Fashion-проза у сучасній українській літературі (на прикладі творів І. Роздобудько та Д. Матіяш)
Сучасна українська проза є досить цікавою складовою різноманітної та різнобарвної картини руху течій та розвитку художніх систем, що мали змогу скластися як у річищі постмодернізму, так і у деякій незалежності від цього художнього напряму. Серед «зірок» нашої літератури можна назвати таких яскравих індивідуальностей, як О. Забужко, С. Жадан, Ю. Андрухович, Ю. Винничук та ін., творчість яких хоч і належить до різних стильових течій, але відзначена впливом постмодернізму.
Літературознавець Роксана Харчук у своїй книжці "Сучасна українська проза. Постмодерний період" сказала, що у сучасній українській прозі дуже велике місце займають твори, що написані жінками. Їх вирізняють не тільки увага до жінки і жіночих проблем чи виразно жіночий погляд на світ і важливі проблеми сучасності. А й справді, жіноча проза являє собою якийсь інший стиль мислення і письма та зовсім інакшу манеру мовлення. Бо жінки-автори якнайтонше аналізують всю гамму почуттів, які притаманні людині. Наразі жіноча література гідно конкурує з чоловічою.
Помітним явищем культурного життя останніх років став активний прихід у літературу саме письменниць. Оксана Забужко, Марія Матіос, Софія Майданська, Галина Тарасюк, Євгенія Кононенко, Ірен Роздобудько, Дзвінка Матіяш та багато інших імен представляють різні напрями і жанри сучасної української літератури. У творчому доробку письменниць нового сторіччя присутнє творче різномаїття: невеликі романи, оповідання, новели, яких змальоване життя і його витоки в далекому й недалекому минулому, сьогодення. Намагання осмислити час і людину, сучасних чоловіка і жінку, їхні стосунки, непорозуміння – ці мотиви найчастіше присутні в жіночій прозі. Проте письменницям притаманні глибокі філософські роздуми не тільки над жіночими, а й над загальнолюдськими проблемами, а також поетичне відтворення чудової української природи, зв'язок із народними традиціями, повір'ями, звичаями.
Зараз в українському літературному середовищі з’явилась така нова світова традиція, як тренди, що належать не лише до явища fashion-культури. Тренди стали з’являтися й у інших сферах життя: кінематографі, мистецтві, літературі. Найблагодатнішою для літературних трендів стала проза, бо вона є найпопулярнішим форматом літератури.
Довгий час лідером серед трендмейкерів в сучасній українській літературі був Юрій Покальчук, який не один десяток років серійно постачав читачів своїми переважно прозовими книжками. Але з плином часу багато чого змінилося, і тепер керують жінки-письменниці, яких з кожним роком все більше.
Поширення трендовості вже стало непохитною сталою ознакою того, що сучасний літературний процес є цивілізованим. Трендовість засвідчує актуалізацію бізнесово-комерційних підходів у літературі.
На небосхилі трендової прози зараз дуже багато імен: Галина Гордасевич, Галина Пагутяк, Єва Гата, Ірена Карпа, Наталка Сняданко, Дара Корній та ін. Але справжніми трендмейкерами серед сучасних українських письменниць можна вважати Ірен Роздобудько та Дзвінку Матіяш, тексти яких орієнтуються на засади сюжетної та жанрової розмаїтості при стабільній психологічній «озвучці» характерів.
Ірен Роздобудько є яскравим майстром жіночої прози та однією з найплідніших представниць української fashion-прози, якій протягом останніх років вдалося створити власний літературний бренд та міцно закріпити його серед читачів. Її проза, як і романи Дзвінки Матіяш, викликає захоплення різновікової аудиторії завдяки тому, що всі твори написані дуже легко та висвітлюють актуальні теми, співзвучні життєвим інтересам кожного.
Дзвінка Матіяш, хоч і не має такої широкої популярності, як Ірен Роздобудько, але є також справжньою майстринею fashion-літератури, бо її романи відзначаються незвичайною для сучасності щирістю й відвертістю, оригінальною манерою письма, і тому користуються велик��ю популярністю серед читачів різного віку й статі.
Обидві авторки настільки різні, але настільки схожі. В їх доробках можна побачити дійсно жіночий погляд на життя, почуття. Герої створених І.Роздобудько та Д. Матіяш творів досить неоднозначні своєю подвійною натурою та мають загадковість. І саме тому усі витвори цих авторок можна віднести до fashion-літератури.
Ірен Роздобудько є гідним фахівцем своєї справи, яка мала змогу спробувати сили у різних жанрах. У свої творах вона створює нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захопливу, яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь. У прозі І. Роздобудько розгалужена жанрова система. Є в неї й авантюрний детектив («Діамант для міледі»), роман-алюзія («Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя»), роман у новелах («Я знаю, що ти знаєш, що я знаю»), роман-антиутопія («ЛСД. Ліцей слухняних дружин»), комедія абсурду («Оленіум»), оповідання («Мелкий бисер»), і навіть твори для дітей («Дикі образи дикобраза»). Кожен твір змальовує життя і його витоки в далекому й недалекому минулому та сьогоденні, намагання осмислити час і людину, чоловіка і жінку, їхні взаємовідношення, у них представлені глибокі філософські роздуми не тільки над загальнолюдськими, а й над загальнонаціональними проблемами.
Дзвінка Матіяш, не дивлячись на те, що не є такою популярною та розкрученою, як її колега, теж має великий творчий доробок. Вона - жінка у всіх проявах цього слова. Разом з нею читач мандрує від дитинства із творцем Пеппі Довгапанчоха через медитативні і лікувальні тексти Тараса Прохаська та Яна Твардовського до серйозних проблем каменування жінок у Туреччині, тільки у неї воно ще густіше й більш насичено — можливо, це наступний крок в розвитку жанру, і вже безперечно їй належить звання одного з найкращих українських стилістів. Її письму притаманний католицький містицизм, аскетична чутливість, а її внутрішні монологи раз-по-раз набувають рис молитовної піднесеності. Її проза теж багатогранна: тут є і романи («Реквієм для листопаду», «Роман про Батьківщину»), і оповідання ("Історії про троянди, дощ і сіль"), і повісті («Марта з вулиці Святого Миколая»), і роман-антиутопія («День сніговика), і навіть казки ("Казки П’ятинки").
Цей великий перелік художніх творів, безсумнівно, говорить про багатогранність таланту письменниць й засвідчує неабиякий мистецький внесок до скарбниці сучасної української літератури. І Ірен Роздобудько, і Дзвінка Матіяш пишуть про людей і для людей, тому кожна книга авторок наскрізно пронизана життєвим сенсом та мораллю. Їх твори - це своєрідний колаж, оригінальне поєднання цікавих тематичних ракурсів та різних жанрово-стильових характеристик, символічних образів та глибоких підтекстів.
Одним із трендових літературних жанрів в літературі зараз є антиутопія. Цей жанр став своєрідним літописом трагедії, попередженням суспільству про небезпеку духовної деградації та насильства. Взявши початок з «Утопії» Томаса Мора, антиутопія пройшла великий шлях. Відкриття утопії як «уявлення про бажане майбутнє землі і людства» розширило сферу спонукального впливу фантастичного ідеалу. І те, що передбачалося тільки як розумова можливість, не досягнута на певному історичному етапі розвитку людського суспільства, перетворилося на установку віддаленого майбутнього. Отже, утопія стала існуючим елементом у житті суспільства, бо в ній явилось уміння людини дивитися вперед і передчувати становлення нового, створюючи його художні моделі. Утопічні романи відображали дозрілу історичну потребу передбачити майбутнє, художньо визначити ту мету, ідейно-моральний орієнтир, приклад для наслідування і можливий суспільний ідеал, боротьба за досягнення якого безперервно прискорювалась у самій дійсності.
В українській літературі першим, хто створив антиутопічний роман, був Володимир Винниченко з романом «Сонячна машина», в якому він плекав надію, що саме цей твір стане візиткою української літератури в Європі. Після нього було ще багато тих авторів, хто намагався створити антиутопію, але найяскравішими та найвдалішими з них були «ЛСД. Ліцей слухняних дружин» Ірен Роздобудько та «День сніговита» Дзвінки Матіяш.
Героїні романів Ірен Роздобудько неоднозначні і загадкові своєю, можна сказати, подвійною натурою, і з цієї розгалуженої системи образів можна виокремити «жінок-об’єктів». Це яскраво представляють дівчата з роману «Ліцей слухняних дружин» – Пат, Тур, Ліл та інші, які були віддані у ліцей, щоб з них зробили покірливих дружин, які б мали служити своєму чоловікові, тобто стали «об’єктами» користування суспільства, чоловічого суспільства. Сюжет цього роману закручений більше, ніж в інших романах. Декілька років тому цей сюжет сміливо назвали, напевно, соціальною фантастикою, проте наше сьогодення вже майже перетворило таку фантастику на реальність залежності стосунків та грошей. ЛСД є метафорою в цьому романі – це наркотик залежних стосунків, наркотик, який підсовує нам телебачення, Інтернет, політика, поп-культура і відбирає можливість мислити самостійно.
В арсеналі творів Дзвінки Матіяш також є антиутопічний твір – написаний в «хаотично-спазматичному темпі» «День сніговика». В романі йде мова про суспільство, яким керує страх та шепелявий тиран. Про суспільство, в якому інакодумців «знешкоджують» у центрі роботи з психікою. У якому бояться снігу, сміху, радості, де немає місця любові і серцю – цінується тільки інтелект та технічний прогрес. Казка-антиутопія адресована насамперед підліткам, однак дорослі читачі знайдуть у ній чимало паралелей із сучасними подіями в Україні. І також змушені будуть замислитися над власним життям.
Обидві авторки, пробуючи себе у різних жанрах, найбільш яскраво розкрили свій талант у романах, які у сучасній українській літературі є трендовими.
На мою думку, у Ірен Роздобудько найцікавішими та чуттєвими є романи «Ранковий прибиральник», «Зів’ялі квіти викидають», «Все, що я хотіла сьогодні» та «Дві хвилини правди», які значно відрізняються від інших творів своєю «структурною складністю, строкатістю, яка переходить
у наративну імпульсивність, хаотичністю». У цих творах Ірен Роздобудько «демонструє колізії та ситуації, у яких з відчайдушною загостреністю постають зміни, де переплітаються чутливе і чуттєве начала, де стилістика емоціо безальтернативно домінує над культурою раціо». І ще одним яскравим романом у новелах у пані Роздобудько є «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю». Завдяки художнім прийомам ретроспекції, внутрішнього мовлення, «одкровення» письменниця розгортає історії різних людей, порушує складну соціальну проблему й змушує поміркувати над стражденною долею українців, які поневіряються в чужих краях у пошуках кращої долі, та які, за влучним висловом німкені фрау Шульце, однієї з головних героїнь роману, є «відірваним листям, що летить за вітром».
Дзвінка Матіяш також найпотужніше розкрила себе у романах, а саме в «Романі про Батьківщину». В анотації до твору сказано, що це історії різних жінок, які живуть і жили в різних десятиліттях минулого століття». Різні жінки у авторки не є особистостями, вони представляють собою уособлення жіночності в жінках різного віку. А Батьківщина для жіночності – не держава і не народ, це певного виду відчуття й почуття. Ще один яскравий твір Д.Матіяш – «Реквієм для листопаду». Попри невеселу назву – це світла книга, яку навіть можна не читати спочатку. Твір представляє собою розлогу медитацію, в якій переплітається декілька історій, як, наприклад, історія Дарини – її болю, пам’яті, спроби відшукати своє місце у світі. «Реквієм для листопаду» не стільки лінійна розповідь, як цілісний простір. Тут буквально кожна точка є центром всесвіту.
Отже, для художніх творів Ірен Роздобудько та Дзвінки Матіяш характерні різновекторна ідейно-тематична спрямованість, стильова еклектичність, жанрова дифузність і своєрідні ознаки художньо-естетичної та філософсько-психологічної ідентичності. Вони постають перед читачами як авторки, чиї герої шукають екзистенцію життя, намагаються проявити весь свій потенціал, часто відмежовані від решти світу і не потребують його, бо створеного ними власного світу для них достатньо. І саме тому творчий доробок І. Роздобудько та Д. Матіяш відносяться до fashion-літератури.
2 notes
·
View notes
Хрещення Русі або України
28 липня на слов'янській землі відбудеться святкування 1033-ї річниці Хрещення Русі. Вважається, хрещення відбулося влітку 988 року і нерозривно пов'язане з ім'ям князя Володимира, якого церква назвала святим рівноапостольним, народ прозвав Красним Сонечком, а історики вважають Великим. Після хрещення князь Володимир дав розпорядження будувати християнські храми і церкви в тих місцях, де раніше стояли язичницькі ідоли. У Російській імперії вперше відсвяткували День Хрещення Русі в його девятісотлетнюю річницю в день пам'яті рівноапостольного князя - 15 липня (28 липня) 1888 року. Тоді в Києві був відкритий пам'ятник Богдану Хмельницькому і закладений Володимирський собор.
У це свято в храмах і церквах великих міст України пройдуть головні святкові заходи, а в Києві - великий хресний хід. Урочистості розпочнуться з церковного дзвону і літургії. Здавалося б, цей загальний для всіх православних на слов'янській землі свято служить консолідації, але українська влада і тут змогли провести роздільну лінію між братніми народами. У 2008 році в 1020-річчя Хрещення Русі президент України Віктор Ющенко назвав державне свято Днем Хрещення Київської Русі - України.
Прагнучи підкреслити правонаступність української державності від Київської Русі, політик забув, в той час Київ був столицею єдиної російської держави і не було ніякої України. Насправді, це дуже показово. На офіційному рівні, українські політики заявляють ніби ведуть свою історію від Київської Русі, але на ділі, сучасна Україна повністю відмовилася від давньоруського культурної та історичної спадщини. У підручниках історії лише мигцем згадуються "Руська правда", "Слово о полку Ігоревім", "Слово про Закон і Благодать", тому що в них повсюдно йдеться про російською народі.
Тоді це був єдиний народ, і лише через багато століть склалася та національна самоідентичність українського народу, яка врешті-решт призвела до створення незалежної держави. А переписування історії політиками тільки шкодить подальшому розвитку України.
0 notes