sensitivegrapher - Tumblr blog

sensitivegrapher · 4 years

Photo

List Багато людей, яким необхідно зосередитись і нічого не забути, складають списки. Можна сказати, я зайняти тим самим. Не бачу в цьому нічого дивного. Коли мені потрібно про щось подумати і прийняти рішення, я пишу. Пишу червоним на білому. Всяка біла поверхня манить мене. Заворожує своєю чистотою, крихкістю незайманої цілісності, яку так легко порушити. Недавно випавший сніг на рівнині, листок паперу, фарфор, людська шкіра. Всі вони однаково прекрасні. Щоправда, білизна дуже незахищена. Одна крапка, одна відмітка – і все. Рівновага втрачена назавжди. *** Красива дівчина виходить з душу і зупиняється посеред кімнати, розгублено шукаючи мене поглядом. У неї на стегнах білий махровий рушник. Чорне волосся на плечах. Краплі води на матовій шкірі. Я спостерігаю як вони зникають. Мені вона потрібна абсолютно сухою. Вона дивиться на мене. Посміхається манячи.

- Ну чого ти чекаєш? Іди до мене!

Гарна фігура. Плоский живіт, вузькі стегна, маленькі груди. Взагалі то, я не люблю жіночу плоть. Вона мені здається занадто м’якою. Але ця зовсім нічого. Підійде. Мені подобається, що у неї зовсім немає волосся на шкірі, ніяких шрамів, мало родинок. І ніякого загару. Я ненавиджу загар.

З посмішкою підходжу ближче, простягаю стакан: - За нашу зустріч!

Вона бере мартіні і хоче мене поцілувати. Я відступаю і салютую їй стаканом: - Спершу випий.

Вона посміхається. П’є. Робить крок до мене. - Який ти красивий… Роздягнешся?

Цей препарат неможливо відчути на смак. Я знімаю піджак. - Ти думаєш це необхідно? - А хіба ні?

Вона підходить до мене, притуляється до мене всім тілом та закриває очі в передчутті. Якщо дозування вірне, то наркотик подіє на протязі трьох хвилин. - Не закривай очі! - А? - Я говорю: не закривай очі! Я хочу, щоб ти на мене дивилась. Посміхається. Доторкається до мого рота вологими губами. Дві мінути сорок секунд. Цілуємося.

Я веду зворотній відлік про себе, прислуховуючись до її подиху. Спочатку стає частим від збудження, але потім сповільнюється. - Не закривай очі, я сказав!

В такі моменти головне проявити жорсткість. Погляд уже трішки несконцентрований, зіниці розширені. Це добре. Одна хвилина п'ятнадцять. Ми знову цілуємося. Я ненавиджу поцілунки. Ненавиджу відчуття чужого язика у себе в роті. Ненавиджу цю настирливість, слизьку безцеремонність відростка чужої плоті. Ненавиджу смак чужої слини. Сорок п’ять секунд. Вона поволі почала м’якнути, висіти у мене на плечах. Я підтримую її за талію. - Дивись на мене! - А… - Дивись. Нa. Мене. - Що… зі мною таке? - Помовч!

Я гладжу її по щоці. - Нічого. Це діє наркотик. - Що?!

Вона засинає. Цікаво, чи це подіяв наркотик, чи мій глос? Не має значення. Головне, що очі залишились відкриті. Я не люблю вибивати. Це дуже важливо. І якщо був би хтось, хто має право вимагати від мене звіт… і якби я приступив до пояснення, я саме так і сказав би. Я не люблю вибивати. Я роблю це лише при необхідності. Коли мені потрібно щось отримати. Або подумати чи прийняти рішення. Інші люди для цього складають списки. Пишуть на папері безглузді схеми. Малюють геометричні узори тощо. Не бачу ніякої різниці. Я не люблю вибивати. І якби можна було б без цього обійтися – я б цього не робив. І я ніколи не причиняю біль без потреби.

Вид білосніжного тіла на дивані викликає захоплення і водночас – страх. Страх творця перед білим полотном. Чи можна прирівняти скальпель до пензлика? Я підхоплюю повислу руку. Перевіряю пульс. Він слабкий. У мене є все необхідне, але сьогодні у спеціальній апаратурі немає потреби. Через п'ятнадцять хвилин це тіло вже саме не захоче прокидатися. Я переніс її в свою «кімнату для медитацій» - було б неприємно, якби замастився килим. Чи шпалери у вітальні. Тут білосніжна плитка, яка відбиває світло ламп з денним світлом. Коли я піднімаю скальпель, моє обличчя на мить відображається в ньому. Чорне волосся, губи, такі ж вузькі, як лезо у мене в руках. Я обертаю його, щоб зловити відображення очей. Добре. Тепер я спокійний. Можна починати. Її рука лежить у моїй долоні, так ніжно, так довірливо. Я відслідковую поглядом сині жилки. Так… Три надрізи, майже блискавично. По тильній стороні кістки, від зап’ястя до місця з’єднання пальців. Вони неглибокі. Я лишень понадрізав шкіру. Біла рука стає схожа на дикий, готовий розкритись бутон з червоними пелюстками. Полоси крові помалу набухають, здуваючись темно-червоними рубцями… Я відпускаю її руку, і кров починає текти, павутиною обплутуючи пальці. Хто вона була, ця дівчина. Я познайомився з нею в барі. Там завжди багато народу, ніхто ні на кого не дивиться, ніхто не запам’ятовує облич. Вони приходять і йдуть. Мішаючись як колода карт. Хто помітить, якщо з колоди витягти одну карту? Я симетрично надрізаю другу руку. Під першою – уже червона калюжа крові. Рука відображається в ній, але каплі, які падають з гл��хим стуком, мутять відображення.

… Як бути з людьми котрі слідкують за мною уже третій тиждень? Настав час над цим задуматись. Помах скальпеля … На передпліччі розбухають ще три червоних рубця. Мені подобається, коли кров стікає по рукам так тонко. Так ніби одягає їх в червоні рукавички з кружевом. Обходжу стіл з іншої сторони. Для правильних думок особливо важлива повна симетричність дій. Я не знаю хто ці люди. Це не поліція. Для цього вони занадто обережні. І дуже наполегливі. Вони спостерігають на відстані – але так, що я відчуваю постійно їх присутність. Я знаю, їм щось потрібно від мене. Але що? Я починаю робити надрізи поміж ребер. Тут вже можна увійти глибше. Скальпель розсікає не тільки шкіру, але і м’язову тканину. Місцями просвічується білизна кісток. Варто просунутись трішки дальше – і можна добратись до чорних пухирчастих легеневих згустків. Але квапитись неможна. Кров стікає на підлогу з обох сторін, я уже не можу уникнути її. Ходжу по калюжах і залишаю червоні сліди. На одяг ще нічого не потрапило. Я ще не зачіпав артерії, звідки кров могла б бити фонтаном. Але взуття уже втрачене. Нові туфлі які я купив за чималу суму, але взагалі-то вони мені ніколи не подобались. Моя жертва вже поблідла майже до синього кольору. У відкритих очах – застигла мрійлива задумливість. І ні краплі болю. Життя покидає своє тимчасове місце повільно і без страждань. Як я і обіцяв. Час відведений на дію наркотику, вичерпано. Але втрата крові настільки велика, що це вже немає значення. Навіть якби зараз сюди увірвалась бригада реаніматорів, зі швидкої допомоги, сумніваюсь, що вони зуміли б хоч чимось допомогти.

… Прокляття, невже мені все ж таки прийдеться тікати з міста? Я цілком обжився тут. Почував тут себе так добре… Схоже, я просто змушений ціле життя тікати. Але якщо інші не поплатились за скоєне, то за що мене так наказує доля?! Дивлячись, як стікає на підлогу кров, я думаю про своїх переслідувачів, перебираючи в голові все, що мені про них відомо. І стараюсь визначити найкращий спосіб, як зіграти цю партію. І ловлю себе на тому, що в думках я вже складаю список речей, які треба взяти в подорож, такі речі я зазвичай залишаю на кінець. Стегна – моя най не улюбленіша частина. Я розумію, що все вже давно для себе вирішив. Нехай побігають за мною трішки. Подивимось наскільки вони розумні і наскільки сильно я їм потрібен… Отже вирішено! Можна завершувати. От тільки щось ще досі мене тривожить. Щось, що непов’язане з тим, що за мною слідкують. Щось інше. І раптом, перед тим, як думка встигає затримати мою руку… Різкий замах… сильний, злий удар… і скальпель впивається в беззахисну шию дівчини. Глибоко по саму рукоятку. Від крові долоня моментально стає слизькою і липкою. Я розгублено витираю її в сорочку. Що на мене найшло? Нерви? Від неочікуваного викиду адреналіну мене усього трясе і стає холодно. Невпевненими руками хапаюсь за край стола. Що зі мною? Дихаю глибше. Раз. Другий. Гострий, металевий запах крові. І в роті також смак крові. І перед очима розмито. Я не хотів - ось так. Не розумію, звідки взялась у мене ця злість. Я був спокійний… зовсім спокійний… Але тільки не зараз. Я дивлюсь на закривавлене тіло, зі шкірою, порізаною в червоні рани. За другим стаканом пива в барі вона довірливо призналась, що приїхала сюди, щоб стати «іншою людиною». Чомусь для неї це було дуже важливо. Що ж важко сказати, що вона таки не змінилась. Тільки очі такі ж пусті і безглузді, як і раніше, при житті. І погаслі: рогова оболонка, яка більше не відбиває світ. Знявши закривавлену сорочку, я накриваю мертве обличчя і іду в душ. Тільки у дверях згадав, що залишив флешку у нагрудній кишені. Не повертаюсь, це ні до чого. Я все рівно не буду перечитувати лист, записаний там. Але тепер я хоча б знаю причину своєї злості. Гарячі потоки води б'ють по шкірі і я відчуваю, що поступово зігріваюсь. Душ зараз – це саме те, що потрібно. В думках планую, що ще потрібно встигнути зробити… І ніяких думок про лист, який залишився на флешці, в кишені сорочки, на закривавленому трупі, в кімнаті, куди я більше не зайду. Виходжу з душу і не витираюсь. Стаю майже впритул до високого дзеркала. Очі в очі з власним відображенням, білим і таким незворушним. *** Не беру з собою нічого з одягу. В іншому місті буде привід для обновлення гардеробу. Дивовижно, як мало займають місця речі, які справді необхідні. На заднє сидінні машини я закидаю тільки одну сумку, яку в літаку навіть непотрібно здавати в багаж. Газ в квартирі відкритий на повну. До того часу, як його концентрація досягне критичної норми свічка ще буде горіти. Можна, звісно, залишитись і поспостерігати здалека, але я не дуже зацікавлений у цьому, до того ж мені до смерті хочеться спати. І тільки зараз я помічаю, що на цю ніч я залишив себе без даху над головою. Зависаю в невпевненості… готель? Ні. Не хочу залишати дуже помітних слідів. Тоді куди ж піти? Дивовижна непередбачуваність зовсім не в моєму стилі. Перша година ночі. Ліхтарі освічують пусті вулиці. Б’є по очам неонова вивіска цілодобової аптеки. Але чим мені можуть там допомогти? Завожу мотор, їду наугад. Не звертаючи уваги на світлофори. Мотор гудить несильно, заспокійливо. В салоні машини пахне шкірою, пластиком і пилюкою. На ще одному перехресті я повертаю наугад. Лише проїхавши ще десять метрів, розумію, що це був виїзд на автостраду, яка веде в невеличке містечко. В голові промайнула думка розвернутись, адже мені нічого там робити! А з іншої сторони… чому б і ні. Адже уже через годину я уже зможу опинитись у ліжку. Це все, що цікавить мене в даний момент. Ну і також, можна буде дізнатись у давнього друга, чому це він настільки схвильований, що йому довелось просити мене про допомогу? Мене… останню людину на світі, хто міг би чимось допомогти…

2 notes · View notes

sensitivegrapher · 8 years

Photo