#безпека | Explore Tumblr Posts and Blogs

girl-with-demons-in-her-soul · 1 year

Text

Що таке «малоросійство» як аксіологічне і культурне явище?

24 лютого 2022 року практично всі українці прокинулися від вибухів за вікном. Когось раніше, когось пізніше, але жах війни торкнувся кожного. Одні зірвалися й одразу ж поїхали за кордон чи посадили на потяг свою сім’ю. Інші взяли до рук зброю й почали боронити країну. Треті ж продовжували працювати на економіку, щоб допомогти й тим й іншим.

Питання цінностей для багатьох одразу ж набуло нового сенсу. «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» [1] — ця фраза перестала бути просто статтею третьою в Конституції Україні, а стала фактично персональним девізом кожного. Вижити — ось основна думка, яка вертілася в го��ові.

Однак час йшов. Люди почали згадувати про фінанси, будівництво, розваги і врешті культуру. Так, в кінці списку, бо фраза «не на часі», іронічно, найчастіше звучала саме стосовно цієї частини нашого життя. І тоді ж слово «малорос» знову стало чутися звідусіль. В надзвичайно різних інтерпретаціях, формах, значеннях. Хтось називав так тих, хто намагався підвищити ціни на оренду приміщення. Хтось тих, хто попри все не зміг відмовитися від спілкування мовою ворога. Десь в глибинах мережі я навіть зустрічала думку, що це щось хороше, чому штучно надали негативного значення.

І ти починаєш задумуватися. На фоні подій, які відбуваються, робиш це несвідомо. Думки самі закрадаються в голову, вишукуючи правильні комбінації, перетворюючись в речення і трансформуючись в висновки. Хто ж такий той загадковий «малорос»?

Спочатку масова культура малює образ смішного «українчика», який розмовляє суржиком, ходить в обірваному одязі і дудлить горілку. Перед очима пролітають сотні ситуацій, коли боїшся відповісти продавчині в Одесі українською або соромишся перед однокласниками за те, що твоя бабця з села «була-сти на базарі й виділа но літру файних вогурок, але шось си призабула купити». Потім згадуєш як в дитинстві мультики російською цікавили більше, аніж українською. Як першою соціальною мережею стала Вконтакті, яка змусила буквально з нуля вивчити мову ворога, бо десь всередині ріс сором за те, що ти — українка.

Але ж хіба та маленька дівчинка була спитим смішним «українчиком»? Хіба були такими вчителі в школі, які надсилали російськомовні відео, батьки, які обожнювали Аллу Пугачову, бабусі й дідусі, які вважали Булгакова й Пушкіна вищою літературою?

І тут приходить розуміння. Розуміння страшне. Розуміння розділене з сотнею, тисячею, десятками тисяч українців. Малорос до пори до часу ховався в кожному з нас. І, чим цікавішою, розумнішою, начитанішою була людина, тим більшим був ризик, що саме вона носить в собі зерно свідомості ворога. Адже, як казав Євген Маланюк:

«Малоросійство, хоч явище часте і кількісне, — найменш дотикало основну нашу національну масу — селянство (що нас не мусить особливо тішити, бо не маса творить історію). У нас малоросійство було завжди хворобою не лише пів-інтелігентською, але — й передовсім — інтелігентською, отже, поражало верству, що мала виконувати роль мозкового центру нації.

І в цім— суть проблеми.» [2]

Ще часом вважається, що проблема малоросійства — проблема східних регіонів. Мовляв, достатньо тільки жити біля ворога, щоб називатися цим принизливим, огидним прізвиськом. Але насправді ні. Проблема значно глибше і знаходиться вона ген-ген всередині нас. Вона насаджувалася століттями через вбивства, страждання й катування. Вона ставала сильнішою з кожним народженим з ворожої отрути українцем і помирала, коли той ставав свідомим і хапав її за хвоста.

Це не лише питання мови й книг, музики й фільмів. Це питання цінностей й принципів. І, якщо ти захотів позбутися малоросійства всередині себе, все решта відчепиться саме собою. Бо не буває мистецтва й культури поза політикою.

Василь Стус, який народився в селі Рахнівка Вінницької області та всю свою юність і зрілість провів на Донеччині, в своєму таборовому зошиті після виснажливої роботи перед загрозою тюремного вироку написав:

«Психологічно я зрозумів, що тюремна брама уже відчинилася для мене, але днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я маю робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло — за той кордон: бо хто ж тут, у Великій Україні, стане горлом обуренні і протесту? Це вже доля, а долі не обирають» [3].

Цінності… перед обличчям смерті, вічного горя й страждань люди тримаються тільки за свої цінності. І зовсім немає значення звідки ця людина — зі Львова, Києва, Херсона, Запоріжжя, Луганська чи Харкова. Важливо, щоб вона розуміла, за що вона бореться. Як розуміли сотні, тисячі закатованих за волю громадських діячів, поетів, письменників, звичайних людей, які ховали під серцем український прапор.

І, здавалося б, як після всього цього можна продовжувати йти на поступки ворогу? Говорити російською, захищати її, свідомо намагатися стати частиною його культури, коли майже рік… ні, вже майже декілька століть нас свідомо вбивають. Людина, яка не може це усвідомити — ось вона хворіє «малоросійством».

Але ще хворіють ті, хто в умовах війни залишається надмірно толерантним до тих, хто прийшов їхній дім з автоматами й танками. Особливо боляче спостерігати за молоддю, яка продовжує споживати російський і російськомовний продукти, виправдовуючи це власною слабкістю. Боляче знати, що є такі люди, які чекають, що все буде як колись. Які думають, що з часом напруга спаде, «багаті вуйки награються», а вони далі житимуть в мирі і спокої.

Боляче, що допоки діти, які бачили ракети на власні очі, говорять про мужність українського народу, толерантний захід продовжує вважати завойовників непоганими людьми. Часом навіть з ностальгією й докором згадуючи часи, коли можна було вільно вмикати на вулиці колонку з російським репом і вважатися крутим.

Дивно спостерігати як в сфері цінностей деяких українців (часом й досить свідомих, які надсилають кошти на ЗСУ, волонтерять, приймають внутрішньо переміщених осіб) можуть поєднуватися «споживати продукт (мовою) ворога» та «люди помирають від російських куль». Спитати будь-кого і друге виявиться однозначно трагедією. А ось перше може викликати суперечки рівня троянської війни з бійками та вічними образами. Ці люди також хворіють малоросійством, й хворіють важко.

Чомусь все ще побутує думка, що культура поза політикою. Однак як це може бути дійсністю, якщо саме культура нерідко ставала рушієм змін, першою зазнавала репресій та знищувалася, витоптувалася, вибивалася і вистрілювалася? Натомість насаджувалася звичка плазувати перед ворогом, поклонятися «вєлікай русскай культурє». І ця звичка настільки сильно вкоренилася в свідомості деяких українців, навіть тих, хто розташовується далеко від кордону, що це не може не лякати.

Бути малоросом зараз це ще й шукати хороших росіян під час війни. Донедавна я думала, що повинна відчувати ненависть абсолютно до всіх. Що це всі вони погані люди, яких потрібно нищити. З��раз я розумію, що хороших росіян не існує не тому, що вони не люди. Так, там можуть бути чуйні матері, відповідальні чоловіки та жінки, щебетливі діти. Але всіх їх чекає доля Вінстона Сміта з «1984». І нам не потрібно їх жаліти, не під час війни, нам потрібно зробити все, щоб якогось дня раптом самим не прокинутися з думкою, що «2+2=5», а «свобода — це рабство» [4].

Та ось… що як після перемоги все залишиться як було? Що як цінності тих, хто хворіє малоросійством, не зміняться? Що як втрата дому, рідних людей, роботи, домашніх тварин, країни не змінить їхньої свідомості?

На цю тему можна говорити багато. Українці надзвичайно не вміють цінувати свою культуру, тому нерідко готові проміняти її на щось східне чи західне. Вони нехтують своїм заради англійськомовного, заповнюють полиці польськими продуктами й німецькою технікою, навіть не здогадуючись, який вплив мають на світ. Цей комплекс меншовартості — теж малоросійство. Нам прийдеться ще довго боротися за свободу в першу чергу всередині себе.

Єдине, що ми можемо зробити саме зараз — змінити культурний простір навколо нас. Ми лікуємо застуду сиропами, переломи накладанням гіпсу. Навіть для раку придумали хіміотерапію, яка з кожним роком стає все ефективнішою.

Малоросійство — те, що вбиватиме нас після того як наші захисники зможуть витіснити всіх росіян, а політики закрити для них зовнішній світ. Тому нам також потрібно знайти ліки від цієї хвороби в першу чергу у принципах й цінностях. Бо як казав Роман Ратушний:

«Випалюйте в собі всю російську субкультуру. Випалюйте в собі всі спогади з дитинства пов’язані з російським-радянським. Випалюйте в собі стосунки з родичами чи друзями по ту сторону, з усіма хто є носієм російської субкультури. Інакше це все випалить вас» [5].

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України - Розділ I [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://www.president.gov.ua/ua/documents/constitution/konstituciya-ukrayini-rozdil-i.

2. Маланюк Є. Малоросійство [Електронний ресурс] / Євген Маланюк – Режим доступу до ресурсу: https://www.ukrlib.com.ua/books/printitzip.php?tid=13777.

3. Кіпіані В. Справа Василя Стуса / Вахтанг Кіпіані. – Харків: Vivat, 2017.

4. Орвел Д. 1984 [Електронний ресурс] / Джордж Орвел – Режим доступу до ��есурсу: https://www.ukrlib.com.ua/world/printit.php?tid=2283

5. Ратушний Р. Випалюйте в собі всю російську субкультуру [Електронний ресурс] / Роман Ратушний – Режим доступу до ресурсу: https://argumentua.com/tsitati/vipalyuite-v-sob-vsyu-ros-isku-subkulturu.

#укртумбочка #українська мова #український пост

17 notes · View notes

tumblshit · 6 months

Text

ЗЛОВЖИВАННЯ ВЛАДОЮ ЧИ НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА?

Фото: Суспільне: Дніпро

Чи несе воєнний стан загрозу українській демократії? Розглянемо на прикладі церкви.

Повномасштабне вторгнення кардинально зсунуло вимоги громадян до демократичних процесів та свободи висловлювань, на це вказує ряд соціологічних досліджень. Воєнний стан ще і закріпив дане положення юридично. Пріоритети національної безпеки поставлені на кілька голів вище. Думки українців зосереджені на досягненні перемоги і у цьому повинні бути задіяні всі державні та, особливо, недержавні сфери. Зважаючи на це, припустимою є загроза непомітного і поступового згортання демократії в подальшому. Експерти та громадські організації почали висловлюватись на цю тему ще минулого року. Загалом прогноз був позитивний, проте ризики не заперечувались. Актуалізацією стала масова заборона діяльності української православної церкви московського патріархату.

Працівники Служби безпеки України з листопада активно викривають агентурну мережу росії за стінами релігійної організації. За даними опитування Київського міжнародного інституту соціології більшість громадян вважають за необхідне державі втрутитись у діяльність організації, більше половини з таких бажають ліквідації патріархату. Але, звісно, існують і ті, що вважають достатнім лише розслідувати окремі випадки правопорушень, а також громадяни, які впевнені у тому, що влада репресує церкву. Постає важливе питання демократичності та законності заборони організації або розривання договорів із релігійними громадами, адже безпосередньо це стосується і Сумської області, де зафіксовано обидві форми перешкоджання діяльності: заборона діяльності мером Конотопа та проект Сумської міськради про позбавлення права користуватись землями громади.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» дає дозвіл припиняти діяльність останніх лише рішенням суду. Тобто повна ліквідація церкви вимагає неабияких зусиль та доказової бази. Проте, зі свого боку, релігійні громади, що мають належність до країни-агресора повинні вказувати це у своїй назві. Виходячи з цього, місцева влада має право припинити договір із громадами, які не дотримуються законодавства.

Але повернемось до питання, адже зараз можна було помітити дві деталі: по-перше, частина питання відпала, тому що ніхто фактично не забороняє діяльність церкви. Всі відомі рішення мали скоріше ініціативний характер. А по-друге – ми бачимо певну принциповість у цьому питанні. Навряд зараз, коли громадяни вже вимагають знищити ворожу інституцію і влада має нечуваний рівень підтримки, хтось дійсно заперечить примусовому припиненню діяльності. Не зважаючи на це, питання продовжують вирішувати у законному порядку.

Звертаючи увагу на протести біля Києво-Печерської лаври, експерт з прямої демократії, голова правління громадської організації «Фонд регіональних досліджень» Олег Туляков запевняє, що «саме ця ситуація і є виявленням демократії. 30 років на території України існувала організація, що працювала в інтересах росії. При цьому, нікого звісно не посадили, окрім митрополита павла. Їх просто викривають і показують людям». На його думку, «подібне могло відбутись тільки у демократичній країні». Тут можна провести аналогію із політичними партіями, на кшталт «Опозиційного блоку» - залишків «Партії регіонів», а пізніше «ОПЗЖ» або ж «Соціалістична партія України»…Ці та подібні партії, після агресії у 2014 році, відрито висловлювали проросійську позицію, звичайно, із лобіюванням з боку олігархії. Проте ніхто не намагався репресувати чи цензурувати дані політичні погляди, просто на них не звертали увагу. Наведені приклади, зі сторони національної безпеки, можна назвати негативною стороною демократії. Хоча народовладдя все одно залишається бажаною перспективою для нашої країни.

Щодо загроз демократії під час воєнного стану, за словами Олега Олеговича згортання можливе лише за повернення олігархічної влади та подібних УПЦ організацій: «це і фінансові, і організаційні можливості, тому вони не хочуть їх втратити». Попри це підмічає: «тенденції зараз такі, що народ не дасть їм повернутись», а також що «все в руках молоді», посилаючись на революцію у 2004 році, процес якої було запущено студентами із Сум. Дещо з іншого боку до цього ставиться докторка політичних наук та член правління ГО «Інтелект Сумщини» – Андріана Костенко. Допускаючи обмеження, що спричиняє воєнний стан, вона вважає, що повинна існувати межа: «навіть в умовах обмежень, має працювати закон. Інколи зловживання владою є виправданими, інколи - ні. Також ми бачимо, що в умовах обмеження прав людини дуже часто поширюються маніпуляції громадської думки, фактично навішуючи ярлики «зрадників» або оперуючи питанням національної безпеки». Додаючи до цього, також звертається до українських революцій, маючи на увазі, що владі також треба бути обережною з обмеженням прав. Проте, варто зазначити, хоча б з боку можливості мітингу, що особливої суворості закону попри воєнний стан не помітно, якщо згадувати, наприклад, ті ж акції біля Лаври.

Нажаль, загроза згортання демократії залишається відкритим питанням і, скоріш за все, залишиться таким на певний час, але погіршення ситуації також не передбачається. «Мовчанка» призвела до незворотного тоталітарного режиму «сусіда», церкви якого ми намагаємося позбутися. Спостерігаючи подібне, мало в кого виникне бажання спробувати це відтворити у себе. Тому варто пам’ятати, що єдиним джерелом демократичної влади є народ, а отже, і єдиним вартовим також.

#український блог #суми #війна #воєнний стан #загроза демократії #зловживання владою #law #ukraine #ukraine war #церква #УПЦ МП

4 notes · View notes

jason-todd-ua · 1 year

Text

Бетмен: Воєнні Ігри

Починається історія з іншого рефернсу до Джейсона: дата подій - 16 серпня, перша година ночі. 16 серпня це дата народження Джейсона, Робіна, вбитого Джокером. Він сам не є персонажем цього мальопису, але про нього згадуватимуть і персонажі, і, з урахуванням долі, що спіткає Стефані Браун (й постійних порівнянь), читачі.

Дія відбувається у барі. Дві дівчини біля стійки. Одна з них, Деббі, приймає наркотик, GHD (я поки що не знаю, як розшифрувати, сподіваюся, не забуду повернутися та відредагувати), її подруга, Бетті, непокоїться: цей дизайнерський наркотик на минулому тижні вбив 12 людей. (З такою статистикою вони могли би просто їсти мухомори, чесне слово!). Деббі віджартовується, мовляв, не треба моралі, що як це її остання ніч на землі. І - так і трапляється. Вона тут же й помирає.

Наступна сцена: морг, 02:53. Дівчину звали Дебра Енн Фарроу. Пройшло трохи більше години, їй вже зробили розтин. (???)

Закадровий голос (Бетмена?) пояснює, що GHD в обіг лише три тижні, але вже за останні 16 днів викликало стільки ж смертей. Від чого популярність наркотика тільки збільшилася (як?? Як вони його маркетують?? Хоча, це типу синтетичний адреналіновий стимулятор, то люди типу шукають собі пригод. Я не знаю, мені щось мало віриться).

03:12, квартира. Бетті Лисецькі оплакує свою подругу. Вона навіть не закриває двері на замок - її безпека зараз не хвилює її. Бетмен хоче з нею поговорити, обіцяє, що все закінчеться сьогодні, якщо вона скаже, хто продав Деббі наркотики.

04:35, Бетмен будить чувака в ліжку. Коли той занадто довго намагається зрозуміти, що відбувається (приблизно секунди з дві), Бетмен вишвирює його з ліжка й прямо в стіну. Чувак просить не робити йому боляче, Бетмен відповідає ударом по щелепі. Не робити йому боляче - "це не варіант", каже Бетмен. На благання цього чувака, Бетмен питає, чи благала його Деббі. Так, каже дилер. Сам він, за його ж словами, ніколи не пробував свій продукт, бо не хоче вмерти, але він не бачить нічого поганого в тому, щоб інші купували та помирали; мовляв, може, це й вони й шукають - смерть. Бетмен відповідає: "Деббі Фарроу більше ніколи не закохається. Не матиме дітей. Не досягне мрій. Нічого більше не буде. Через тебе. Знаючи це, чи не хочеться тобі від цього померти?". "Так," - каже ділер, й Бетмен вихтовшує його з вікна. Крізь скло.

Але його рятує Бетдівчина.

Після того, як вона знову підняла його в квартиру та його зв'язали, Бетмен допитує його стосовно постачальника. Погрожує ще раз викинути його з вікна, але на цей раз, спіймати буде нема кому. А потім, той самий момент, де Бетмен погрожує ділеру (Дерек), що з ним зроблять в тюрмі. Вочевидь, відразу після того ділер ламається.

04:54 Бетмен спрямовується туди, куди йому сказав ділер, щоб знайти постачальника пігулок. Він намагається позбутися Бетдівчини, кажучи, що він знав із самого початку, що вона за ним слідує, тому й викинув хлопця з вікна. А зараз йому вона вже непотрібна. (угу, ок)

Бетдівчина не ведеться. "Щось не так." Бетмен: "Поговори про це з Барборою." Бетдівчина: "Не зі мною. З тобою." Вона каже, що бачить це по тому як він рухається, по тому, як саме він зробив боляче ділеру - це не було просто здобування інформації, це було... покарання. "16 людей померло. Люди здебільшого як вівці," - каже Бетмен. "Вони йдуть туди, куди їм скажуть." Бетдівчина: "Але ж... вони самі хотіли... Але ж вони... не невинні жертви..." (окей, дуже... стрьомна думка, якщо чесно). "Але все одно вони жертви", каже Бетмен. "Я думав, що ти, на відміну від інших, це розумієш." Бетдівчина: "Ти це про Спойлер?.. Про те, що вона недостатньо... недостатньо хороша?". І тут Бетмен Ніяких-реальних-імен-при-польовій-діяльності видає: "Стефані Браун нерозсудлива, безповідальна дівчина, яка не знає, коли слід зупинитися" (це після того, як вона врятувала його життя, ризикуючи власним, коли вони ловили найманого вбивцю Скараб, яку найняли щоб вбити всіх хлопчиків, що підходять під опис Робіна ІІІ). На цьому Бетмен зникає, попри те, що Бетдівчина просить його залишитись.

05:21-05:46 Бетмен в себе в печері просто сидить тупить в простор, хоча й знає, що має йти спати, але йому важко себе змусити. Нарешті він вирушає спати, чистить зуби, розглядає себе в дзеркало. "Ті рубці, які в нього на тілі, зазвичай він їх не помічає, бо це просто частина його, частина того, ким він став. Але сьогодні... він їх помічає."

16:12 Бетмен одягається в печері, перед тим, як відправитися ловити постачальника пігулок. Дзвонить Оракул по відеозв'язку. Вона тренується (гімнастика; висить та робить перекиди на повітряних кільцях). Комікс знайомить її как Барбару Гордон, Оракул, першу Бетдівчину... поки Джокер не випустив в неї кулю. Але це фактично не так, бо вона покинула тітул Бетдівчини ще до цього випадку. Й Оракулом хоча й стала вона хронологічно після того, але не через ту причину.

Барбара дзвонить, тому що до неї заходила Бетдівчина, вона хвилювалася, а Барбара напевно знає, що сьогодні за день, тому вирішила перетелефонувати й запевнити Бетмена, що якщо йому треба з кимось поговорити... Бетмен вимикає зв'язок, звісно.

Він згадує, що Барбара - одна з найсильніших людей, яких він знає, сильніша за Кларка (Супермена), за Діану (Диво-жінку), але коли вона тільки почала свою діяльність, він їй не був рад. Та він нікому не рад, спочатку (що також не відповідає дійсності; Джейсону він був дуже, дуже радий, принаймні; не можу стверджувати за Барбару та Діка; й все ж - нічого в голові в нього не клацає, що може не треба так зі Стефані та Касандрою, тобто Спойлером та Бетдівчиною). Але все одно вітає їх. (??? серйозно, як Бетмен оцінює свою поведінку, і як воно зі сторони, це, звісно, дві великі різниці).

16:59, промзона. Сутеніє. Всередині будівлі. Блам блам блам люди щось суїтяться, бігають, стріляють (в Бетмена), Бетмен шукає боса. Бос (на ім'я Стенлі) комусь репортує, що Бетмен розтрощив їх лабораторію. За його спиною з'являється Бетмен та зшибає його з ніг. Він дає йому простий вибір, між тим, щоб прийняти власні пігулки, та тюрмою. Стенлі обирає тюрму.

19:12 Бетмен вже звільнився, залишився насамоті. Думає, щоб подзвонити Барбарі. Не дзвонить.

19:45 Подзвонити Найтвінґу, першому Робіну, чи Тіму, третьому та теперішньому (???) Робіну. Не дзвонить.

20:02 Треба йти, каже собі. Сидить в печері.

20:45 Нарешті він вирішив знайти когось. Знаходе Бедівчину. "Я хочу тебе де з ким познайомити."

Веде на цвинтар, до могили Джейсона. (тож з того моменту Касандра знала його ім'я та вік)

Бетмен: "З днем народженя, дитино".

Бетдівчина: "Ніхто про нього не згадує. Все що я знаю... він був другим Робіном. І що Джокер його вби..."

Бетмен, не даючи їй продовжити: "Сьогодні йому б виповнилося 18. Він любив автівки, дівчат, битися... Неополітанове морозиво, зелений колір... Але більш за все він любив захоплення від того, що був Робіном. Але в нього було багато самовпевненості й мало поваги до людей. Він був імпульсивним. Свавільним. Ніколи не дивився, коли стрибав... Я це знав, але я не поклав цьому край, бо він так цього хотів. Він так сильно бажав щось довести."

Бетдівчина: "Прямо як Спойлер."

Бетмен: "Так. Може, якби я поклав край його спробам, він би вже готувався до коледжу... Чи просто мав нормальне життя... Але в нього цього вже не буде. Можливо, для Стефані ще не запізно. Тому що для декого з нам вже запізно... Декому з нас вже нема зворотнього шляху."

#мальописи #DC comics #бетмен #бетдівчина #брюс уейн #кассандра кейн #бетмен: воєнні ігри #читаючи мальописи #укрфанхата

14 notes · View notes

qsmpbutua · 9 months

Text

🔔| ПРОЦЕС ГОЛОСУВАННЯ QSMP 2023

Ось все, що вам потрібно знати перед тим, як подати свій бюлетень, а також про те, як рахуються голоси:

🔔| ЛІДЕРСЬКА ДОШКА

Лідерська дошка забирає 2.5% голосів у кожній категорії, що в сумі складає 15% від загальної кількості голосів. Цими категоріями є ОБОРОНА, ГРОМАДА, КОМУНІКАЦІЯ, БАГАТСТВО, БЕЗПЕКА та ДИПЛОМАТІЯ.

🔔| ГОЛОСУВАННЯ СПІЛЬНОТИ

Спільнота має один голос на особу, що становить 35% від загальної кількості голосів.

🔔| ГОЛОСУВАННЯ УЧАСНИКІВ

Творці отримують по два голоси, які вони можуть віддати одному або розділити їх між кандидатами.

Повідомлення від адміністрації QSMPbutUA:

Нагадуємо що голосування вже триває і буде до неділі 6 серпня 9:59 годині по Києву Форма де ви можете проголосувати (обирайте мову будь-яку, бо українська нажаль поки що відсутня): ✨ Посилання ✨

#qsmp #qsmp українською #переклад #quackity smp #qsmpelections #qsmp elections

2 notes · View notes

thalia-pages · 1 year

Text

про книгу, яку сьогодні в мене попросила сфотографувати жінка в черзі за українським паспортом в Братиславі

Дисклеймер: Я не є фахівцем з даної теми, і лише ділюсь своїми враженнями від прочитаного. Використана термінологія та згадані симптоми можуть бути помилковими. В жодному разі не ставте собі діагноз спираючись на цей пост та звертайтеся за допомогою до фахівця.

У першій частині книги Джудіт Герман про психологічну травму йдеться, власне, про травму. Зокрема, розглянуто три симптоми, які виникають після травматичного досвіду. Першим симптомом є гіперзбудження, яке можна пояснити нездоровою настороженістю людини. Оскільки мозок та нервова система відтепер спрямовані на запобігання повторення травми за будь-яку ціну. Умовно другим симптомом є інтрузивні (нав'язливі) спогади про пережите, зокрема, у формі нічних жахіть та флешбеків. Водночас протилежним симптомом зі складною назвою "констрикція" є забуття. В такому разі людина не має чітких послідовних спогадів про травму. На цьому важливо наголосити, оскільки люди, що зазнали знущання, можуть плутатись у своїх свідченнях. Це можна також пояснити, зокрема, спричиненою стресом амнезією. Тому ми не маємо права засуджувати людей за їхні часом нелінійні свідчення. Авторка книги також зауважує, що певний аспект травматичної ситуації, який є вкрай важливим на думку стороннього слухача, може таким не бути для безпосередньої жертви, і навпаки. Деталі, яким слухач надає ваги, можуть бути другорядними для жертви.

У другій частині книжки Герман розповідає про стадії відновлення після травми. На першій стадії важливо забезпечити безпеку постраждалої особи. Наприклад, якщо людина зазнає кривди в сім'ї, не можна розпочати терапію доки особа перебуває в точксичному середовищі. Тому перший етап - це фізична та емоційна безпека людини. На другому етапі вона оплакує те, що з нею трапилося. Відбувається поступова реконструкція травми, в індивідуальній чи груповій терапії працюють над відновленням чітких послідовних спогадів про травматичний досвід. Людина мусить визнати, що з нею насправді відбулись жахливі події, зрозуміти яких речей вони її позбавили, зрозуміти причину своєї дії або ж бездіяльності в пережитих складних обставинах. Цей етап відновлення є тривалим, складним, деякі люди можуть навіть потребувати госпіталізації. На цьому кроці людині важливо побачити, що їй вірять, що їй співпереживають. Тобто ситуація, зовсім протилежна до звинувачення жертви. Завершальним етапом відновлення є налагодження стосунків із собою та іншими. Людина вчиться заново довіряти іншим, але при цьому боронити власні кордони. Якщо до терапії між людиною та її друзями, сім'єю могла існувати таємниця травми, то тепер вона не боїться розповісти про свій досвід. А в деяких випадках - піти до суду. Постраждалій особі повертається почуття власної гідності, вона починає планувати своє майбутнє, намагається виправити наслідки завданої їй шкоди.

Насамкінець авторка визнає, що від психологічної травми неможливо вилікуватись повністю. Загострення симптомів може відбутись після таких подій як, наприклад, народження дитини або смерть близької людини. І пройти терапію повторно - це нормально, а не доказ нездоланності наслідків травми. Так, минуле вже не можна змінити. Але воно не матиме сили над теперішнім та майбутнім.

#українською #український тамблер #український контент #bookblr #психологія #psychology #книжки #читання #reading

2 notes · View notes