стрілецька дивізія, 164 стрілецька бригада 55 стрілецька дивізія, утворена 5 травня, командувач Є. Н. Сергєєв), 15-а армія (53-а, 5-а, 6-я, 4-я, 11-а, 29 -я, 56-а стрілецькі дивізії, 15-а кавалерійська дивізія, командувач А. І. Корк) і 16-а армія (17-а, 8-а, 10-а, 57-а стрілецькі дивізії, командувач Н. В. . Соллогуб). Чисельність військ Західного фронту становила понад 75 тисяч багнетів, 5 тисяч шабель, 459 гармат, 1935 кулеметів, 15 бронепоїздів, 67 літаків. У ході травневої операції до військ Західного фронту приєдналися 12-а та 21-а стрілецькі дивізії.

Західному фронту РСЧА протистояли польські війська Північно-Східного фронту (командувач генерал С. Шептицький), до складу якого входили 1-а армія (8-а, 1-а та 3-я піхотні дивізії, кавалерійська бригада) та 4-а армія ( 2-а, 6-а, 14-а та 9-а піхотні дивізії, кавалерійська бригада). Чисельність польських військ становила близько 52 тисяч багнетів, 5,5 шабель, 340 гармат, 1430 кулеметів, 10 бронепоїздів, 46 літаків.

За задумом командувача Західного фронту М. М. Тухачевського, головний удар мала завдавати 15-та армія у напрямі Вільнюс із завданням розбити 1-ю польську армію і відкинути її до Пінських болот. Північна група військ мала сприяти наступу 15-ї армії, завдаючи удару у фланг і тил 1-ї польської армії. 16-та армія завдавала допоміжного удару на мінському напрямку, щоб скувати сили 4-ї польської армії. Підготовка Травневої операції зажадала перегрупування військ із центру фронту з його правий фланг, яка була закінчена повністю на початок наступа.

Про підготовку Західного фронту до наступу через розвідку стало відомо польському командуванню, яке вирішило зірвати наступ Червоної армії. 11 травня 1920 р. Ю. Пілсудський наказав командувачу 4-ї польської армії підготувати контрудар на Жлобін, у разі успіху 4-а армія мала наступати на Могильов. Пілсудський планував розпочати наступ 17 травня відразу на обох флангах: з боку Полісся силами 4-ї армії та з боку північного флангу військами 1-ї армії.

14 травня війська 15-ї армії почали наступ, прорвали оборону 1-ї та 8-ї польських піхотних дивізій і до кінця 16 травня висунулися на лінію Дісна, Забки, озеро Шо, Манцо. 15 травня з частин 15-ї армії, що діяли на лівому фланзі, було створено Південну групу (5-ту, 29-ту та 56-ту стрілецькі дивізії), війська якої 16 травня вийшли на рубежі Пишно, Лепель, Стайськ. Зі складу Північної групи наступ вела лише 164-а стрілецька бригада, яка переправилася через Західну Двіну і захопила плацдарм у районі Моски. Інші сили Північної групи не закінчили зосередження (18-а стрілецька дивізія) чи прикривали північне крило фронту проти військ Латвії (48-я стрілецька дивізія).

17 травня командування Західного фронту змінило напрям удару 15-ї армії з північно-західного на південно-західний після обходу нею лісисто-болотистій місцевості в районі верхів'їв Березини, а напрям наступу Північної групи з південно-західного на північно-західний. За п'ять днів настання війська 15-ї армії просунулися на 45-80 км., при цьому фронт наступу розширився з 60 до 110 км. Польська армія, скориставшись уповільненням темпу наступу Червоної армії, змогла організувати планомірний відхід своїх частей.

16-та армія почала наступ лише 19 травня, коли наступальний порив 15-ї армії став значно слабшати. 16-та армія вела наступ всього двома дивізіями, які розташовувалися за 80 км від лівофлангових частин 15-ї армії. Просунутися змогла лише 8-ма стрілецька дивізія, яка веде наступ у центрі і 23 травня зайняла Ігумен. 28 травня польське командування зосередило в районі Мінськ - Смиловичі сильне угруповання і завдало контрудару по флангах 8-ї стрілецької дивізії, змусивши її знову відійти за Березину.

З 19 травня наступ Північної групи та окремих угруповань 15-ї армії продовжувався у напрямках, що розходяться: Північна група наступала на Браслав, угруповання правого крила 15-ї армії — на Постави, головні сили 15-ї армії — на Молодечно та Південна група — на Зембін. Тили 15-ї армії відстали, порушувалося регулярне постачання військ боєприпасами та продовольством, штаб армії часто втрачав управління військами. Наступ Червоної армії сповільнився .

Польське командування, перекинувши війська з інших напрямів, у тому числі з України, а також із Польщі, зосередило великі сили для контрудара проти 15-ї армії. Було створено ударні групи на свенцянському, молодеченському, зембінському напрямках. Вже 26 травня зембінське угруповання польських військ посилило натиск на сили Південної групи, досягнувши успіху в районі Плящениці. До 31 травня настання радянських військ було зупинено противником на рубежі: 15 км на захід від Дрісси, озеро Перебродьє, Козяни, Постави, озеро Мядзіол, озеро Нарочь, Долгінів, Гонцевичі .

Контрнаступ польської армії розпочався 31 травня, противник почав тіснити радянські війська. 2 червня свенцянське угруповання польської армії прорвало фронт 53-ї стрілецької дивізії і вторглося до тилу 15-ї армії. Радянські війська, чинячи запеклий опір, були змушені відходити під натиском переважаючих сил противника і лише 8 червня змогли зупинити його на лінії: річка Західна Двіна (на південь від Узмені), Зябки, Велика Черниця, річка Березина, утримавши плацдарм у районі Дісна — Полоцьк. Військам Західного фронту не вдалося закріпити початковий успіх і вони були змушені здебільшого відступити на вихідні позиції. Однак їхній наступ змусив польське командування перекинути частину сил з України, це допомогло військам Південно-Західного фронту завдати поразки полякам у Київській операції. Причиною невдачі Травневої операції була недостатня кількість сил і особливо резервів, відсутність сталого зв'язку для управління військами та слабке тилове забезпечення.

Радянські окупанти, в кінці травня розпочали контрнаступ на Київ, який тривав з 26 травня- 16 червня 1920. Військам Західного фронту не вдалося закріпити початковий успіх і вони були змушені здебільшого відступити на вихідні позиції. Однак їхній наступ змусив польське командування перекинути частину сил з України, це допомогло військам Південно-Західного фронту завдати поразки полякам у Київській операції. Причиною невдачі Травневої операції була недостатня кількість сил і особливо резервів, відсутність сталого зв'язку для управління військами та слабке тилове забезпечення.

У той же час на південній ділянці діяв нещодавно створений Південно-Західний фронт під командуванням А. І. Єгорова, який перейшов у наступ 26 травня. До складу фронту була включена 1-а Кінна армія С. М. Будьонного (16,7 тис. шабель, 48 гармат, 6 бронепоїздів та 12 літаків). Ще 10 березня 1920 року командування РСЧА прийняло рішення про перекидання її з Кавказу на польський фронт. Загальний план будувався так:

а) головного удару завдати на Західному фронті; б) на Південно-Західний фронт покласти завдання активного сковування противника, посиливши його Кінної армією; в) Західний фронт, відволікаючи увагу і сил противника на Полоцькому і Мозирському напрямах, головний удар повинен завдати у бік Ігумен, Мінськ.

Армія вийшла із Майкопа 3 квітня. А потім, розгромивши загони Н. І. Махна в Гуляйполі, переправилася через Дніпро на північ від Катеринослава (6 травня). Після концентрації всіх частин в Умані, 27 травня 1-а Кінна атакувала Козятин, який захищала 13-та Прикордонна дивізія піхоти (колишня 1-а дивізія польських стрільців) полковника Франтішека Пауліка. Після кількох невдалих спроб Будьонному вдалося намацати слабке місце у польській обороні. 5 червня він прорвав фронт під Самогородком і подався на наступ уже в тилу Війська Польського:

Тільки 5 червня, зосередивши всі свої сили до свого правого флангу, командарму 1-ї кінної вдалося прорватися в тил противника на стику між 6-ю та 3-ю польськими арміями. 1-ша кінна армія кинулася не на тил 3-ї польської армії, а на Бердичів та Житомир, минаючи також і потужний Козятинський вузол. 7 червня Житомир та Бердичів з їхніми складами були захоплені 1-ю кінною армією, зате 3-я польська армія отримала у своє розпорядження два цінні дні, а 6-а польська армія встигла забезпечити Козятинський вузол двома піхотними та однією кавалерійською дивізіями. Отже, поки результати прориву 1-ї кінної армії мали моральніший, ніж стратегічний характер.

10 червня, через загрозу з боку Будьонного, 3-я армія Ридз-Смігли залишила Київ і рушила в район Мазовії. Усі спроби Єгорова перешкодити відступу 3-ї армії закінчилися провалом. І група Голікова (дві стрілецькі дивізії і кавалерійська бригада), і дві дивізії зі складу 1-ї Кінної армії були пошарпані польськими військами, що відступають, і відкинуті .

9 червня прем'єр Польщі Леопольд Скульський подав у відставку. 23 червня роботу розпочав уряд Владислава Грабського. 1 липня 3-я дивізія піхоти Легіонів генерала Леона Бербецького завдала потужного удару по фронту 1-ї Кінної армії під Рівним. З флангу її мала підтримати 1-а дивізія піхоти Легіонів Стефана Домб-Бернацького. Однак із якихось причин останній наказ про наступ не отримав. Поодинці ж упоратися з двома дивізіями будьонівської армії Бербецькому не вдалося. 3-тя ДП Легіонов була відкинута. 2 липня польські війська розпочали бій з усіма головними силами 1-ї Кінної армії. 4 липня частини РСЧА захопили Рівне, але 8 липня були вибиті звідти ударом із північного флангу 2-ї польської армії. Але й останньої утримати місто не вдалося. 9 липня Рівного було залишено. А 10 липня до нього увійшли підрозділи 1-ї Кінної.

Наступна важлива битву, яку варту розгалянути це битва під Володаркою, яка відбулась 29-31 травня 1920 року.

Після того, як 7 травня 1920 року польська армія зайняла Київ, стало очевидно, що план Пілсудського щодо ведення великого наступу проти радянських арм��й в Україні зазнав невдачі. Червона армія не стала захищати Київ та відійшла з правобережної України. У той же час, вище командування РСЧА наказало 1-й Кінній армії перебазуватися на польський фронт і розпочати наступ на розтягнуті польські війська та невеликий військовий контингент Української Народної Республіки.

26 травня 12-а армія РСЧА та корпус Іони Якіра переправилися через Дніпро та атакували найслабшу частину польської оборони. Атака спочатку була спрямована проти польської 7-ї піхотної дивізії — найслабшої та найменш випробуваної у бою польської частини. Крім того, польські оборонні споруди були ослаблені внаслідок переміщення значної частини польських військ до північного Полісся, де Пілсудський готував оборонну лінію. Наступного дня до наступу приєдналася 1-а Кінна та атакувала 13-ту піхотну дивізію польської 6-ї армії. Радянське командування планувало обійти поляків та українців, просуваючись уперед двома колонами у напрямку Білої Церкви та Фастова.

29 травня 4-а кавалерійська дивізія 1-а Кінна завдала удару по польських позиціях на околицях сіл Володарка, Березно та Новофастів. Район захищали польський 44-й кресський стрілецький полк, 16-й Великопольський Уланський полк, елементи 1-го Кречівського Уланського полку та 7-ї кінної артилерійської групи. Поляки зайняли оборону у селах, не намагаючись захищати всю лінію фронту.

Така тактика поляків позбавила радянські війська можливості повною мірою використати свою чисельну перевагу. Крім того, через неефективне командування радянські кавалерійські полки атакували окремо. Більше того, замість того, щоб просто обійти польські позиції, червоне командування вирішило атакувати їх фронтально. Після того, як атака козацької кавалерії була відбита кулеметним вогнем, польська кавалерія пішла в контратаку і почався шабельний бій, в якому обидві сторони зазнали великих втрат. Так, третій ескадрон польського 1-го уланського полку втратив 30 із 72 осіб і таку ж кількість коней. Загалом польська атака увінчалася успіхом: до кавалерії підійшло підкріплення, після чого кавалерія комуністів залишили поле бою.

Наступна важлива сутичка відбулась 31 травня 1920 року, і отримала назву битва під Бистриком.

26 травня 1920 року почався наступ Червоної Армії з метою відрізати шлях до відступу 2-ї та 3-ї армій війська польського. 31 травня 11-а Гомельська кавалерійська дивізія зі складу 1-ї Кінної армії зробила спробу розгромити частини противника, що займав передній край оборони 2-ї та 3-ї армій, і зайняти укріплене село Бистрик, на території якої знаходилася піхотна рота 50-го Кресовського піхотного полку. В результаті перестрілки, що тривала недовго, поляки зазнали поразки. Комуністам не вдалося взяти в полон жодного поляка: усі 75 солдатів, якими перебували в селі, було вбито, зокрема військовополонених і поранених. Втрати більшовиків невідомі. Дізнавшись про перестрілку, командир 13-ї Кресівської піхотної дивізії генерал Франтішек Паулік негайно відправив на допомогу 40-й піхотний полк, що перебував у резерві, проте до моменту його підходу результат бою був уже вирішений і надати підтримку виявилося неможливим, в тому числа через відсутність належного числа гармат. Таким чином спроба контрнаступу зазнала поразки.

1 червня у пролом, що утворилася в результаті оволодіння більшовиками селом Бистрик, ринули підрозділи Червоної Армії і на 15 км вклинилися в польський тил. Внаслідок цього стало можливим завдання удару в тил 13-ї Кресівської піхотної дивізії. Командувач 6-ї армії генерал Вацлав Івашкевич-Рудошанський віддав наказ про сформування з усіх частин групи військ, що знаходилися в резерві, що призначалася для проведення контрнаступу, командиром якої призначили Єжи Сава-Савицького. До складу групи військ увійшли 2 полки 3-ї кавалерійської бригади, 2 піхотні батальйони 19-го піхотного полку та 2 батареї польової артилерії. О першій годині ночі, з 1-го на 2 червня, почався контрнаступ. Поляки застали військовослужбовців 11-ї Гомельської кавалерійської дивізії, що квартирувалась у селі Старостинці, зненацька. Незважаючи на практично рівне співвідношення сил, після недовгої стрілянини червоні вони почали відступати. Після закінчення переслідування лінія фронту встановилася на початкових позиціях 11-ї Гомельської кавалерійської дивізії.

Наступна важлива битва відбулась 19-27 червня 1920 року і отримала назву Новоград-Волинської операції.

1-й Кінна армія почала наступ вранці 19 червня 1920 р. на ділянці Сушки, Рясно, Бараші, Симони, але успіху не досягла. Того ж дня частини 12-ї армії (командувач Г. К. Восканов) вийшли до Коростеня. З урахуванням цього факту командування Південно-Західного фронту змінило план дій 1-ї Кінної армії. За новим планом 4-а, 11-а і 6-а кавалерійські дивізії повинні були завдавати ударів з півночі, північного заходу і сходу з метою оволодіти Новоградом-Волинським, а 14-а кавалерійська дивізія повинна була сприяти 12-й армії в оволодінні Коростенем .

20 червня 11-а кавалерійська дивізія зайняла Киянку, 6-а кавалерійська дивізія взяла Кутузівку, 4-а кавалерійська дивізія висунулася в район Яблонець, Неділище, а 14-а кавалерійська дивізія взяла Усолуськ. 7-ма стрілецька дивізія 12-ї армії 20 червня зайняла Коростень. Польські війська в ніч на 22 червня розпочали відступ на лінію Рогачов, Новоград-Волинський, Ємільчино, де було заздалегідь створено смугу оборони.

23-24 червня війська 1-ї Кінної армії намагалися прорвати оборону противника на північ від Новограда-Волинського, польські частини не лише оборонялися, а й переходили в контратаки. Тому головні сили 1-ї Кінної армії в ніч на 26 червня здійснили перегрупування. 4-а кавалерійська дивізія і бригада 11-ї кавалерійської дивізії продовжували сковувати противника на північ від Новограда-Волинського (на ділянці Чижівка, Івашківка), а 6-а кавалерійська дивізія переправилася через річку Случ і захопила плацдармя в районі річку у районі Баранівки.

На світанку 27 червня в районі Лубчиці форсувала Случ ще одна бригада 11-ї кавалерійської дивізії, яка знаходилася в армійському резерві, 6-а кавалерійська дивізія за підтримки двох бригад 11-ї кавалерійської дивізії атакувала Новоград-Волинський. . 14-а кавалерійська дивізія, використовуючи досягнутий успіх, форсувала річку Случ і зайняла Суємці. Польські війська розпочали швидкий відступ на Корець та Шепетівку, частини 1-ї Кінної армії розпочали переслідування противника.

Польські війська, зазнавши раптових флангових ударів, почали відступати по всьому фронту на захід. 28 червня 45-та стрілецька дивізія зайняла Новий Мирополь. Успішно наступали й інші війська радянського Південно-Західного фронту: 12-та армія зайняла Мозир, Овруч та Білокоровичі, а 14-та армія – Жмеринку. Для військ Південно-Західного фронту утворилися сприятливі умови для проведення Рівненської операції.

Рівненська операція відбулась 28 червня - 11 липня 1920 року.

Задум командування Південно-Західного фронту РСЧА полягав у тому, щоб 1-а Кінна армія та головні сили 12-ї армій завдали удару у загальному напрямку на Рівне, одночасно частина сил 12-ї армії мала наступати на Сарни, а 14-а армія на Старокостянтинів та Проскурів. Ці удари мали розсікти війська польського Південно-Східного фронту на дві частини, відтіснивши їх у поліські болота та Румунію та створити умови для ведення наступу головними силами Південно-Західного фронту на Люблін, а 14-ю армією на Львів.

28 червня 1920 року радянські війська почали наступ. Незважаючи на опір противника, наступ розвивався успішно. 1-а Кінна армія (командувач С. М. Будьонний), діючи проти 2-ї польської армії, до кінця дня просунулась на 30-40 км. 2 липня під Рівним відбулася зустрічна битва, результатом якої була поразка польських військ. 3 липня головні сили 1-ї Кінної армії (3 кавалерійські дивізії) з ходу переправилися через річку Горинь і почали охоплення Рівного з півдня та південного заходу. Частина сил армії (стрілецька дивізія та 2 кавалерійські бригади) почала наступ на Шепетівку, а одна кавалерійська дивізія забезпечувала настання головного угруповання на Рівному з північного сходу.

Польське командування планувало завдати контрудару по флангах 1-ї Кінної армії. З півдня, з району Старокостянтинова, повинна була діяти ударна група (18-а піхотна дивізія, 10-а піхотна бригада, уланський полк), а з півночі - 6-а піхотна дивізія за підтримки бронепоїздів та танків. Проте війська 1-ї Кінної армії, випередивши супротивника, разом із частинами 12-ї армії 4 липня зайняли Рівне, захопивши у своїй близько 1000 полонених, 2 бронепоеза і 2 танка.

На цей момент основні сили 12-ї армії значно відстали від 1-ї Кінної армії. Більш успішно розвивала наступ 14-та армія, яка 4 липня опанувала Проскурова. Однак між 14-ю та 1-ю Кінною арміями утворився розрив по фронту шириною 100-км. У зв'язку з цим основні сили 1-ї Кінної армії після заняття Рівного тимчасово перейшли до оборони, тоді як її 11-а кавалерійська дивізія продовжувала наступ у напрямку Дубно .

Польське командування перекинуло проти 1-ї Кінної армії 3 дивізії та кавалерійський полк зі складу 3-ї та 6-ї армії і 7—8 липня зробило спробу завдати контрудару. Польська 18-а піхотна дивізія зайняла Острог і розпочала наступ на Рівне з півдня, але була відкинута 11-ою та 14-ою кавалерійськими дивізіями на захід. Північне ударне угруповання поляків (6-а піхотна дивізія та 1-а дивізія легіонерів) відтіснило 6-у кавалерійську дивізію і 9 липня захопило Рівне. Але вже вранці 10 липня 4-а та 6-а кавалерійські дивізії завдали контрудару, відкинувши противника і знову заволодівши містом. Переслідуючи польські війська, що відступають, передові частини 1-ї Кінної армії до кінця 11 липня вийшли на межу річки Іква. В результаті успішного проведення Рівненської операції радянські війська завдали серйозної поразки 2-ї польської армії, створивши сприятливі умови для наступу на Люблін. Війська Південно-Західного фронту зайняли вигідне становище, що дозволяє завдати удару у фланг польських армій, що відступають під натиском військ радянського Західного фронту. Рівненська операція характерна тим, що було розпочато відразу після проведення Новоград-Волинської операції без оперативної паузи. Для досягнення успіху операції в умовах, коли польські війська не мали суцільного фронту оборони, було вміло використано Кінну армію, яка діяла у великому відриві від загальновійськових армій фронту.

Наступна військова операція відбулась 4-23 липня 1920 року, і отримала назву Липнева операція.

Задум радянського командування полягав у тому, щоб оточити та розгромити війська лівого флангу польського Північно-Східного фронту в районі Германовичі—Докшиці та відтіснити решту польських сил у лісисто-болотисті райони Полісся. Головний удар мало завдавати ударного угруповання, що складалося з 4-ї, 15-ї та 3-ї армій, з району на захід і південніше Полоцька в загальному напрямку на Сморгонь, Ліда. Ударне угруповання було розгорнуто у смузі 90 км і налічувала 60 тисяч багнетів і шабель, що означало подвійне перевага може над противником.

4-а армія (командувач Є. Н. Сергєєв) мала завдати флангового охоплюючого удару з району на північ від озер Біле — Єльно у південно-західному напрямку на Шарківщина, Лужки, 3-й кінний корпус Г. Д. Гая мав наступати на Свянцяни . 15-та армія (командувач А. І. Корк) завдавала фронтального удару на Глибоке, Парф'янове, а 3-я армія (командувач В. С. Лазаревич) — фланговий удар на Докшиці, Парф'яново, з метою наступу на Плещениці, Мінськ. 16-та армія (командувач Н. В. Соллогуб) отримала завдання, форсувавши річку Березина, наступати у напрямку Смолевичі-Мінськ, сковуючи частини 4-ї польської армії, а Мозирська група (командувач Т. С. Хвесін), яка вже вела наступ з 19 червня і звільнила 29 червня Мозир, мала продовжувати наступ уздовж правого берега Березини.

На світанку 4 липня 1920 ударне угруповання Західного фронту перейшло в наступ. Наступ розпочався успішно. 4-а армія (18-а, 12-а, 53-а стрілецькі дивізії, 164-а стрілецька бригада) прорвала лінію укріплень поляків, введений у прорив 3-го корпусу Гая (10-а і 15-а кавалерійські дивізії) почав просування, охоплюючи лівий фланг 1-ї польської армії. Частини 15-ї армії (4-а, 11-а, 15-а, 33-я та 54-а стрілецькі дивізії) після завзятих боїв завдали поразки польським військам, відкинувши їх на Глибоке. При прориві польських укріплень у смузі 33-ї стрілецької дивізії Червона армія вперше використала 3 трофейні танки «Рено». 5 липня Глибоке було взято кавалерійською групою 15-ї армії. 3-я армія (5-а, 6-а, 21-а, 56-а стрілецькі дивізії) переправилася через Березину і 5 липня взяла Докшиці, а 6 липня зайняла Парф'янова .

Внаслідок настання війська Західного фронту завдали тяжких втрат 1-ї польської армії. Польське командування не могло зупинити настання радянських військ у Білорусії, тому 6 липня було змушене віддати наказ своїм військам про відхід у загальному напрямку на місто Ліда. Війська Червоної армії продовжували переслідувати супротивника, але не змогли повністю оточити 1-у польську армію. В результаті поразки і відступу 1-ї польської армії, що почалося, значно погіршилося становище 4-ї польської армії і з'явилися вигідні умови для наступу частин 16-ї армії та Мозирської групи радянських військ. Мозирська група (57-а стрілецька дивізія та Зведений загін) розпочала наступ у напрямку Глуськ, Слуцьк. 3-й кінний корпус висувався у глибокий тил польських військ і 9 липня зайняв Свянцяни.

У ніч на 7 липня розпочала наступ 16-та армія (2-а, 8-а, 10-а, 17-а та 27-а стрілецькі дивізії), яка після переправи через Березину рушила безпосередньо на Мінськ. Головний удар армія завдавала силами трьох дивізій з п'яти. Зав'язалися запеклі бої, польські війська почали відступати. 9 липня радянські війська звільнили місто Ігумен. Польські війська створили навколо Мінська півкільце з окопів із дротяними загородженнями, тому 27-а дивізія обійшла місто з півночі та півдня. Атака радянських військ розпочалася на світанку 11 липня, противник чинив запеклий опір, який був зламаний військами 27-ї та 17-ї стрілецьких дивізій. До полудня місто було повністю зайняте Червоною армією.

З 12 липня розпочався новий етап наступальної операції Західного фронту. Головні сили, зосереджені на правому крилі, мали вести наступ, прикриваючись територією Литви та Східної Пруссії і нависаючи над флангом польської армії, щоб не дати противнику закріпитися на зручному для оборони рубежі. Командування польських військ намагалося знайти сили та засоби, щоб зупинити наступ Червоної армії. Ще 9 липня Ю. Пілсудський наказав військам наказ утримати фронт по лінії Вільно — німецькі окопи — Лунинець — річка Стир і річка Збруч. Його план полягав у тому, щоб закріпитися північ від лінії старих німецьких окопів, та був завдати контрудар з району Бресту по радянських військ Західного фронту. Проте вже у середині липня лінія німецьких окопів було прорвано частинами Західного фронта.

14 липня 3-й кінний корпус та 164-а стрілецька бригада атакували польські війська у Вільно та після 6-годинного бою зайняли місто. Після цього литовська армія розпочала бойові дії проти поляків, ніяк не погоджуючи їх із командуванням Червоної армії. Внаслідок 4-денних переговорів вдалося встановити умовний кордон між Червоною Армією та литовськими військами по лінії Нові Троки – Орани – Мереч – Августов. 17 липня війська 15-ї армії зайняли Ліду, 19 липня 3-й кінний корпус несподівано для поляків увірвався до Гродно, вибивши звідти невеликий гарнізон противника, а частини 16-ї армії зайняли Барановичі. 21—22 липня 4-а, 15-а та 3-я армії переправилися через річку Неман, а 16-та армія форсувала річку Щара. 23 липня Мозирська група зайняла Пінськ, на цьому завершилася Липнева операція.

Наступна важлива битва відбулась 29 липня- 3 серпня 1920 року, і отримала назву битва під Берестечком і Бродами.

Бій закінчився обмеженим успіхом поляків. Польські війська не змогли оточити і знищити 1-у Кінну, але завдали їй великих втрат. Просування Будьонного на Львів було затримано на кілька днів, що дозволило полякам перекинути частину своїх сил під Варшаву. Серйозні втрати зазнала друга польська кавдивізія. Після удару 18-ї польської піхотної дивізії 5 серпня 1-а Кінна відступила від Бродів у напрямку Кременця.

Внаслідок невдач 1-ї Кінної у просуванні на Львів, 2 серпня радянське керівництво ухвалило рішення про передачу 1-ї Кінної та 12-ї армії до складу Західного фронту для посилення наступу на Варшаву. Сталін, який у цей час був членом Військової ради Південно-Західного фронту, був незгодний із загальною стратегією світової революції, висунутої Леніним. Сталін вважав, що замість походу на Варшаву та Берлін слід приєднати до РРФСР Волинь та Галичину, населені переважно українцями. Сталін під різними приводами відтягував виконання розпоряджень Троцького, у результаті 1-а Кінна рушила до Варшави лише 21 серпня а 12-та армія взагалі залишилася під Львовом. 1-а Кінна досягла району Замостя лише 30 серпня. На той час польському командуванню вдалося зосередити тут війська та організувати лінію оборони. У битві при Комарові 1-а Кінна була розбита, що поклало край польському походу РСЧА і разом з ним планам Леніна щодо експорту революції до Західної Європи.

#Polskawar

0 notes