#мирослава

[newssocialite]

«Супер Лайк Шоу»: Возвращение грандиозной музыкальной премии CTC Kids

19 октября в концертном зале «Москва» в парке «Остров мечты» вновь зазвучат топовые треки любимых детских артистов на второй грандиозной музыкальной премии CTC Kids «Супер Лайк Шоу». Прошлогодняя премия собрала столько лайков и восторженных отзывов от маленьких зрителей и их родителей, что телеканал СТС Kids не мог оставить это незамеченным. Под эгидой креативного агентства «Kids project», этот…

View On WordPress

#культураобъединяет #Бэтси #Вики Шоу #Вова Левченко #Инсайд Групп Продакшн #Камиль и Амина Kikido #Культура #Марьяна Локель #Милана Хаметова #Мирослава и Злата Быковы #Москва #Настя Князева #СТС Kids #Светская жизнь #Супер Лайк Шоу #Таисия Скоморохова #Телеканал СТС Kids #дети #культура москвы #премия #Kids project #шоу-бизнес #socialite.news #socialitenews

[vprki]

Младата българска джаз група POSTCARD представя дебютния си албум

Младата и надеждна българска джаз група POSTCARD реализира дебютния си албум, който ще бъде представен на 30 април - Деня на джаза от 21 часа в София Лайв Клуб със специални гости Арнау Гарофе и Христо Минчев. Написа за „въпреки.com” Мирослава Кацарова, джазпевица, радиоводеща и създателка на Plovdiv Jazz Fest.

Млади, пълни с енергия и любов към импровизационната музика, чувствителни и интелигентни - такива са артистите, които се събират и създават групата POSTCARD. Музиката им е интелигентна, виртуозно изсвирена и с отношение, както към историята на джаза, така и към съвременните изразни средства. Затова и миналото лято бяхме радостни да ги поканим на лятната сцена на PLOVDIV JAZZ FEST. Те свириха точно преди проекта на Хилда Казасян, в който участват някои от най-ярките джаз музиканти, сред които Теодосий Спасов. Самият той беше силно впечатлен от творческия хъс на младежите и оцени високо музиката, свиренето, креативността им. 

Припомняме, че концертът бе на 25 август и вечерта започна с музика на най-младото джаз поколение или с други думи, с групата “Postcard Quintet”. Неделчо Нинов – тромбон, Ралица Тонева - aлто саксофон, Вилизар Гичев - китара, Христо Минчев - контрабас и Теодор Тошков – барабани представиха изцяло нов и авторски репертоар.

Кои са POSTCARD?

POSTCARD

Първоначално младите творци се събират, за да свирят заедно, докато са студенти в прочутата Консерватория “Принц Клаус” в Грьонинген, Нидерландия. През 2022 година се оформят като формация, която включва: Ралица Тонева - саксофон, Теодор Тошков - барабани и Неделчо Нинов - тромбон. Към тях в България се присъединява и Вилизар Гичев - китара. Често свирят в местни джаз клубове, а понякога се завръщат в България, за да свирят заедно пред българска публика. Решават да кръстят групата си POSTCARD.

В началото репертоарът им се състои от музика предимно от 40-те и 50-те години на миналия век - период, който е познат като Hard Bop ерата в историята на джаза.  Постепенно музикантите започват да работят и над авторска музика. Следват две години активно концертиране с едни от най-изявените български музиканти като Арнау Гарофе, Васил Хаджигрудев, Михаил Иванов, Даниеле Феббо, Христо Минчев в различни клубове и на фестивали като „Пловдив джаз фест“, „Q jazz fest” младежката сцена на „Банско джаз фестивал, „Джаз под звездите на Деветашкото плато“.

През 2023 година групата печели финансиране от Национален фонд „Култура“ за запис на дебютен албум по програма „Дебюти“.

POSTCARD

Интересен факт е, че наричат групата си POSTCARD, защото почти всички живеят и учат в чужбина, а когато се завръщат в България за кратко винаги изнасят концерти. Тези спорадични изяви в родната им България  са като музикални пощенски картички за техните чувства, настроения, искрени и дълбоки вълнения, които преживяват  докато се образоват и развиват като музиканти и творци. Така, според тях, пощенската картичка се превръща в метафора на старомодния “аналогов” начин на общуване, на искрената, човешка споделеност през майсторлъка на свиренето:

“Това е идея, която събира в себе си творчески мирогледи, които са повлияни, както от страстта към традиционния джаз, така и от различните подходи към съвременния му прочит. Музиката е вдъхновена от естествената нужда на човека да създава и да споделя. Малко или много оттам идва името на групата, което е израз именно на истинския, дързък и някак наивен разговор. То май това е смисълът на джаза…” - разказват самите те.

Съвсем естествено се стига и до това, младите артисти да реализират своя дебютен албум с авторска музика, наречен “Stories”. Той е подкрепен финансово от Национален фонд “Култура” по програма “Дебюти 2023”. Техни ментори са двама забележителни джазмени - саксофонистът Арнау Гарофе и басистът Христо Минчев, които бързо се превръщат в техни приятели и съмишленици, и взимат участие в записите на албума.

Мирослава Кацарова на концерта си с Биг бенда на БНР, 21 март 2024

Албумът “Stories” представлява сборник от седем музикални истории, които се характеризират преди всичко с дълбока искреност и чувствителност на личните преживявания на творците, на това което прави човека уязвим и в същото време различен, ярък и с позиция. Иска се дързост един млад артист да заяви себе си по  категоричен и директен начин, особено в началото на своя път, когато все още динамиката на новото и непознатото носи толкова много изненади и предизвикателства. В тази връзка идеята на „Stories” е да предаде вярата в пътя, в смелостта,  в откровението и връзката между това,  което е било преди и това, което предстои.

В албума „Stories” са включени композиции написани от всеки един от основните членове на групата. Стилистиката на пиесите е свързана с модерния джаз, а заедно с това, в тях се откриват мотиви от традицията на класическата джаз култура.

Премиерата на албума “Stories” ще се състои на 30 април от 21:00 (врати  20:00) в „Sofia Live Club”, където освен Неделчо Нинов, Ралица Тонева, Вилизар Гичев и Теодор Тошков, ще вземат участие още изявените гост-музиканти Арнау Гарофе и Христо Минчев.

По-късно през лятото на 2024 година имат покани за различни фестивали, сред които  „A to jazz” , “Nisville jazz fest” - Сърбия “The Jazz Cave festival” – Румъния, “Q-jazz festival”. ≈

Текст: Мирослава Кацарова

Снимки: архив на POSTCARD и Ани Петрова

P.S. на „въпреки.com”: Държим да подчертаем неуморността, въображението, таланта на Мирослава Кацарова да създава, да сътворява и умението ѝ да работи и привлича талантливи хора, сродни души. Винаги е със специална, лична грижа и внимание към младите музиканти. И да не забравяме, както тя споделя неведнъж: „Джазът е свобода!“ Насладете ѝ се!

#POSTCARD #Мирослава Кацарова #Джаз

[magdalenagigova]

Д-р Мирослава Михова: Колагеновите стимулатори подмладяват дори кожата около очите

Д-р Мирослава Михова: Колагеновите стимулатори отлично допълват подмладяващите терапии  Д-р Михова, какво представляват колагеновите стимулатори? Колагеновите стимулатори са продукти, които стимулират естествения синтез на колаген в кожата. Част от тях са комбинирани с хиалуронова киселина, която не е под формата на филър, а служи за дълготрайна хидратация и по този начин осигурява добра среда…

View On WordPress

#Д-р Мирослава Михова

[lyrics365]

Люблю Тебя

Одним только взглядом ты скажешь: «Я рядом», Затронешь любви струну. И сердце допустит под музыку грусти Ошибку еще одну. В немом поединке лишь ночь-невидимка, Доверчивый секундант. Но сердцу не нужно ни слов, ни оружий Оно и так себя отдаст. Не зачем летать, не зачем падать И смотреть в глаза небес. Самый яркий сон будет не в радость, Если он не о тебе. Не зачем скрывать, что не совпало, Не за…

View On WordPress

#Мирослава Карташова

[unhonestlymirror]

Hey you can still keep Latvia's name (or Poland's, I like his alot) and change the rest that you don't like, why not?

Because there are countries I can't choose a specific name for, like Ukraine, there are just too many nice options.

However, Katyusha and Irunya are not. They put soviet aftertaste in my mouth. They're not even names, they're nicknames made from Yekaterina and Ira. If Ukraine was called Kateryna (an actual Ukrainian name), they would have used Katrusia nickname. Sometimes, they use Rina and Katria for this name, too. Katia can also be acceptable. Different girls like it differently - but I have never seen a Kateryna who loves being called Katyusha (in a russian way). :/

I was thinking about calling her Мирослава Непийморе (or Непийморенко) lol. I like it too when people call her Olga, though.

Мирослава - Myroslava - "she who glorifies peace", "peaceful and glorious"

Непийморе - Nepyimore - based on Cossacks surnames style. Meaning: "Don't drink sea." Ukrainian suffix -ko is optional.

Fun option: Liet calling Ukraine "Slava" as a short variant of Myroslava - and Ukraine answers "Ukraini" each time she hears it

#ask #hetalia #hws lithuania #aph lithuania #lietukr #hws ukraine #aph ukraine

[kohansara]

Мирослава/Міра

#art #digital art #oc #fnaf #original character

[1opto]

IndustriALL Червоноград. вівторок, 11 липня 2023 р.  ВАДИМ КРАСЬ ОБГОВОРИВ З КЕРІВНИЦТВОМ МІЖНАРОДНОЇ ПРОФСПІЛКИ IndustriALL ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ШАХТАРІВ ЛЬВІВЩИНИ11 липня у Червонограді відбулася зустріч з представниками міжнародних профспілок. Голова Червоноградська районна державна адміністрація Андрій Дяченко, міський голова Червонограда Червоноградська міська рада Андрій Залівський й керівник ДП "Львіввугілля" Вадим Крась спілкувалися з заступником генерального секретаря IndustriALL Global Union  Кемалем Озканом, членом правління німецької профспілки IGBCE Олександром Берхтом, головою Конфедерація вільних профспілок України (CFTUU) (КВПУ) Михайлом Волинцем, міжнародним секретарем КВПУ Олесею Брязгуновою, головою Регіонального об’єднання НПГУ Мирославою Кафтан, місцевим профспілковим активом НПГУ. IndustriALL об’єднує 50 мільйонів працівників у 140 країнах світу, зайнятих у гірничій, енергетичній та переробній промисловості. Від початку повномасштабної війни надає значну підтримку Україні. КВПУ є членом організації. Голова військової адміністрації Андрій Дяченко найперше подякував IndustriALL за допомогу українському народу. Коротко презентував Червоноградський район - 7 територіальних громад, 240 тисяч населення - та ключову роль шахтарів у промисловості регіону. Як керівник з великим досвідом роботи у вугільній галузі, відзначив важливість робочих зустрічей з міжнародними партнерами та необхідність вирішення нагальних проблем шахтарів.Андрій Залівський, у свою чергу, розповів про співпрацю Червонограда з ДП “Львіввугілля”, наголосив, що гірники наповнюють понад 30% міського бюджету. Тому стала робота шахт має визначальне значення для містян і функціонування місцевих бізнесів.Керівник ДП ”Львіввугілля” Вадим Крась розповів, що на п'яти діючих шахтах та допоміжних підприємствах працює понад 6 тисяч осіб. Запаси твердого палива дозволяють говорити про ведення видобутку вугілля ще десятки років. ДП “Львіввугілля” - планово збиткове підприємство, що отримує державну фінансову підтримку на часткове покриття собівартості вугільної продукції. Потрібні інвестиції у нове гірничошахтне обладнання. У країні війна, держава не може фінансувати ці видатки, тому розглядається залучення інвестицій від міжнародних партнерів. Через мобілізацію частини гірників на захист України є гостра нестача кадрів. Основні проблеми - спричинена зовнішніми чинниками заборгованість із заробітної плати та по податках.  Такі проблеми характерні для усіх державних вугільних об’єднань, не лише для ДП “Львіввугілля”.  - Для адміністрації ДП  ”Львіввугілля” важлива співпраця з профспілками, адже вирішення потребує широке коло проблем, - наголосив Вадим Крась.Голова РО НПГУ м. Червонограда Мирослава Кафтан інформувала про нагальні  соціальні проблеми гірників.Заступник генерального секретаря Глобальної спілки IndustriALL Кемаль Озкан розповів про напрямки, за якими ведеться підтримка України - це підтримка українських біженців у країнах Європи, гуманітарні проєкти, інтеграція українського профспілкового руху в міжнародний, залучення інвестицій тощо. Такі зустрічі з представниками місцевої влади, керівником місцевої вугільної компанії, профспілківцями дуже на часі. Міжнародні профспілки комунікують з урядом України щодо якнайскорішої виплати зарплати шахтарям державного сектору.- У всьому світі гірники - дуже активні громадяни. Розуміємо, що під час війни дуже важко вирішити соціальні питання. Але про них треба говорити і намагатися вирішити. IndustriALL засвідчує свою підтримку Україні у боротьбі проти російської агресії, - підкреслив Кемаль Озкан.

#youtube #Червоноград #industriall #вівторок 11 липня 2023 р.

[ya-chytouch]

СТОКГОЛЬМ

Тепер прийшла пора писати відгук. Сказати, що мої припущення про книгу не виправдались - то не сказати нічого. По-перше, це книжка не про апокаліпсис. Втім, йдеться про щось серйозне і страшне, від чого Бог зійшов на землю, бо порушився баланс. Якщо ви спитаєте мене - який такий баланс? - я лише загадково посміхнусь і мовлю - ви що, хочете все розуміти, розкласти по поличках, аби все було прозоро і логічно? жалюгідні обивателі... і на тому слові повільно полину у туманну далечінь. І не дам вам жодної конкретики. Правда ж в тім, що я сама не знаю, про який баланс йдеться. Але, так, він порушений і всі приречені. То, апокаліпсис?... Нехай буде так. По-друге, дівчина з обкладинки не споглядає врятоване нею місто, як може здатись на перший погляд. Принаймні в цій книзі, вона нічого не врятувала - то вона просто так пафосно стоїть, що є цілком характерним.

Setting

Є сенс розпочати з того, де ми є і в якому контексті розгортаються події. А читати нам зовсім не про Стокгольм, а про досить специфічний Київ circa 2035 року, хоча деякі дії відбуваються і в Карпатах (представлених як депресивний і відмираючий регіон). Отож, якась там війна з участю лендлізу закінчилась (тепер ясно яка), і після того Україна потрапила під контроль західних організацій. Майже все тепер стало зосереджено в руках західних інвесторів, ще й Мирослава (головна персонажка) ніби натякнула, що Україна стала напівколоніальною країною, а якийсь найманець-СБУшник докинув про “напівдемократичність”. На тій самій сторінці трохи вище є абзац, який ніби писала рашка, аби відмовити Україну йти в ЄС: “наприкінці двадцятих багато хто підтримував посилення зовнішнього контролю, незважаючи на табуювання "питання національного приниження (?) і поступки власними інтересами", але на те тоді всім було байдуже, всіх цікавила тільки економіка, і в результаті Заходу дали стільки контролю, що в давніші часи деякі пункти могли б вважатись за державну зраду” (зліплені цитати). Себто, бідною Україною скористались, і вона не є самостійною, а просто маріонетка. Згадується про повалення військового уряду, сфальсифіковані вибори, і, як результат, диктатура. Класично, скрізь панує корупція, поліція виступає оплотом свавілля, передмістя Києва кишить бандитами і безхатченками. 

А де громадянське суспільство? На це автор дає відповідь, щоправда, пізніше: “Після того, як війна скінчилася роз��аруванням і підписанням чергових мирних угод – волонтери стали нікому не потрібні, їхній внесок в розбудову армії замовчувався. Стихійні лиха, пошукові операції та зникнення дітей все ще мали змогу впливати на позицію влади і дозволяли залучати небайдужих громадян, але будь-яка спроба суспільства втручатися в роботу державних організацій зазвичай зазнавала невдачі.” Словом, дуже зручно - двома реченнями автор остаточно зводить громадян до “фонової сірої маси”, яка не має заважати йому описувати те, як світ рятує групка людей. Насправді, це дуже очевидна письменницька акомодація. Автор помічає в своєму задумі якусь невідповідність, але йому лінь ламати голову над тим, як логічно все прописати. Тому, він просто нашвидкуруч латає цю plot hole, і проблему вирішено. Так можна робити, звісно, але то ліпше якось маскувати, бо дуже впадає в очі.

Відверто, вибір саме такого гіпертрофовано негативного сетінгу викликає в мене дуже багато питань. Поясню: навіть якщо багато гострих суджень про владу і журналізм стосуються 2035р, то в деяких місцях ці опінії поширюються і на раніші періоди державності України. Наприклад, “не перше десятиріччя” правозахисні організації жаліються на Київські катівні, які “раніше” слугували тими самими фабриками зброї масового ураження і наркоти, і “вже багато років” Банкова виступає за означення всього найгіршого. З таких сентенцій, можна, боронь Боже, зробити висновок, що ми типу завжди були такі кримінальні і зачухані, того нема чому дивуватись, що докотились до диктатури.

До чого я веду? До того, що позиціонування України в майбутньому як занепалої і “гнилої” держави ще можна виправдати творчим задумом автора. А от коли вже говоримо про посилання на “тяглість” цих злочинних традицій, то разом це створює образ України як by default відсталої і “імпотентної” держави. 

Почекай, скажете ви, але ж не все, що сказано у творі, відображає думку автора! Ну і що, що, на думку якогось магічного типа, СБУ - це “непрофесійна, провінційна служба безпеки бідної та нікому не потрібної східноєвропейської країни”, а про українців той тип каже, що вони є найгіршим, що може бути в світі, “смердючими, нікому не потрібними жебраками, не здатними навіть у самому центрі Європи жити відносно пристойно”. Ну і що, що один найманець (?) транслює, що “майже всі зараз сидять на колесах, бо інакше витримувати цю країну було б неможливо”. Так, потім, ще хтось “думає” - “Будемо відверті, як країна ми не відбулися, а як нація заслуговуємо на загибель чи принаймні чергову політичну кризу.” Але ж то все персонажі - чи важать їх вислови, і чи треба тим перейматись?

Звісно, погоджусь я, одне речення, кинуте магічним типом чи найманцем не дорівнює думці автора і придирання не вартує. Проте якщо схожі судження зустрічаються достатньо часто, нехай, на кожній 20й сторінці (приблизно) 600сторінкового тексту, і при тому жоднісінького разу не спростовуються - то на виході отримуємо повноцінний мотив, який, хочемо того чи ні, певним чином відкладається в голові. Варто також зважати, що не кожен читач вміє запам’ятовувати хто саме що сказав, або і відрізняти думку автора від думки персонажа, особливо якщо то не речення, вид��лене реплікою. Про те, що може собі подумати про Україну якийсь непідготовлений вестернер, читаючи потенційний переклад “Стокгольму”, навіть уявити страшно! Не кажучи вже, що мене, як українку, такі сентенції спонукають писати WTF на полях кожної сторінки in question. 

Тому, з таким прийомами треба бути дуже і дуже обережним. Впевнена, що, якби такий сетінг прописав якийсь неукраїнський письменник, йому б “незлецьки” влетіло. І було б ясно, за що. 

Сюжет

Сетінг ми оглянули, а тепер я спробую переказати сюжет. Для мене це - найважча частина відгуку, бо тексту і подій багато, а от когерентності (зв’язності, себто) - не дуже. 

Важлива заувага: автор колись навчався на факультеті політології, тому в книжці дуже багато різних змов, “многоходовочок”, високих посад і таємних таємниць. Навіть набір дійових - не осіб, а груп - досить специфічний - маємо найманців, штурмовиків (які потім виявляються безликими ляльками-зомбі), поліцію, парламентарів, сектантів, тих типу магічних типів, журналістів, двох чуваків, що вбивають головного редактора (забула, від кого вони) і повстанців (типу народ, але мені не відомо яка формальна причина їх револьту). Всі ці групи діють водночас, і в усіх є якась своя адженда; усі ці лінії звиваються, переплітаються і подекуди заплутують, що є закономірним. І тому, коли усвідомлюю, що маю розповісти про сюжет, мені стає лячно - але я все ж спробую викласти все так, як зрозуміла. Звісно, не обійдеться без ліричних відступів, бо this is what you came for.

І ще - важливе уточнення: Валентин Поспєлов любить поганяти читача back and forth по подіях “минулого” і “сьогодення”, але я описуватиму події більш лінійно і якомога стисліше. Втім, захопіть на всяк випадок чаєчок і пиріжечок, бо все одно буде довго.

Починаємо.

Отож, один з офісних центрів Києва захоплюють сектанти невідомої релігії, і… просто сидять там пару місяців. Звісно ж, будівля оточена трьома шарами різної поліції і військових. Тим часом, в місті тривають якісь заворушення, народ повстає проти влади, поліція застосовує сльозогінний газ - коротше, неприємна ситуація. 

Але це все фон. Починається все (і триває) з Мирославою-журналісткою, яка прокидається з наркотичним похміллям (?) і їде брати інтерв’ю в тих сектантів. Не найліпше завдання, але це їй треба, аби відновити свою журналістську кар’єру. Мирослава намагається добути якусь інформацію від харизматичного ватажка сектантів (Ло), але той поводить себе дуже загадково і “непроникно”, на перших хвилинах розмови перебирає ініціативу в свої руки, говорить з нею на якісь “значущі” абстрактні теми - коротше, в неї нічого не виходить, але її керівництву, здається, на то якось байдуже, того вони посилають її туди знов і знов. 

Взагалі, ці інтерв’ю дають більше інформації про Мирославу, ніж про Ло. Як справдешній hot bad guy, він все знає про її життя і діяльність. Через нього автор нам натякає, що Мирославу викинули з журналістики, бо вона написала якусь там до болю геніальну статтю, і розкрила якусь надзвичайно важливу правду, через яку всі ці тексти одразу видалили з інтернету (автор ніби не чув про архіви Тані Микитенко або вірить в те, що скріни горять). Та, а не “прибрали” Мирославу повністю через те, що “ви писали її (статтю - ред.) занадто щиро… втім те, що стаття вийшла недосконалою і її так складно читати, зберегло вам життя”. 

(Це пояснення, як на мене, звучить нереалістично, враховуючи, що в тій Україні панує диктатура - а диктатура не залишала б живою людину з ТАКИМ цінним знанням. Тут автор явно хотів викрутити важливість і талановитість Мирослави на максимум (хе, як і скрізь), але і не хотів позбуватись головної персонажки на перших сторінках. Тому я сприймаю це як ще один кейс авторської акомодації обставин до своїх подальших сюжетних потреб - причому досить незграбної.)

 Тим не менш, з усіх тих розмов не стає зрозуміліше ні про суть Мирославиного “таланту”, ні про те, чому Ло зайняв ту будівлю і чого йому треба. А сюжет рухається далі, і ми гортаємо сторінки з надією, що далі буде більше пояснень.

Згодом, в захопленому офісному центрі призначають прес конференцію (вай нот) і в переплеті якихось інтриг і “зрад”, на той самий день чи то влада, чи то вояки вирішують “брати фортецю штурмом”. Відбувається стрілянина, гатять в усіх підряд, але Мирославу, звісно ж, беруть в заручниці за наказом самого Ло (через її талант, напевно, доказів якого ми не побачимо на жодній з подальших сторінок). Поки на нижніх поверхах відбувається мінування і все таке, Мирослава приходить до тями, просить відвести її до Ло, бачить його при німій молитві, особливого обурення своїм заручництвом не виказує, і спокійно йде за ним туди, куди він її поведе. А він веде її на дах офісного центру, сідає з нею в ледь-живий ґвинтокрил, і вони летять в невідоме. Якщо вам здається, що Мирослава не дуже суб’єктна, то вам не здається.

Ще в цій частині - другій - є сюжетна лінія з найманцями, які вбивають Мирославиного головного редактора і знаходять в нього на столі якісь таємні папери. Один з них (не папір, найманець) їде в архіви розбиратись детальніше, і натрапляє на суперпершокласнозасекречені дані про аномальні штуки на території країни. От уявіть, що все, що бачили в Битві Екстрасенсів - то правда, бо в тих документах про щось таке і йдеться, і за тим стоїть якийсь ОРДЕН. Потім в архіві з’являється the магічний тип і намагається вбити найманця. 

За класикою жанру, замість actually вбивання перший виголошує тираду про Бога (що він мертвий), Біблію (що це головний роман) і ще багато загадкових філософських штук про Орден, до якого він, очевидно, належить. За класикою жанру, поки той користається змогою висловитись про поганість України, з’являються (нізвідки) інші магічні типи, що його вбивають. Чесно кажучи, попри деяку клішейність, сторінки з цією сюжетною лінію одні з найцікавіших, і чи не єдині, що проливають хоч трохи світла, а не заплутують далі. Хіба що, можна було обійтись без цього пафосного накидання на Україну. (Так, мене це “незлецьки” зачепило).

Тим часом в місті далі відбувається повстання, а президент, міністр і ще якийсь важливий тип сидять в підземеллі і дають згоду на те, аби стати маріонетками якогось чувака, який прийшов до них домовлятись, політика, політика, політика, кінець другої частини (всього їх 4). 

Ах, і ще є малий розділ про те, що науковці на станції виявляють підвищений рівень радіації в місті, але під кінець робочого дня вони надто задовбані, аби щось робити, того просто йдуть додому. Здається, я і то відчуваю більше відповідальності, коли о шостій вечора мені прилітає мейл від клієнта (а може і ні, хто мене зна).

Між 2 і 3 частинами йде “інтерлюдія”, яку я б найбільше радила прочитати. Там 7 сторінок, але вони викликають більше емоцій і цікавості, ніж перша і друга частина в сукупності. (А ми тим часом перетнули екватор, пропоную зробити святковий сьорб чаю і читати далі).

Частина третя, відбігаємо на рік назад і їдемо з Мирославою в Карпати писати статтю про зникнення місцевих дітей (саме ТУ статтю). В аеропорті, “який не справив на неї жодного враження” (а Мирослава така бідна на емоції, що таке зауваження цілком має місце бути) зустрічаємось з її охоронцем. Вона істерить, що той запізнився на декілька хвилин. На наступний день персонажка заплановано зустрічається з ватажком місцевих ромів у кафе, в якому через хвилину починається погром (типу місцеві думають, що це роми покрали дітей). З’являється поліція, і на Мирославу одразу кидає оком один поліціянт; потім журналістка їде на зустріч з мером, а на другий день на якийсь брифінг, де стається сварка між місцевою і столичною поліцією  - коротше, багато всього, і між тим абстрактні, але, безсумнівно, “дуже глибокі” розмови з охоронцем. А потім Мирослава йде на “побачення” з тим самим поліціянтом з кафе - певно, щоб вивідати якусь інформацію. 

І ось тут дозволю собі зробити довгий “ліричний відступ”. Справа в тім, що у тому розділі є дуже красномовне речення про те, що, “напевно, в тому і полягав її (Мирославин - ред.) журналістський талант - зачаровувати різних чоловіків незалежно від їх політичних поглядів”. Я б такого речення не писала, бо воно дуже об’єктивізуюче і суголосне тезі, що жінки мають професійний успіх через експлуатацію своєї сексуальності - навіть такі “суперталановиті”, як Мирослава (або ж автор хотів навмисно принизити свою персонажку!). Але загалом, не класно таке писати, бо читачі можуть подумати, що автор або сексист, або слабо відбиває контекст. Чи, в крайньому випадку (а я схиляюсь саме до нього) що Валентин Поспєлов просто знає жінок хіба здалеку, і через необізнан��сть дозволяє собі робити найнеймовірніші припущення. 

Гарна ілюстрація останньої тези - метафора про “жах, що хотів зірвати з неї спідню білизну” (який Мирослава наче б то відчуває при думці, що їй не вдасться виконати свій професійний обов’язок). Я не знаю, що відчувають чоловіки, коли бояться (можливо, і дійсно страх за свій зад), проте це не дає ніякої підстави робити таких припущень про жінок. Якщо вам здається що я приколупалась на рівному місці, то підставте у це речення на місце Мирослави персонажа-чоловіка - звучить абсурдно, так? Сподіваюсь, що таким чином мені вдалось проілюструвати свою думку. Але то ще не кінець.

Бо на наступний день той самий поліціянт намагається зґвалтувати Мирославу, підстерігши її в коридорі готелю. На щастя, поруч опиняється її охоронець. Він рятує жінку, а потім пропонує їй викликати поліцію і поїхати до лікаря. Мирослава каже, що і мови не може бути про поліцію - навпаки, пропонує дати комусь хабар, аби ця історія ні до кого не дійшла - все заради репутації, очевидно. Охоронець, в свою чергу, починає її “заспокоювати”, що, типу, в таких ізольованих поселеннях як те село, сексуальне насильство не є рідкістю, бо “коли навкруги нічого та нікого немає, то подібний стан, який, зазвичай, можна зняти за допомогою пляшки, або навіть повії… він стає патологічним, нестерпним”.  

З цього Мирослава робить висновок, що всі в тому місці навіжені, і взагалі, “бідний лейтенантику, бідний хворий виродку. Яким має бути життя людини для того, щоб… з іншого боку, нічого особливого не відбулось. Сексуальна агресія, приниження через статевий акт - все це так притаманно людині загалом, що дивуватись було зайвим”. WTF, подумала я, прочитавши цей абзац. Просто disaster. Вводити таку делікатну сцену, і отак її описати? А потім ще приписати персонажці ТАКІ слова? Типу, “та нічого особливого не сталось, ну звихнувся хлопець - геть не при собі був, не тримав себе в руках просто, втратив контроль! Ну падло, але ж він хворий на голову, шо з нього візьмеш… На його місці кожен би так, попробуй пожити в Карпатському селі. Та й взагалі, всі ми не святі, всі ми трохи збочені, того фіг з тим”. 

І так, Мирославину мотивацію можна зрозуміти, зважаючи на те, що вона загалом цинічна і має ампутовані емоції. А тут ще й місто в небезпеці, в поліції свої внутрішні скандали (та й сам злочинець - поліціянт), в неї - репутація, словом, не хочеться в’язнути в якійсь такій історійці. Та й думки її спричинені шоковим станом. А опісля вона йде гуляти по готелю, і інтерактує з хлопчиком, що сидить в лоббі і грає в жорстоку гру на своєму планшеті. 

І саме цей момент мені не ок. Цей момент ніби “заминає” всю історію, робить її цілком пересічною і буденною - та ще й в комбінації з філософською Мирославиною сентенцією про те, що треба бути вище того всього, так як схильність до насильства - то стандартна людська вада. І плювати хочеться, що це, наче б, такий “холодний” авторський стиль - серед тої кількості “глибоких” сентенцій, якими нашпигований твір, з легкістю можна було б втулити щось типу “завжди легше виправдати втратою контролю чиїсь дії, які вже нема змоги виправити; завжди можна дозволити собі втратити контроль, коли знаєш, що не будеш за це відповідати, бла бла”.  

Зґвалтування - це ж теж політика, гендерна нерівність - це теж політика, це все те сама power dynamics. І “зам’яти” це питання загальною схильністю людини до сексуального насильства не те щоб цинічно (хоча це теж), а навіть якось дуже по-дурному - ніби піти в аквапарк, і прольопатись годину в мілкій дитячій ванночці, замість зануритись в дорослий басейн і спуститись хоча б з одної гірки. Не враховуючи вже знов той самий факт, що таким чином насильство ніби “легітимізується”. І хто б що не казав, що це, мовляв, бачення Мирослави, а не автора, але саме автор відповідає за кожнісінький меседж свого тексту - і якщо той меседж не дуже адекватний, то “нема чому дивуватись”, коли прилітає суспільна реакція.

(Але ж ні, політика - то певно про чоловіків, що ділять між собою світ, і сексі жінок, що намагаються будувати кар’єру за законами патріархального світу. А тупі фємкі хай просто найдуть собі мужиків.)

Повертаємось до сюжету. Тепер познайомлю вас з Валентином. Попередньо, Мирослава зустрічала молодика з ім’ям автора в лоббі готелю (коли той був п’яний, як чіп), а потім ще “дистанційно цокнулась” з ним під час побачення з поліціянтом. Валентин-персонаж, безсумнівно, є якимось pet-образом Валентина-письменника (що є закономірним), бо в Мирослави до нього ну дуууже особливе ставлення. Наприклад, якоїсь ночі поліція попросила її забрати його з відділку (бо він дав їм її номер, який винишпорив у готелі, що схоже на сталкінг) і вона така вся - встала і поїхала серед ночі забирати алкаша, якого бачила два рази в житті (так, Валентин-персонаж - це самовпевнений письменник-пияк). Після визволення, вона завела його в кафешку, де він намагався домовитись, аби вона вивідала для нього пару речей за допомогою свого журналістського посвідчення - мовляв, і для його письма добре, і їй для статті знадобиться інсайдерська інфа. Мирослава, що дивно, не послала його до біса, а пожілалась, що місто закривають і матеріалу не вийде. Тоді він попрощався, а вона занепокоєно кинула йому “Ти що, просто підеш? Так неввічливо” - та той зухвало кинув своє “Я зателефоную”. 

Так от, на наступний день після “непорозуміння” з поліціянтом, Мирослава йде до старої церкви, яку знайшла напередодні, говорить з тамтешнім дивним священником, по дорозі назад зустрічає мера, який їй натякає, щоб не тусила з Валентином і взагалі вшивалась в Київ (до слова, те містечко якраз мали закрити, а на дорогах поставили блокпости). По тому, Мирослава йде додому, і “майже інтуїтивно і без жодної мети” набирає - так, саме номер Валентина.  Нє, ну може вона дійсно знадилась на його обіцянки інсайдерської інфи. 

Валентин з’являється біля її готелю на якійсь дивній машинці і везе її в глибину лісу в закинуту психіатричну лікарню, аби вона відвідала чувака, який в 2024 вчинив якусь наругу над дітьми. (Ага, все правильно, це жінка після спроби зґвалтування сідає з якимось крейзі чуваком в машину і їде в лісову психлікарню, так-так.). В лікарні її розвертають, бо відвідини дозволені тільки родичам, як-от якійсь місцевій жінці, і коли Мирослава виходить звідти, Валентина вже нема. Тоді вона зупиняє рандомну машину і просить водія вивезти її звідти (це жінка після спроби зґвалтування ВДРУГЕ сідає до незнайомця - ще й посеред глухого лісу). Потім вона бачить котедж, біля якого стоїть Валентинова машина, просить водія зупинитись, і йде туди.

Тут я просто КРЕЧУ про те, як криво зшитий цей епізод - самі події цікаві і дуже навіть інтригують, проте оця тема з Мирославиною безпідставною довірою Валентину і катання по лісі з напівзнайомими мужчинами описує модель поведінки АБСОЛЮТНО НІЯКОЇ РЕАЛЬНОЇ ЖІНКИ, ЯКА ЗАЗНАЛА НАСИЛЬСТВА ЗА 1 ДЕНЬ ПЕРЕД ТИМ. Мені здається, що це просто вершина споконвічних мемів про men writing women - як чоловік (ще й боксер-любитель), Валентин Поспєлов не знає такого поняття як “боятися їхати кудись з незнайомими чоловіками”, і для нього не є очевидним, що Мирослава мала б того остерігатись. Тому я раджу Валентину виходити за рамки свого сприйняття світу, якщо він вже вибрав писати про жінку як головну персонажку свого твору - бо “любити писати жінок” і “вміти писати жінок” - дуже різні речі.

До речі, з моменту приїзду в психлікарню автор натякає, що це типу Мирослава потрапила в минуле, і котедж є розв’язкою цієї теми. В ньому журналістка зустрічає незнайому жінку, розмовляє з нею, а потім, дуже елегантно прописаним способом, з’ясовує, що та жінка вже мертва - і непритомніє. Цей епізод, як і інтерлюдія, дуже пронизуючий. 

Але він не триває довго - потім знов починається загадковий хаос, коли (вже типу в теперішньому) з’являється Мирославин охоронець, злий на те, що вона десь вештається без його відома. Далі він навантажує напівпритомну жінку фразами типу “Ти що, досі нічого не зрозуміла? І чого я не здивований..Ти втрачаєш глузд!”, а потім в такому стані веде її через ліс до якогось оглядового майданчику, з якого видно пекельну картину з зомбі-ляльками, спаленням тіл, катуванням людей, мером того містечка і зниклими дітьми (які спостерігають за дійством). Мирослава не особливо реагує. Охоронець починає розповідати якісь конспірологічні штуки про клани, що володіють всім у світі, що їм треба діти, бо то майбутнє, і ще про Бога. Багато підкреслено значущих, гнітючих, але від того не зрозуміліших фраз. Автор ніб�� відчуває, що читач засинає над його фоліантом, і намагається вразити “шок-контентом”. Але до 474 сторінки читач до такого звикає і реагує на це типу “ще якась загадка, яку мені ніхто не пояснить, whatever”.  

“Вони скрізь, ти просто не розумієш, вони пронизали все, багато століть граються в якусь політику, але всі прикидаються, що не помічають, ех, ти мене, бляха, не розумієш, їм належить весь клятий світ, влада - це диявол” - говорить охоронець, а Мирослава дивиться на нього скляними очима. Той каже, що “оооо бачив я такі очі, вони вже заволоділи тобою, поселились в тебе в голові” - потім привозить журналістку в аеропорт, кидає “і сам не знаю, нащо я тобі це показав” і на тому, в принципі, все. Тільки під кінець Мирослава роздумує про продажність журналістики, і вирішує, що неможливо мовчати вічно, а треба почати писати. Писати щиро, “до тремтіння і нервового зриву, до крику та сліз” (курсову, чи що АХАХАХАХ ). Ну, словом, нічого конкретного, просто завершальна пафосна “промова” під урочисту музику.

Ого, думаєте ви. Зараз буде четверта частина, де все стане на свої місця. Буде легше. Пийте чаєчок, скажу я. Пийте чаєчок і їжте пиріжечок з вишнями. 

Вертаємось в гелікоптер (в часовому проміжку - десь рік вперед). А той саме здійснив нем’ягку посадку серед заметів (але то було плановано), і Мирослава з Ло вийшли звідти. Ло починає говорити максимально абстрактні речі, Мирослава каже, що не розуміє, і той повторює щось типу “ну тоді старайся сильніше”(ця фраза гарно описує мою взаємодію з цим текстом). Проілюструю, бо це дуже смішно:

– Я не розумію, – сказала Мирослава,  кліпаючи очима.

– Ти маєш, чорт, ну давай, спробуй це знову.

– Я не можу, – з подивом мовила Мирослава і хитнула головою.

– Тут немає жодних правил, жодної послідовності дій, – Ло стояв перед нею і уважно дивився, в його очах значно менше холодних спалахів, аніж зазвичай. – Пересічна, але безумовна дезінтеграція, спробуй, спробуй це знову.  (А, тю, так би одразу сказав)

Потім Ло каже Мирославі “всі твої спогади- фальшиві” і натякає, що вона перебуває під впливом пігулок і “магії”, говорить про Бога, загрозу людству через стрімінгові сервіси, потім каже про свою приреченість у “війні”з якоюсь іншою силою, і ще багато загадкового і незрозумілого тексту. Після того, вони йдуть в якийсь лісовий будинок, там зустрічають якусь жінку (типу ту ж, що в котеджі), спускаються в підвал, і власне, в тому підвалі Ло і Мирослава … знаходять “доньку бога” в образі істоти без очей (!) і з лускою по тілі(!). Очевидно, Валентин Поспєлов підіймає градус все вище, проте на 516 сторінці вже звикаєш до того, що “все пропало, як ти не розумієш” і особливо нічому не дивуєшся. А, ну ще там смішно, як Мирослава на рівному місці вдарила Ло в обличчя і тим самим звалила з ніг, а потім вони розмовляли, ніби ніц не сталось. Потім в той будинок прийшли якісь агенти зла, вбили ту жінку, але Мирославу і Ло врятувала якась кудлата істота, що з’явилась нізвідки. На цьому моменті, здається, я остаточно змирилась з тим, що зрозуміліше не стане, і просто дочитувала останні сторінки.

Під кінець, Ло і Мирослава дістались до засніженого поля, де мав бути якийсь чекпоінт. Мирослава почала за щось вибачатись перед Ло, а той сказав, що не вибачить їй ніколи (more drama pls); потім, на тому місці звідкись з’явились журналісти і поліція, закордонна тьотя сказала Мирославі, що “ви ж розумієте, що це премія Сахарова?”(Мирослава ж дуже талановита, і, щоб ви знали, ніхто, ніхто не пише так, як вона), і ще багато всього на купу. Наша персонажка стояла в заціпенінні, думала важливі думки, а потім розвернулась і побігла до того таки чекпоінту - човна біля річки. 

Ось, власне, і все. Так, там ще була пресуха уряду, який раніше домовлявся з якимось чуваком в підвалі, ще якась там політика, змови, багато всього. Багато імен, посад, таємничих фраз - по-доброму, я б мала скласти список всіх персонажів і гарненько розкласти все по поличках, розібрати всі-всі лінії і не писати “політика, політика, політика”. Але це було б нечесно, бо це не відображає мого правдивого сприйняття твору. 

Персонажі (деякі)

Давайте тепер пройдемось по менш динамічних речах, наприклад, по сету персонажів. Одразу скажу, що у всьому творі не зустріла жодного персонажа, за якого хотілось би вболівати. Так, на початку ми зустрічаємо Мирославу, і інстинктивно починаємо вболівати за неї. Проте, до середини книги вона втомлює, а під кінець викликає роздратування. 

Так, нам дано шматочок її бекграунду, якісь деталі про складне дитинство (яке, очевидно, дає їй карт-бланш на зневагу до всіх і вся), щось про навчання і початки кар’єри. Поспєлов на кожному кроці намагається підкреслити унікальність Мирослави чи-то через описи її професійного таланту, чи через зовнішність “маленької спокусливої дияволиці”, чи через почуття стилю (надзвичайно унікальний all-black look + мартінси - бо що більше підкреслює оригінальність мислення, ніж мартінси??), чи через “нетакіяквусіх” смаки, тощо. Але Мирослава в описах і Мирослава в дії - це дві різні Мирослави. Мирослава в дії просто пливе за течією і бурчить; її відправляють на інтерв’ю з сектантами - вона йде, для пристойності обурюючись; Ло не дає їй можливості написати викривальний матеріал - вона знов обурюється і злиться, але продемонструвати свій професіоналізм не може; Ло бере її в заручники - вона не задає питань, і просто йде за ним; перебуває в стосунках з чоловіком, якого зневажає, працює на чоловіка, якого зневажає, знаходиться серед людей, яких зневажає - але не змагається щось змінити або діяти самостійно. Хіба, під кінець. І це, зауважте, головна персонажка трилеру. Так, безперечно, для “поглиблення” образу автор накидує Мирославі багато красномовних філософських реплік про розчарування в житті, стосунках і все таке, але, відверто, її роздуми радше нагадують бунт песимістичного підлітка, аніж умовиводи дорослої жінки (Мирославі десь під 30). Додамо до цього мої попередні зауваги про неавтентичу подачу “жіночого досвіду”. Словом, персонажка вийшла дуже штучною і такою, що не викликає не те що емпатії, а навіть якогось інтересу. 

Взагалі, її вайб можна описати мемом 

Хіба що - I do not like it, бо за 600 сторінок могла б розродитись хоч на 1 притомну дію.

Інші образи цього твору теж не викликали в мене особливого ентузіазму - тому в мене нема натхнення про них писати (амінь, думає мій заморений читач, посьорбуючи охололий чай). Хіба що мене дуже насмішив Валентин. Валентин-письменник не тільки дав тезкові свою професію, а ще й зробив його тим персонажем, для якого Мирослава постійно робить виключення, і який, певно, має якісь ключі до таємниць. (Ну не може Валентин просто так писати свій твір, йому мало почесної посади автора, він має бути значущим ще й безпосередньо в площині твору.) Це знову ж, не заборонений прийом, а просто трохи смішна історія.

Ще одним смішним аспектом, що стосується персонажів Стокгольму, є їх імена. Пантелеймон Куліш, Олесь Гончар (президент), Іван Самойлович (прем’єр), мер Свидригайло, млявий бойфренд Йосип, найманий вбивця Левко - впевнена, що Валентин Поспєлов вводив такі імена з певним задумом, проте для мене це одразу робить твір схожим на якийсь фанфік-вінігрет. Сподіваюсь, воно того вартує, бо ці дивні неймінги дуже впливають на серйозність сприйняття тескту. 

Загалом, персонажі Поспєлова змальовані як уособлення якоїсь певної професійної функції; вони ідеалізовані і абсолютні. Поспєлов приділяє дуже багато уваги описам зовнішності, політики в нього майже завжди товсті, а bad guys, які не політики, “занадто вродливі”; коли ж мова заходить про жінок (яких у творі небагато), то в гру вступає ще й “звабливість”. Наприклад, Мирослава - “маленький спокусливий вампір”, а от при описі Юстини Поспєлов зауважує, що “І хоча, мабуть, Юстині бракувало звабливості - вона була надзвичайно гарною молодою жінкою”. Ще, чоловіки у Стокгольмі зазвичай повні зневаги до жінок, а жінки - до чоловіків. Це, напевно, щоб було більше теншену і контрасту, коли черга прийде до прописування романтичних чи сексуальних епізодів. Впевнена, що без висловлювань типу “всі чоловіки вважають жінок хвойдами” та “чоловіками легко керувати, бо вони слабкі і не здатні до конфронтації” автору не вдалось би передати всю глибину його задуму. 

Так, це я іронізую, аби ви не заснули за моїм трактатом, тому посмійтесь.

ПАФ (Претензія на АФористичність)

Якщо ми вже почали про секс, то закінчимо за упокій, то варто зауважити, що Поспєлов доточує його до абсолютно рандомних уривків - про марність світу, про консюмеризм, про фемінізм, бої в центрі Києва, просто так, тощо. Наприклад, Мирослава заходить в кабінет до свого редактора, і там “пахне сексом”. Бармен в кафе вмикає телевізор, і “вже за секунду залу огортала балаканина неприємних і втомлених від наркотиків та безладного сексу поп-зірок.” В роздумах про світові режими читаємо: “В країнах жорстоких доводиться бути чемним, в демократичніших – можна дозволити собі лаятися чи публічно визнати, що часто-густо приймаєш піґулки на вечірках і не проти групового сексу.” Ну, і таке інше. Напевно, це потрібно, аби щоб зробити текст “дорослішим” - та сама причина, з якої неповнолітні п’ють і курять. Можемо це бажання зрозуміти, чому б і ні.

Але ж в деяких випадках ці згадки не просто недоцільні, а й викликають сміх. Наприклад, в описі сцени Йосипового збудження під час обговорення нестабільної політичної ситуації (насправді, він налиґався винця) виринає фраза “Невідоме зазвичай не лякає, а викликає легке сексуальне збудження” (овва, Валентине,  good for you). Після того йдуть чотири незв’язних абзаци про те, що секс в стосунках - це “гра без переможців, гра, у якій той, хто програв, отримує більше” (що означає “програти в сексі”? America egsplein). В Мирославиних роздумах про самотність, Поспєлов пише: “Все ж таки державна служба завжди має сексуальний підтекст. Будь-яка власність держави має сексуальний підтекст”(особливо гуртожиток ВНУ або пописана парта в аудиторії, hot). Сідаючи в таксі з чорношкірим водієм, Мирослава зауважує, що “Він зовсім не був схожий на кремезних красенів з порно – звичайнісінький миршавий виродок.” (мало того, що тут віє расизмом, так ще й Валентин вирішив, що всі чорношкірі мають бути схожими на порноакторів).

 І так далі, і тому подібне.

Що цікаво, персонажі Поспєлова займаються сексом або з обов’язку (якщо зі своїм партнером), або в рамках хіті чи подружньої зради (якщо з кимось іншим). Меседж: любов - то для дурних, все купляється, всі ми хтиві тварини, а якщо думаєте, що в вашому кейсі все не так, то ви наївні і не знаєте всієї правди. В принципі, в тон твору такі ідеї вписуються, проте недолугі вирази типу вищенаведених, чи от “нелетальна зброя всякчас схожа на сексіграшки” викликають легке почуття крінжу і багато питань про незакриті гештальти самого автора.

Проте, мушу віддати належне - крінжовими в Стокгольмі є не лише сентенції про секс. В творі взагалі дуже багато “роздумів на вільну тему”, під які годиться запалити цигарку, сплюнути собі під ноги і думати про продажність політики та журналістики, самотність, моральний розпад, гнилість людських стосунків і таке інше на тему “жизньтлєн” (вибачайте за російську). Чи не кожна ситуація супроводжується глибокодумними узагальненнями типу:

“Естетика підкорення руйнує уявлення про безпеку і плекає безпорадність, щоб потім плекати садизм”

“Хоробрість – це вміння бігти швидше за своїх переслідувачів і не лишати слідів на нічній рівнині. Замість звільнення на нас очікує безсоння.”

“Здавалося, що це і була відповідь на більшість великих людських надій. Сподіванням бракує сенсу, політична доцільність потребує реставрації.” 

Таку хворобу в текстах я для себе називаю “претензія на афористичність” - це коли автор ніби мріє, аби його десь цитували, тому на всяк випадок генерує якомога більше мудрованих сентенцій. Всі ці речення (яких в даному випадку добра третина книжки) подані як роздуми і написані якомога пафоснішим тоном. Через це, з першого погляду вони здаються дуже глибокими, і неуважному читачу починає здаватись, ніби він читає розумну книжку.  В Айн Ренд точно було таке, і через те я кинула її читати на 70 сторінці, бо мої очі втомились закочуватись і була небезпека їх випадіння з орбіт. Зі Стокгольмом такого вибору в мене не було (чесно кажу), тому я просто писала “ПАФ” на полях, аби якось себе розважити.

Звісно ж, речень-роздумів, що не звучать як нонсенс, набагато більше, але я б не назвала їх супер глибокими. Кожна думка зводиться до того, що “людьми маніпулюють”, “все продажне”, “that’s what the government wants you to think” і інше тоном снобізму втаємниченого, що, знову ж, є нормальним в контексті цього твору і лягає в його настрій. Але самі по собі ці роздуми не є оригінальними або новаторськими, і тим більше їх не варто сприймати як лекції з політології чи журналістики, як роблять деякі екзальтовані читачі.

Стиль

Нарешті дозволю собі перейти до короткого огляду стилю.  Про пафос і снобізм втаємниченого я щойно згадувала, і розвивати цю тему не буду. Зійдемось на тім, що книжка читається з відчуттям, що тобі постійно треба прогортувати назад і перечитувати, чи чогось не упустила. Згодом до цього звикаєш і починаєш надіятись, що пояснення прийде в кінці. А потім і ту надію кидаєш, і просто бігаєш очима по рядках в очікуванні останньої сторінки (точнісінько як ви зараз за читанням мого трактату). Як на мене, Валентин Поспєлов “переборщив” з таємничістю. Так, можна зрозуміти, що Стокгольм - перша частина трилогії, і можуть бути недомовки. Проте написати недомовок на 600 сторінок - це вже вилити з водою дитину (причому доньку Бога if you know what I mean). 

Інший аспект, який особисто мені дуже уповільнював читання і неодноразово збивав з пантелику - сама мова твору. Поясню. Коли читаєш Стокгольм, то виникає враження, що читаєш лінивий переклад з англійської. Можливо, це хиба редактури, а можливо це сам Поспєлов імітує стиль перекладних книжок, які сформували його стиль (скоріше друге). Лаються персонажі теж на “американський” кшталт (“що за лайно?”, “лайна шматок”, “лайно повне.”). 

Валентин Поспєлов називає цю штуку в себе “вестернізацією”, проте в такому разі виникає питання - навіщо? В чому сенс - обирати Україну як майданчик для розвитку подій, але писати про це в “вестернізованій манері”? Хіба, щоб потім було легше перекладати на англійську - і тоді переклад точно буде автентичніший, ніж оригінал. 

Підсумок 

Так вийшло, що цей трактат мені випало дописувати 31 грудня 2022 року. Тому, з повною відповідальністю можу стверджувати, що серед моїх цьогорічних чтив ця книга стала найбільшим розчаруванням. Розчарували штучні стереотипні персонажі, розчарував сетінг (на фоні останніх подій таке писання взагалі видається блюзнірством), розчарував сам стиль і особливо те, що на 600 сторінок я не знайшла жодної думки, за яку вартувало б зачепитись. З хорошого в цій книжці те, що на певному етапі пафосні вислови перестають дратувати, і починають смішити - але це вже копіум в дії. 

На мою думку, замість штампування невдалих мудрованих абзаців, автору слід було приділити більше уваги ретельному “продумуванню” сюжету - аби уникнути тих самих очевидних акомодацій, “латок” з двох речень і багатьох нелогічних штук. Тим самим, книжка б скоротилась чи не наполовину, але ця половина була б набагато концентрованішою і чіткішою. Також, в наступних частинах Валентину варто більше уваги звернути на прописування жіночих образів, бо в Стокгольмі з цим біда. Мало того, що деякі моменти взагалі нереалістичні з жіночої перс��ективи (як-от поїздки в ліс з незнайомцями), то ще й часто-густо від них віддає сексизмом. Я підозрюю, що Валентинів сексизм виникає радше з недбалості, ніж з наміру, проте, недбало писати про жінок бо “а шо там про них писати госсспаді ща всьо буде” це теж якоюсь мірою сексизм. 

Ще одна заувага - про відповідальність за токсичні меседжі. Стокгольм просто помережаний токсичними цитатками - чого тільки вартує лінія з реаліті шоу про “товстунів”. Відображають ці думки позицію автора чи ні - діло десяте. Якщо ти пишеш твір, де пропагується фетфобія, це не означає, що ти фетфоб - але означає, що ти опосередковано пропагуєш фетфобію. І так з сексизмом, расизмом, і іншими -ismами, в яких багато хто обвинувачує Валентина Поспєлова. Письменник несе відповідальність, хоче він того чи ні. 

Загалом, Стокгольм - дуже недбало написана книга. Якщо таке ще можна пробачити якомусь буклетику на 125 сторінок, то здоровенній книженції - ні. Звісно, я могла б пообіцяти, що надалі слідкуватиму за творчістю автора, і чекатиму на продовження книги. Проте, як сказала Мирослава (і тут буде моя улюблена фраза) - до біса обіцянки, їх все одно неможливо дотримуватися.

#сучукрліт #укрліт #книги #література #відгук #стокгольм #пересічнаалебезумовнадезінтеграція

[moscluster]

Елена Борщева, Евгения Рассказова и Мирослава Михайлова на открытии шоппинга в "Павелецкая Плаза"

24 сентября  2022 года прошел праздник моды на арене шоппинга Павелецкая Плаза, организованный продюсерский центром «Грани». Главный лейтмотив предс��авленного шоу — идея сценических масок, в которых выступили артисты с музыкальными и пластическими номерами. Показы российских, итальянских, германских, французских брендов открыла своей яркой коллекцией дизайнер Маша Горячева, чьи яркие образы, на стыке моды и цирка, задали тематический колорит всему шоу. Показы коллекций зарубежных брендов BALDININI  (Италия),   SISLEY (Франция), MISS SIXTY/REPLAY (Италия) и др. представили новые тренды, изысканный стиль и смелые дизайнерские решения.  Современное понимание отечественной моды представили креативные и успешные российские торговые марки: Kalina market,  VASSA&CO и др. Финал вечера сделала настоящим праздником группа A’Studio. Гости мероприятия насладились виртуозным вокалом Кети Топурии, великолепной игрой Байгали Серкебаева, Владимира Миклошича и остальных музыкантов. За происходящим шоу наблюдали такие звёздные гости как: Елена Борщева, Евгения Рассказова, Мирослава Михайлова и др. Интервью с актрисой Еленой Борщевой https://rutube.ru/video/e7caead0a2ccbac1509c540c0b950ab5/ Интервью с певицей Евгенией Рассказовой https://rutube.ru/video/f7db5caf8a3e348cf0496aa225a8e0cf/ Интервью с актрисой Мирославой Михайловой  https://rutube.ru/video/1bf83874dd1b28be4743ab683b3363c1/ Организаторы: ТЦ «Павелецкая плаза» и Продюсерский центр «Грани». Информационные партнеры: Канал DobriMir24, Журналы «Богема», Melon Rich, «Крестьянка», moscluster.com Pr-поддержка - Maestro Agency PR

Фото: Дима Бабушкин, Игорь Стражин Read the full article

[nelligekata]

Гіркота Ізюма. Як вижило та як живе зруйноване місто

автор: Мирослава Ільтьо з Харківської області фото Мирослави Ільтьо та Ігоря Захаренка

Від Харкова до звільненого Ізюма дві години їзди розбитими дорогами повз поля з незібраною пшеницею. Обабіч траси – спалена російська бронетехніка і трупи російських солдатів, які ще також не встигли прибрати.

Тягачі із завантаженими ворожими зламками проїжджають повз. Танки, в цілком справному стані, витягають кранами, щоб вони ще послужили ЗСУ. На покинутих російських блокпостах валяються бляшанки й розірвані пакети від сухпаїв.

Рух на Ізюм неквапливий, адже дорога розбита артилерією, а деякі снаряди ще й нерозірвані. Об’їзд вирв і залізяччя потребує пильності.

На під’їзді до міста нагнітають емоції величезні гарбузи на городі біля хати без даху: врожай зібрати вже нікому.

На вигорілій автозаправці стоїть розбита бронемашина із Z-маркуванням. У кабіні мирно спить кицька.

На в’їзді в деокуповане місто лежать нездетоновані вогнеметні заряди російської ТОС “Солнцепек” поряд з автівкою, яка вщент згоріла. Поблизу ще один танк із “путінського ленд-лізу”.

Щоб потрапити на правий берег річки Сіверський Донець, у південну частину Ізюма, потрібно дочекатися черги на понтонний міст, адже інші мости в місті зруйновані.

Під’їжджаємо до гори Кременець – найвищої точки цього району з крейдяними відкладами, телевежею та монументом на честь загиблих у Другій світовій війні. На Кременці – постійне скупчення людей: це єдине місце в Ізюмі, де ловить мобільний зв’язок.

Мобільний зв’язок на горі Кременець поруч із меморіалом загиблим у IIСВ

Звідси відкривається неймовірний краєвид на ізюмські дахи, а водночас і велика трагедія. На цьому місці люди платили життям за телефонний дзвінок з окупації. На пагорбі знайшли кілька десятків трупів.

Ізюмчани, які пережили пекло

Максиму 31, він просить не фотографувати обличчя, бо не знає, звідки чекати нової “підстави”. Місцевий мешканець переконаний: окупанти захопили його в полон не дарма – хтось свій доніс, що чоловік має друзів у ТрО й ЗСУ. Максима побили, заламали, натягли мішок на голову і відвезли в яму.

У тій ямі перебувало понад двадцять людей з різним ступенем тортур, побиття та психологічних знущань. Максим розповідає, що в яму на ніч заливали холодну воду, бранців катували електрошокерами, давали лише хліб і воду, аби не вмирали з голоду.

Корисної інформації від Максима окупанти не отримали, через кілька днів знущань відпустили.

Крім того, чоловік отримав травму руки від обстрілу касетними снарядами, але запевняє, що зараз у нормі, згадувати пережите зайвий раз не хоче.

Максим показує на телефоні захід сонця із пагорба, на якому стоїмо. Запевняє, що Ізюм – дуже гарне місто.

Краєвид із гори Кременець в Ізюмі

“Гарне було, тепер зруйноване”, – цими словами до нашої розмови приєднується пан Євген. Чоловікові 76, його не били й не катували, але часом здавалося, що від постійного гуркоту ракет і розривів снарядів серце не витримає.

Ізюмчани розповідають: інший чоловік, серце якого отак не витримало, 13 днів лежав на сходах на першому поверсі дев’ятиповерхівки, аж поки дружина не змогла закопати його у дворі. Настільки сильними були обстріли.

Ізюмська міська рада

Від пагорба прямуємо до міської ради. Будівля чорна, крізь віконні рами просвічуються клаптики голубого неба. Дві жінки й маленька дівчинка проходять повз із букетами квітів.

“Оце ж підпалили нам росіяни мерію, коли тікали. В центрі міста ми вдруге за пів року, свято ніби, то і квіти, бо жили в ізоляції”, – розповідає пані Ольга.

Пані Ольга

Із 6 березня до 26 березня вона не виходила з підвалу багатоповерхівки. “З одного боку росіяни, з іншого українці, а зверху літаки”, – жінці дуже важко опанувати емоції,  пов’язані зі спогадами.

Вона пригадує, як нюхала хліб, якого не бачила два місяці.

“Магазини розбиті, розграбовані… Ті, які не були розбиті зброєю, те мародери розтягнули одразу”, – розповідає пані Ольга.

Пані Ольга – вчителька української мови із 27-річним стажем, співпрацювати з окупантами навідріз не хотіла.

Від березня до липня вони з сусідами розпалювали багаття біля багатоповерхівки і на вогні готували їжу. Так робили й усі інші мешканці Ізюма, адже в місті немає ні світла, ні газу, а в декого й ні води поблизу.

Найстрашніше, в підвалі були діти. Одна жінка там же й померла. Похоронили в дворі.

Ділилися по-сусідськи всім, грілися вкупці, бо підвал сирий і холодний.

Але були й ті, хто навіть у таких умовах влаштовував бізнес. Один чоловік мав генератор, 100 гривень коштувало в нього зарядити телефон, за воду брав гроші.

“Щоправда, його самі ж росіяни покарали за мародерство. До стовпа прив’язали. Хоч ми йому й за те були вдячні, бо та копійка варта, аби сказати своїм, що ще живі”, – ділиться співрозмовниця.

Ольга дуже тішиться, що багато вчителів та дітей змогли вибратися з міста, аби вчитися не з російських підручників.

Евакуація, якої не було

Пані Наталія, ще одна моя співрозмовниця, обурюється через організацію евакуації. “Мер [Валерій Марченко] сказав, що евакуювали 80 відсотків мешканців, а насправді жменька тільки виїхала. Сам він втік! В місті з’явився позавчора, він за своє життя переживав. Вчора виступав на площі, жінки й чоловіки кричали на нього, а він стояв, понуривши голову. Каяття там немає!” – говорить Нат��ля.

Руїни в Ізюмі

Евакуюватися із захопленого РФ міста справді могли не всі, а хто міг. На підконтрольну Україні територію – за гроші, переважно за непідйомну суму в кілька тисяч доларів. Або через Росію, і також не завжди безкоштовно.

Маму з малою дитиною, які хотіли виїхати, окупанти розвернули назад. Її прізвище було в списках “неблагонадійних”, адже чоловік воював за Україну, а тепер у полоні. Від Ізюма до Балаклії вони здолали 30 блокпостів, аж поки там не озвучили вибір: назад або розстріл.

Ще одну сім’ю запитали, звідки їдуть. Потім уточнили, що це за територія, той Ізюм. Після слів “окупована” також розвернули назад, адже для росіян треба говорити – “визволена”.

Зі слів місцевих, російська армія найбільше “визволяла” від особистих речей. Жінки, на щастя, не було вдома, коли буряти винесли двері. Добравшись до чужого майна, забрали дитячий стілець, самокат, велосипед, каструлі, сковорідки, ножі та навіть ношені дитячі черевики.

“Свої рублі із наших банкоматів діставали поспіхом, напихали мішки та з бронетехніки пересідали на колеса, щоб швидше п’ятами накивати”, – розказує пані Віра.

Після звільнення

На вулицях Ізюма зараз багато людей, як для розбитого міста із непрацюючими аптеками, розбитими чи закритими магазинами і продовольчим ринком, випаленим авіацією.

У місті й надалі немає електропостачання. Мобільний зв’язок досі можна зловити лише на горі. Або попросити в українських військових доступ до Starlink.

Система центрального опалення в Ізюмі також зруйнована. Майже всі котельні розбомблені.

У приватному секторі є такі будинки, що їх розривами просто увігнало в землю: від одного “приходу” шість будинків знесло одразу. У багатьох будівлях, яким “пощастило”, немає вікон, а в деяких ще й дах продірявлений.

Руїни в Ізюмі

За інформацією від депутата Ізюмської ради Максима Стрельникова, окупанти вбили в місті понад тисячу мирних жителів. На одному з міських кладовищ у лісі нарахували близько п’ятисот нових могил із хрестами, на яких вказані або імена, або часто лише порядкові номери загиблих.

Для усім моїх співрозмовників українські військові на вулицях міста стали великою несподіванкою, але настільки бажаною. Дехто не приховує сліз розчулення через те, що їх не вважають колаборантами, які згодилися жити під російським триколором. Бо українську армію тут чекали. І дочекалися.

#Izium #ukrainian genocide #russia terrorist state #ukraine #war

[vprki]

На гости на Биг бенда на БНР

Гледам с любопитство към щастливо оживената напоследък клубна джаз сцена в столицата, а и продължавам да вярвам, че клубната територия е естествена среда и стимулиращ дом за този род музика. Написа за „въпреки.com” проф. Клер Леви, музикален критик.

Това, разбира се, далеч не отменя градивното място на концертната джаз практика. Потвърждава го, за кой ли път, пролетният концерт на Биг бенда на БНР с диригент Антони Дончев (21.03). Изпълнил докрай Първо студио на радиото, концертът, озаглавен „От тук до вечността“ (на името на една от песните в програмата), напомни по един много приятен начин забележителната професионална репутация, а и лидерската роля на бенда, свързал по традиция битието си с редица обновяващи събития в полето на свободната музика.

Мирослава Кацарова и Мирослав Турийски

В центъра на вниманието този път се озова динамиката в идеите на певицата Мирослава Кацарова и композитора и пианиста Мирослав Турийски, чието дългогодишно творческо сътрудничество сякаш не спира да се изкушава от възможностите за дръзки артистични провокации към познати и непознати композиции. Отзовавайки се на поканата да гостуват на Биг бенда с програма, включваща пиеси от репертоара на Мирослава, артистичният тандем, реализирал редица концептуални концертни програми, сред които "My Cinema" (2016), "Теменужена" (2021), "Beyond Jazz" (2023), както и неотдавнашния проект “Paloma”, сега наново показа, че не търпи статичните състояния в изкуството, че някак бяга от зоната на собствения си комфорт и видимо все търси живото музикантско предизвикателство в името на една витална творческа нагласа, а и, впрочем, особения смисъл на веригата от кавъри на дадена пиеса, т.е. на това, което в днешно време някои автори не случайно определят като музика-организъм.

Мирослав Турийски

Да преформулираш звученето на иначе познати композиции, които обичайно свързваме предимно с представата за звуковия потенциал на по-малки, камерни формации, си е истинско приключение. А за Мирослав Турийски, автор на всички специално създадени за случая нови аранжименти за глас и Биг бенд, това приключение е явно не просто въпрос на по-широки творчески търсения, стимулирани от намерението да овладееш специалните възможности на този род оркестров саунд. Поне за ухото на джаз меломаните приключението тук несъмнено носи изненади с находчивите си, любопитни и умни (по справедливите думи на Мирослава) композиционни решения, задаващи в контекста на новите версии понякога и една своеобразна, по-различна естетическа перспектива.

Мирослава Кацарова

С опора върху такава друга емоционална енергия, прозвучаха, например, вълнуващите преобразени интерпретации на иначе добре познатите „Иронично“ (м. М. Кацарова), на „Ириси“ (м. М. Турийски), на „Музика, мартини и дим“ (м. Румен Тосков-Рупето), на „От тук до края на вечността“ – песента, дала името на концерта... Вярна на изискания си певчески вкус към финеса, топлотата и елегантното поднасяне на песента, както и на лекотата в артистичното общуване с публиката, Мирослава представи още "Don’t Explain" (м. Били Холидей), „Джинджи“ (м. Антонио Карлос Жобим), „Le tango Solitaire“ (м. Джун Мияки, т. М. Кацарова)...

Мирослава Кацарова и Биг бенда на БНР

Със свое очарование се откроиха обновените аранжименти и на песните, създадени върху някои прочути филмови теми като "Smile" от филма „Модерни времена“ (м. Чарли Чаплин) и „Пазя те“ от филма „Ново кино „Парадизо“ (м. Андреа Мориконе). А пък съвсем новата песен „Под небето на Пловдив“ (м. М. Турийски, т. М. Кацарова) напомни по един симпатичен начин географско-културната принадлежност на авторите (а и на доста от музикантите в Бенда), както и чувството им за хумор, така присъщо на хората, които разпознават с усмивка и чувство за хумор филибелийската идентичност.

Саксофонистите на Биг бенда на БНР

Съвсем по правилата на класическата представа за импровизационната природа на музицирането в полето на джаза, аранжиментите на Мирослав Турийски не случайно са оставили простор за соловия виртуозитет на забележителните мислещи инструменталисти в бенда, между които тромпетистите Тодор Бакърджиев и Мартин Ташев, саксофонистите Арнау Гарофе, Димитър Льолев и Петър Момчев, останалите музиканти от брас секцията на оркестъра... Без да е някаква новост, това обстоятелство все пак напомня, че тъкмо то открай време размива границите между зоните на „твореца” и „изпълнителя” и в редица отношения трансформира логиката, а и разбирането относно възможните диалогични стратегии в създаването на музика.  

Мирослава Кацарова и Антони Дончев

Колкото до изключителния професионален шанс да пообщуваш и музицираш заедно с инструменталистите от Биг бенда на Националното радио, Мирослава Кацарова не крие личното си удовлетворение, подчертавайки в интервю, че "работата с Биг бенда на БНР е много приятна, защото...диригентът Антони Дончев е един от най-добрите български джаз-музиканти...с когото много детайлно изработваме всяка една от песните...“. ≈

Текст: Клер Леви

Снимки: Ани Петрова

#Мирослава Кацарова #Мирослав Турийски #Клер Леви #Критичен поглед

[bedenbogat]

[plevenn]

[lukazone]

Заместитель начальника Октябрьского РОСК г. Минска. Дата рождения: 13.11.1984 г. Минск https://luka.zone/person/841695f5-808f-44c1-bde9-61fb3c775dc6

[buchanews]

Світле місто майбутнього генійки Мирослави Полупанової

Світле місто майбутнього генійки Мирослави Полупанової

Юна художниця Мирослава Полупанова перемогла у національному відборі ��іжнародного конкурсу проєктів екологічного спрямування «GENIUS Olympiad Ukraine» (Олімпіада геніїв України).Її робота називається «Моє світле місто майбутнього». БН поспілкувалис

#buchanews #buchanews.com.ua #бучанские новости #бучанська отг #бучанські новини #відновлення #вітання #ворзель #громада #дитинство #допомога #досвід #друзі #екологія #зміни #конкурс #куцевалов андрій #людина #людство #онлайн #перемога #позашкільна робота #презентація #проєкт #родина #розповідь #успіх #фінал #Фурлет Оксана #школа

[thesolyanka]

Знаєте, хто?

by Alex Em

Знаєте, хто вбив автора всесвітньо відомого "Щедрика" Миколу Леонтовича?

Знаєте, хто на допитах відірвав Максиму Рильському вуса зі шматом шкіри і м'яса?

Знаєте, хто розстріляв автора відомої книги "Камінна душа", бандуриста Гната Хоткевича?

Знаєте, хто довів до самогубства Миколу Хвильового та Миколу Скрипника?

Знаєте, хто вбив Леся Курбаса та Миколу Куліша однією кулею, аби зекономити?

Знаєте, хто і чому розстріляв Миколу Зерова? А Валер’яна Підмогильного, Мирослава Ірчана, Марка Вороного, Євгена Плужника, Григорія Косинку, Майка Йогансона?

Знаєте, хто і по яких саме статтях ув'язнили Сергія Параджанова після гучної прем'єри "Тіні забутих предків"?

Знаєте, хто спалив всі ноти Василя Барвінського на подвір'ї львівської консерваторії, а потім "дарував" 10 років концтаборів разом з його дружиною - донькою відомого науковця Івана Пулюя?

Знаєте, чому виїхали за кордон Анна Стен, Сергій Лифар, Михайло Ломацький? А сини відомого гуцульського письменника Петра Шекерика-Доникового, який сам пропав безвісти?

Знаєте, хто забороняв творити першому теоретику українського народного танцю Василю Верховинцю?

Знаєте, чому відбувала каторгу Людмила Старицька-Черняхівська? А Параска Плитка - Горицвіт? Ольга Нестеренко?

Знаєте, хто і чому назавжди заборонив Олександру Довженку повертатися додому, в Україну?

Знаєте, хто повісив автора відомої "Червоної рути" та інших українських шляґерів Володимира Івасюка?

Знаєте, хто звів з життя в тюремній камері Василя Стуса? А чи може знаєте...

Відповідь на всі "знаєте" відома і одна: радянська влада, тоталітарна система, москалі, російське бидло, яке вже кілька століть нищить наш цвіт, наших митців, нашу мову, наші традиції, нашу культуру. І цих "а знаєте, хто і чому..." - хмара, бо росія не може змиритись, що Україна та її народ - вільний, мудрий, нескорений і надзвичайно сміливий. Бо навіть під дулом ворожого російського автомата наші українці жартують і співають пісні. Будь ласка, знайте. А найголовніше, пам'ятайте і розповідайте іншим: хто, чому, навіщо, за що і як. Незнання нас інколи губить.

Непокаране зло, на жаль, завжди повертається... Як і тепер.

#війна #твіттер #Україна #russia ukraine war