#war-time medicine | Explore Tumblr Posts and Blogs

blood-mocha-latte · 5 months

Text

godly, illegal, versed — gene and renée drabble

for an ask from @xxluckystrike || request an edit/drabble || i contemplated briefly writing this entirely in french and offering a translation, but figured that i wanted to go a different route, lmao. plus, renée is too wonderful to have to withstand my rusty french lol. there still is french in here and it’s all mine, so if there are fuck-ups that’s why asdfghjkl

When she closed her eyes, she always saw the windows.

Her mother had had a painting like that, years ago, when she was a child. People clustered around a shop window glowing orange with comfort, holding sweets or clothes or toys inside.

“Tout Paris brille ainsi.” She’d murmur, holding her close, pressing a kiss to her hair. “Nous irons là-bas et nous danserons dans cette lumière.”

“Quand?” Renée had asked, her breath shaky, running a finger across the texture of the canvas, wondering how man could make something so godly.

That didn’t much matter, now.

The windows of the Bastogne church did not glow, nor shine, and she did not dance under their light.

((Once, during an artillery barrage, a fire had lit against the bodies of those lined up beside the church. It had cast its deadly light every which way, not so much guidance as a flickering omnipresence.

She had stared at that light's reflections, watched it dance in pools of blood. The man she held, keeping one hand on the side of his face and the other across his collarbones, a poor facsimile of a hug, gasped under her. Une plaie par aspiration thoracique. A sucking chest wound. There was nothing she could do.))

“Mes frères me manquent,” Anna told her once, as they hid in the looming shelter of the church, breaking chocolate in between them. “Mais je ne pense pas que je pourrais partir d'ici.”

Renée had closed her eyes, just briefly, a facsimile of rest. She thought of her mother, her sister. “Oui.” She’d murmured.

Both of them would probably leave, in a moment. With blood on their hands, light gone from their eyes, in their hearts knowing that to leave these screaming boys was to be worse than the devil, worse than god. More illegal than murdering a man in cold blood and leaving him to rot in his lover's bed. But it was better to pretend they had a choice in what they’d chosen than not.

Everything was the same and different; a limbo of the church. Soldiers that were tired and sick and hurting. She wondered if she’d be better at helping them if she wasn’t also.

The boy was new.

She sat with him, on the crumbling bench, unwrapping chocolate. It tasted like ash. Everything did.

He was silent, after commenting on her hands. She wondered if she gave the wrong answer. I never want to see a wounded man again.

She had to think carefully about her words, next, and broke off another square of chocolate to distract herself.

“My mother was a nurse in the Great War.” She told the chocolate wrapper. The boy shifted next to her. Eugène, he said. His name. She’d had an uncle named Eugène. “I wanted to… to help, like her.” Eugène was quiet next to her.

“You are helping.” He said, voice low. He didn’t look at her, either. “More than most.”

No one who would notice will live. She thought, and did not say. The silence stretched between them like silk.

“My grand-père fought in the same war.” Eugène said. “But he killed people. Hurt them.”

“So you are not like him?”

Eugène huffed. “I think I might be.” He murmured to the snow trodden ground. Renée hummed. She thought of her mother. Of her sister.

“Stay safe, yes?” She told Eugène. “Run between the fire.”

Eugène nodded, eyes on the ground. “You too.” He said. Renée nodded back.

“Il y a un garçon qui n'a pas plus de dix-sept ans à l'intérieur.” Anna told her, later that night. The front of her clothes were stained with blood. Renée wrapped her fingers around her wrist and squeezed gently, just to know she was still there. “J'ai besoin d'aide pour le garder immobile.”

Renée let go of her to look briefly over her shoulder. The boy had gone back to his soldiers on the last van. She hoped he wouldn’t have to come back with another, screaming and bloody and calling him Gene, asking him to please help.

“Chirurgie?” She asked. Anna sighed, nodded to the back. A well versed dance.

“Bras.” Was all she said. Renée scrubbed a hand down her face. It left the coppery-taste of blood and chocolate in her mouth.

“Ma mère aimait danser.” She told Eugène. The surgeon called her down but didn’t need her help for long. She searched through torn up bedsheets and everything else for what the boy could bring back to his soldiers. “Elle a toujours voulu aller à Paris et danser sous ses lumières.”

Eugène hummed. His face was lined with exhaustion. She could see blood under his fingernails when he picked up a roll of fabric she’d torn from a dead boy’s bedsheets. “Si jamais vous voulez visiter Paris aussi,” He said, “Je pourrais venir avec vous.”

Renée nodded to him. She was mostly just tired. She doubted she could ever dance again without feeling it in her bones.

She didn’t hurt. The plywood was like a blanket.

She imagined she could feel her mothers lips press to her hair, her arms holding her. Her warmth.

“Ma petite fille forte.” Her mother whispered. “Viens danser à Paris avec moi.”

When she closed her eyes, she saw the windows.

#rie writes #hi and welcome to rie projects onto characters because this is what happens when she is given time a computer and a medicine tie-in #doc roe #eugene roe #renee lemaire #band of brothers #hbo war

15 notes · View notes

unhonestlymirror · 7 months

Text

🇩🇪 Записки лікаря в Німеччині:

Я працюю сімейним лікарем 5 місяців. За цей час я прийняла понад дві сотні українських пацієнтів.

Коли я уявляла собі роботу у Нойштадті (богемний район у центрі Дрездена), у голові виникав образ патлатих іпохондриків, які спочатку дивляться на свої біркенштоки, а потім довірливо повідомляють, що в них паморочиться в голові і німіють пальці. У чому справа, лікарю? Може в моїй новій веганській дієті, а може в тому, що я люблю Сартра?

Медикаментів ніяких не приймаю, не п’ю, курю тільки траву, але вона біо. Зробіть мені аналізи на все і дайте отрути! Але тільки рослинного походження і місцевого виробника, не хочу підтримувати діяльність трансатлантичних корпорацій і великих фармкомпаній.

Коли я думала про роботу в Нойштадті, я уявляла собі гіпертонічну хворобу, застуди, геморої, грибки на нігтях і натовп молодих невротиків з хворобливою пристрастю до мистецтва, словом когось на кшталт мене самої.

На третій день моєї роботи я прийняла пацієнтку зі Львова, яка просто нагуглила кабінет сімейного лікаря біля свого будинку.

Їй пощастило.

Я говорила з нею українською і ще не цілком розібравшись, як усе працює, зробила повний медичний огляд і неврологічне обстеження.

Одразу зробила, замість того, щоб «дати термін» через місяць.

Пацієнтка скаржилася на біль у грудях.

Щоправда, протягом п’яти років.

З усім ентузіазмом і параноєю не надто досвідченого лікаря, я вирішила виключити інфаркт.

Взяла в неї кров на тропонін і зробила кардіограму.

Пацієнтка залишилася задоволена. Медсестри не надто.

Через два тижні жива черга сягала воріт, що виходять на вулицю.

Двір у нас великий, тож людей було не менше двадцяти. І це о 8-й ранку.

Українці множилися в геометричній прогресії.

Приходили на «гострі години прийому» як до себе додому, вигадували собі термінові скарги, а потім підморгували мені «лікарю, я їм там сказала, що пронос і блювота, але просто не хотіла чекати».

Приходили з немовлятами, кішками, хитромудрими формулярами німецькою і похоронними листами українською.

Приходили з претензіями, що я не педіатр і пропозиціями спекти київський тортик, якщо ми зробимо їм рекламу.

Приходили з переломами, зубним болем, панічними атаками.

Одним словом, приходили поговорити.

Необов’язково зі мною, іноді терапевтичний ефект мала бесіда в кімнаті очікування з іншими пацієнтами. Завжди приємно побачити, що комусь гірше, ніж тобі.

Згодом я навчилася розуміти хто з якого міста за скаргами.

Іноді я розуміла за говіркою, що людина з центральної України, безпомилково вираховувала одеситів за нашою флегматичною пихатістю, а галичан за цим прекрасним «пані Іринко».

Іноді лінгвістичної проникливості не вистачало і тоді мені на допомогу приходили симптоми.

За місяць роботи я зрозуміла, що якщо молода жінка астенічної комплекції не може спати і не може їсти — швидше за все, вона з Херсона.

Я зрозуміла, що якщо пацієнтка за шістдесят уперше в житті скаржиться на раптові напади безпричинного страху – швидше за все, вона з Харкова.

Я зрозуміла, що якщо 40-річна жінка схудла на 17 кг (і це не маніфестація цукрового діабету або онкологія) – найімовірніше, вона з Маріуполя і в неї хтось загинув.

Люди приходили різні.

Я завжди запитувала німецькою «auf russisch oder ukrainisch», багато хто говорив «та яка різниця», україномовні раділи і розповідали про те, як нещодавно були в російського сімейного лікаря, який називав їх націоналістами і просив перейти «з української на нормальну».

У Дрездені це часта історія.

Багато лікарів переїхали з Росії 20 років тому і досі живуть у затишній радянській реальності, ностальгуючи за морозивом по п’ять копійок і засланням до Сибіру.

Люди приходили різні.

Різного віку, професій, статусу, вірувань і переконань, усі вони приходили з надією на гіпотиреоз або нестачу вітаміну Д.

З надією на те, що вони отримають таблетку і їхнє життя стане менш нестерпним.

Фрау А. почала плакати, щойно сіла на стілець.

«Я нічого не встигаю, дитина в садочку, я ходжу на курси німецької, але нічого не запам’ятовую, зі мною щось не так, я тупа, будь ласка, перевірте щитовидку».

Через п’ять хвилин виявилося, що курси дуже інтенсивні. П’ять годин, щодня, дитина постійно хворіє, чоловік хоче йти на фронт, вона погано спить.

Коли вчителька німецької дає тест, у Пані А. тахікардія і пересихає в роті.

– Ви взагалі збираєтеся тут залишатися? – запитала я, – вам навіщо потрібна німецька?

– Та ні, думаю, що влітку додому, не будемо ми тут, не хочу.

– Ну так сприймайте це як спосіб провести час і соціалізуватися.

Пані А. здивувалася, вона чекала, що я буду її лаяти за це.

Так і сказала.

Це також пострадянська травма — весь час чекати, що інші знають краще, що тобі потрібно.

У неї не було гіпотиреозу, але їй допоміг лікарняний на два тижні.

Пані Б. прий��ла з іншим питанням.

«Я не хочу свого чоловіка, інших – так, а його – бачити не можу», вона зробила паузу: «Знаю, недобре так казати, у багатьох чоловіки далеко, вони страждають, але ми першого дня війни виїхали з дому, ми біля кордону з Польщею живемо. Лізе постійно, вже сил немає! Знайома казала, може в мене щось з гормонами».

У неї не було гіпотиреозу, але виявилося, що чоловік її б’є.

Гіпотиреоз був у Пані С. із Нікополя, яка думала, що в неї гіпертиреоз, бо серце стукало як ненормальне щоразу, коли вона читала новини.

Нікополь обстрілювали щодня, там залишилися її мама і сестра.

Люди приходили різні, але всі за одним і тим самим.

Будь ласка, дайте нам якусь причину. Чому так погано? Як далі жити?

Подаруйте діагноз, дайте те, з чим можна боротися, те, що можна контролювати.

Найчастіше я цитувала Франкла і говорила:

«Усе, що ви відчуваєте, – природно. Ненормальна реакція на ненормальні обставини – нормальна. Ви – жива людина».

Я валідувала їхнє право бути розчавленими через власне безсилля.

Я виписувала антидепресанти і заспокійливі частіше ніж ібупрофен.

Багатьом пацієнтам було соромно від того, що їм погано.

Не може ж випадати волосся через війну? А кола під очима, відсутність сил, я вчора вдарила свою дитину, невже це теж через війну? А чому в мене щотижня застуда?

У Києві діти теж ходили в садок і все було нормально. А постійна печія? А чому стрибає тиск і ночами я прокидаюся від того, що серце вистрибує з грудей?

Я — просто руїна, війна тут ні до чого, перевірте гемоглобін!

Особливо соромно було чоловікам.

Я ж не на війні, не в окупації, тут мирне небо, мені б гарувати, а я сиджу на соціалці і ще по лікарях тиняюся.

Люди недооцінювали кількість зусиль, які доводиться витрачати на виживання в умовах нової реальності.

Біженство — це не туристична поїздка.

Біженство — це спроба вмістити своє життя у дві валізи і водночас удавати, що все нормально, щоб не налякати дітей.

Біженство — це коли ти повністю залежиш від інших людей і бюрократичних інституцій.

Люди бояться джоб-центру більше ніж лейкозу.

Я взяла аналізи у літнього чоловіка в рамках чек-апу і мене насторожив його загальний аналіз крові.

Я відправила його до гематолога і довго пояснювала йому і його дружині чому важливо туди піти.

Говорила про те, що є варіант, що це хронічна інфекція, тоді потрібно шукати фокус, але найімовірніше це лейкоз.

Вони помітно нервували і я почала думати, що перевантажила їх інформацією. Виявилося, що нервували вони не через це.

Завтра у них був призначений термін у джобцентрі.

Люди зі сльозами на очах благають дати їм антибіотики, бо не можна пропускати курси, за які платить держава (ну і ще тому, що в Україні антибіотики без рецепта і люди звикли ковтати їх як цукерки).

Люди приходять у пошуках причини, яка пояснила б, чому їм так погано, але сподіваються переконатися, що все нормально.

Навіть найзавзятіші хроніки, які роками ігнорували свій ХОЗЛ, туберкульоз або серцеву недостатність, раптом приходять на прийом. Почасти тому, що на шару і оцет солодкий, а за страховку все-таки платить держава. Почасти через те, що бояться залишитися без ліків, а в аптеці тут так просто не купиш ні антибіотики, ні транквілізатори. Почасти тому, що їм важливо знати, що смерть наразі на іншому боці річки. Вони не помруть найближчим часом. На чужій землі. Не попрощавшись із найближчими.

Нещодавно у всіх київських новинах передавали історію про жінку, яка відвезла сина до садочка, а потім в її авто прилетів уламок снаряда. Після обіду усіх дітей забрали, а за хлопчиком так ніхто й не прийшов.

Наступного дня в мене було три пацієнтки з панічними атаками.

У всіх маленькі діти.

«Чого ви боїтеся? Спробуйте зафіксувати думку, яка запускає страх», – запитала я у Фрау О., вона була в мене вже багато разів через сильну мігрень.

«Ну чого-чого» – Пані О. різко видихнула. – «Що з ними буде, якщо я того? Одному – дев’ять, другому – п’ять?»

Вона не змогла вимовити слово «помру».

Люди приходять різні, у когось букет зппп, у когось свята трійця: гіпертонія, діабет, серцева недостатність, у когось психіатричний анамнез завдовжки в життя, у когось рідкісне аутоімунне захворювання або генетична патологія, але status praesens – один і той самий.

Війна.

Майже у всіх хтось залишився в Україні. Старенька мама, брат-інвалід, кішка, яку ніяк не виходило взяти з собою, бо слінг із немовлям і друга дитина під боком. Залишився будинок, у якому щойно закінчили ремонт, робота, документи, закоханість, юність, могили рідних, іпотека…

Довелося бігти швидше, ніж вдавалося усвідомити, що відбувається.

А потім не було часу на усвідомлення, потрібно було вижити, доїхати, знайти де спати, оформити документи, влаштувати дітей до садочка чи школи, знайти квартиру, меблі, педіатра, спрей від астми для молодшого і засіб від цвілі на стінах. Чужою мовою, у чужій побутовій реальності.

Коли там усвідомлювати та й чи треба?

Цей біг завмер.

Завмер і залишився всередині.

Багато українців і українок усе ще біжать і не можуть зупинитися.

Біжать від минулого і від майбутнього, від страху, від війни і від її наслідків, від необхідності вибору і від прийняття катастрофи.

Однією ногою в Україні, іншою в Німеччині.

Паралельно у двох реальностях.

Вранці — німецька школа, ввечері — українська. А що? Дитина йшла на золоту медаль, треба не відставати.

Вранці — курси німецької, ввечері — онлайн університет. А що, у мене останній курс медичного університету.

Вранці — скайп із чоловіком (якщо в нього світло буде), ввечері — Різдво з німецькими сусідами і спроба пояснити на пальцях що таке кутя.

Вранці — співбесіда на роботу в пфлегегайм (з Б1 уже беруть працювати до будинку літніх людей), а ввечері істерика з приводу того, що чоловік віддав друзям дитяче ліжечко.

Вранці — сльози і битви з 5-річкою «не хочу в німецький садок», ввечері — український хор і підготовка до концерту з метою збору коштів для України.

Кажуть, ранок покаже, що вечір не скаже, але що робити, коли ранок пересварився з вечором?

Йти до сімейного лікаря.

Не за пігулкою – за надією. 💛💙

®️ Infopost.Media.

#breaking for a second because this text made me cry #i too need a controllable reason for why i feel so bad all the time #but there are no medicines from the disease which is called war #stop russian aggression #support ukraine #genocide of ukrainians #russia is a terrorist state #medicine #doctors #укртумбочка #укртамблер

13 notes · View notes

sovonight · 2 years

Text

what if i made charms w real dried flowers in them. what then

#*written are the types of flowers for the art--the actual dried flowers would be different & only match in color #tansy: protection; health; resistance; immortality; declaration of war #cardinal flower: dignity; distinction; romantic love; passion; is toxic and has medicinal uses #amsonia: endurance; strength; determination; symbolizes one’s ability to overcome obstacles #i'm aiming to get atton and bastila for sure :) but idk abt cela yet #every time i order cela at moq i'm like. $200 personal purchase

126 notes · View notes

verybadatwriting · 1 year

Text

The Healer 3

Teen!ReaderxAvengers

Summary: Y/n helps heal the Rift caused by the Sokovia Accords.

Warnings: Injuries, medical stuff (no needles)

Notes:

Gn!reader

Word count: 726

Two weeks after you got to the Tower, after you had gotten a hold of the rhythm, you learned most people’s names, and you learned more about the Cap Vs. Tony rift. Today you were hanging out in the living room People Watching.

It was interesting to observe how people went about their daily life. Even though you knew the Avengers probably weren’t the most normal sample, it was still fascinating. Today you fixated on one guy. He walked with leg braces and seemed bitter towards Steve’s side of the team.

He sat with his back towards you, watching the news. From here you could see the problem was in his spine. The injury glowed gold, as all do. Focusing even more you could make out exactly what the problem was. You closed your eyes and focused on this sixth ‘injury’ sense you had.

Floating in your mind’s eye, you could see the problem in detail. It seemed like some blunt-force trauma had nearly completely crushed the spine, and thus the connections to the legs. It would take about three hours for you to completely fix. For him, it would never heal.

Further investigation led to the realization that he was probably in a lot of pain. Despite still having his legs attached, he was suffering from phantom limb pain. That, along with the stress of relying on his upper body was a life of pain.

“Y/n?” A voice asked. You opened your eyes. The man was still in his chair.

“Yeah?” You asked,

“Could you grab the remote?”

“Sure.” You hopped up and brought it to him. He switched the channel to some cop drama.

“Okay,” You said during a commercial break, “This is gonna sound a little weird, but please bear with me.”

He nodded, slightly unsure.

“So, has Stark explained my powers?”

“Not in great detail, why do you ask?”

“Uh…” You hesitated and then quickly replied. “Because I think I can heal you. Also what’s your name?” A moment of shocked silence.

“I thought… Huh. It’s James Rhodes. Are you sure? I’ve had this since over a year ago, it’s not the type of thing that heals. Doesn’t it just transfer to you?”

“I’ve healed way older stuff than that, it’ll be fine.” You bluffed.

“That would just shift being paralyzed to you.”

“Nope. I can fix almost anything. I once dragged a guy off of death’s doorstep.”

“When would you do it?”

“I was thinking we could head down to the Med Bay right now, unless you have other plans.” And so you two walked to the Med Bay. You wanted to be there so you could update Dr. Cho on his condition, and so that she’d be there in case you needed pain meds or something similar. Also, she’d never seen your powers in action before and was very interested.

She hooked both of you up to machines that monitored seemingly everything. Rhodes laid face down on a medical examination table, and you sat in a raised chair beside him. Slowly you set your hands on his lower back, and you both felt a warm sensation as the injury was lifted from one body and flowed into another.

“Describe the feeling.” Dr. Cho said, watching the screens, the charts, you and Rhodes all at the same time.

“It’s warm.” Rhodes said.

“Like a glow.” You added.

“It’s like a weight was lifted off my shoulders.”

"Keep talking." She prompted.

“I can’t feel anything waist-down.” You laughed, “This is up there for one of the weirdest sensations out there. It’s not even tingly like pins and needles. I can feel my spine already repairing itself. Only about two hours and fifty-eight minutes left!” You said cheerfully.

“It’s one of the most amazing things I’ve ever felt.” He paused, and clarified, “Feeling after not feeling for so long is weird.”

“Can you sit up, James?” Dr. Cho asked.

“I think so.” And sure enough, he sat up. Dr. Cho looked on in amazement.

“This is a truly wonderful gift, Y/n.” She said.

“Mhmm.” You hummed, in a considerable amount of pain.

During hour one you regained some feeling in your legs.

In hour two the pain faded.

Half an hour after that you could stand in place.

The third hour was devoted to re-learning how to walk.

Hour four was spent planning how to best surprise Tony.

Part 2, Part 4

#war machine #james rhodes #james rhodes x teen!reader #avengersxteen!reader #teen reader #avengers #marvel #marvel x teen!reader #avengers x y/n #marvel x reader #medicine #i like how superpowers and the medical world interact #like sometimes superheros just *survive* getting stabbed #or other times they decide to be cool and accidentally release a deadly alien disease #it's short but sweet #gn!reader

66 notes · View notes