«Порятунку немає»
Неприступна фортеця, оточена крижаною, пробираючою до кісток водою; охоронці, що гірші за Цербера; троє в'язнів, що не мали б тут бути.
● Сторінки щоденника втікача,
● Один день – одна сторінка з життя,
● Пост буде постійно оновлюватися!
18 березня 1962
«Розчарування»
Ось що я чув від матері більшу частину свого не такого вже й цікавого, не такого вже й довгого життя.
«Ти міг би податися у столярі як більшість, чи може попроситися до дядька Френка секретарем, якщо так мрієш про друкарську машинку!» казала частіше ніж підносила довгий сірник до дешевої сигари, а курила вона майже постійно.
«Дядько Френк» насправді ніякий мені й не дядько, він взагалі-то і не Френк, а Пак, та завдяки своїй не зовсім азійській зовнішності його брехня вже давно стала правдою.
Не знаю навіщо я пишу так багато... Мабуть, я просто не знаю як почати.
Не думаю, що хтось колись прочитає це нашкрябане твердим канцелярським олівцем на пом'ятому шматку посірілого паперу, яким тільки й можна що підтерти сраку, послання...
«Розчарування» мати казала мені, бо грошей у нас не було, бо брати мене, вже дорослого хлопака, до себе на роботу мало хто хотів, бо з десяти років я тільки і жив мріями про те, як одного дня стану відомим на весь світ письменником.
Але одного дня моя дурна голова вирішила, що якщо гроші самі не йдуть до мене, можливо варто мені піти за тими грошима?
26 жовтня 1961 року (пам'ятаю той день ніби він був вчора) я пограбував Банк Процвітання у Сент-Луїсі. Вже 3 листопада я сидів на лаві підсудних, моя мати навіть не прийшла на слухання. Востаннє я бачив її у листопаді, коли вона прийшла аби ще раз назвати сина розчаруванням та повідомити, що викреслила мене зі свого життя.
Місяць я відсидів у тюрмі в Сент-Луїсі.
За першу невдалу спробу втечі мене добряче відлупцювали спочатку охоронці, а потім і сусіди по камері, за те що з собою не взяв. За другу – те саме. За майже вдалу третю – перевели до більш сонячної Каліфорнії.
Спочатку я здивувався і моєю першою думкою було «вони ідіоти, Сонячний Штат це ж ніщо у порівнянні з похмурим туманним Міссурі!»
Та це я ідіот, тому що читаючи газети кожного дня у моєму мозку чомусь не відклалося що ще є в Каліфорнії, у майже двох кілометрах від берега Сан-Франциско.
Місце, з якого немає виходу. В'язниця, з якої ще нікому не вдавалося втекти.
Скелястий, з жорсткого каменю, холодний ніби Вічна Мерзлота, Алькатрас.
З вікон автобуса, крізь міцні товстенні решітки, я встиг зачепитися поглядом за пейзаж: чисте небо, сліпуче сонце, квіти, що цвіли ніби всюди, насичено зелена ковдра, яка обіймала землю...
А потім ми, новенькі в'язні, «свіже м'ясо» як таких тут кличуть, під конвоєм вийшли з клятого задушливого автобуса, ланцюги на ногах та руках дратуюче бряжчали, і я вперше побачив його – свій «дім» на найближчі -надцать років.
Разюча різниця відібрала у мене дихання на якусь мить.
Замість зеленої ковдри з соковитої трави – сіра суха земля, немов по цьому острову пронеслися сотні пожеж.
Замість цвітіння квітів та розкішних дерев – сторожові вежі з озброєними охоронцями та здоровенними прожекторами. Навіть сонце тут чомусь не гріло, лише з жалістю дивилося згори на наші пропащі душі.
Переживши серію принизливих процедур, описувати які у мене немає жодного бажання, нас познайомили з новими правилами та розпорядком.
Ранній підйом, ранній відбій, робота як привілей та нагорода, яку треба заслужити зразковою поведінкою, тиск та ніякого усамітнення ні на секунду.
На першому тижні було найважче.
Зранку мене поглинала хвиля полегшення, хвиля радості, тому що нарешті можна вийти, розім'яти ноги після довгої, нескінченно довгої безсонної ночі в камері розміром два на два метри. Навіть тварин у цирку тримають у кращих умовах, я певен.
Та вже після сніданку полегшення змінювалось сковуючим відчаєм та страхом. Страхом з'їхати з глузду, застрягнувши у часі як комахи у рідкій смолі.
Всі ці сидіння у відкритій камері, де навіть скористатися туалетом без очей на твоїй шиї не можна, всі ці «ніяких особистих речей поки не заслужиш», ніяких книжок та газет, лише безкінечні витріщання у стелю чи голі стіни.
Звісно, все це лише аби зламати дух.
До кінця другого тижня я вже точно знав скільки темних цяток від прибитих москітів (яких на острові через високу вологість просто незчисленна кількість) на стелі – 87, та які з них складаються у сузір'я. Ці цятки викарбувалися на сітківці, я почав бачити їх навіть у найтемніші ночі, коли води затоки та Тихого океану вирують у найжахливіших найгучніших штормах, які я коли-небудь чув.
В одну з таких ночей я твердо вирішив – мені треба, просто необхідно, навіть ще більше ніж просто «необхідно» тікати звідси якнайшвидше. А ще тримати розум гострим та не піддаватися цій сірій трясовині, що затягує на дно зневіри.
Тому сьогодні, під світлом повного місяця я пишу це.
Це мої думки, моє серце, моя обіцянка собі, що звучить як:
Я вдихну чистого повітря з материка, ще з'їм свіжого, але трохи підгорілого знизу, м'якого хліба з пекарні, що знаходиться за рогом з самого дитинства, я обов'язково виберуся, чого б це мені не коштувало.
19 березня 1962
Підйом о 6:30 це не щось незвичне для мене насправді.
Витерпіти весь цей клятий, довгий, немов потяг з вугіллям, день, щоб написати хоч три слова на папері – ось що виявилося важко.
О 6:30 підйом, о 6:55 перекличка. Якщо ніхто не відкинувся за ніч або не втік («ха! звідси ще ніхто не втікав!» гаркають охоронці майже кожного ранку) – всіх ведуть у їдальню на поживний смачний сніданок. І це зараз не іронія, ні, тут і справді готують неначе вдома. У Сент-Луїсі баланда на смак гірша за грязюку з болота, але тут... Тут навіть м'ясо дають.
Гадаю, це також одна з причин чому мало хто наважується втекти (крім, звісно, охорони під зав'язку, веж, що прожекторами освітлюють майже всю територію цілодобово та найголовніше – решіток камери, які відмикаються не старим іржавим ключем як у Сент-Луїсі чи більшості інших в'язниць, а електронною системою, на яку вплинути зсередини клятої завузької камери ніяк не вдасться)
Навіщо тікати з місця, з якого шанс вдалої втечі складає приблизно, не знаю, я ніколи не був великим математичним генієм, але приблизно 13-15 відсотків? Тим паче, що тут у тебе є робота, можливість зайнятися якимось хобі, а ще їжа смачніша за страви твоєї мамці з жерстяних банок часів війни?
Але у мене немає роботи, немає дозволу на заняття чим завгодно, та якби і все це було, все одно ніщо не замінить мені ті легкі пориви вітру, що скуйовджують волосся, сонце, що ніби радіє тобі, свободу прокидатися о котрій забажаєш та займатися чим за��ажаєш. За ці тижні в Алькатрасі я проклинав 26 жовтня шістдесят першого стільки разів, скільки бурхливі води затоки бились об бетонні стіни, а це, повинен я сказати, багато.
Та я відволікся.
Дана мною обіцянка гріла мене сьогодні, гріла надією та бажанням нарешті щось робити(гадаю, як метафорично, так і буквально, тому що ховати свої папірці у камері мені здалося поганою ідеєю, з��ажаючи на постійні обшуки, тож я носив їх з собою, запнувши за пояс штанів)
Думки про самогубство відійшли на другий план, більше не хотілося раптово смикнутися під конвоєм, що вів нас на сніданок та встигнути порахувати скільки куль прилетить у моє втомлене тіло.
Я почав думати та планувати.
Перше і найголовніше: аби втекти потрібен розум та терпіння. Я не вийду звідси вже завтра, це неможливо, але за місяць чи може три? Це більш вірогідні терміни.
Друге: як би це не було сумно, та мені потрібен напарник. Хтось, хто доповнюватиме мій план, якого поки немає, але він точно буде. Можливо мої попередні спроби втечі виявилися невдалими саме через брак другого компоненту пазла. Компоненту, якого, звісно, можна залишити тут, як тільки він припинить виконувати свої функції.
Третє: потрібен надійний план. Надійніший за ті, що я створював раніше. А для цього потрібні знання. Графік зміни охоронців, розташування всіх будівель, внутрішній двір та до чого він примикає. А для цього, в свою чергу, треба вийти з камери. Тобто потрібно поводитися ідеально, отримати роботу та, якщо дуже пощастить, навіть шанс грати на якомусь інструменті у місцевому оркестрі.
А ще треба виспатися. Добряче-добряче виспатися. Попереду мене чекають важкі дні.
20 березня 1962
Фортуна була ще тією сукою до мене протягом життя. Та сьогодні, схоже, я нарешті їй сподобався...
Джонсон з блоку A зламав руку (звісно, що йому допомогли), а це означало пошук працівника на заміну, і цим працівником можу стати я, якщо ще трошки пощастить.
Не пам'ятаю (а може просто і не знаю) де саме працював Джонсон, чи то у пральні, чи то у столярні, та й однаковісінько. Головне – у мене є можливість, бодай і примарна, нарешті розім'яти ноги чимось більшим ніж чотири з половиною кроки від ґрат і чотири з половиною назад. Розім'яти мізки чимось більшим ніж перерахування трупів клятих комарів.
Господи, нехай тільки за ніч поб'ють ще когось з привілейованих, це значно збільшить мої шанси...
Жорстоко, так, але тут або ти, або тебе – іншого просто не дано Богом. Він покинув це місце. Замість нього лише власна вдача та розум.
Вчора я згадував про інший фрагмент пазла, так? Вже сьогодні мені здається, що я помилявся.
За сніданком, поки всі мовчки пхали до рота їжу, я оглядав майже кожного у великому залі їдальні. Шукав когось, навіть сам не розуміючи кого, і звичайно ж не знайшов.
Це він знайшов мене. Так було б правильніше описати те, що відбулося.
Поки мої очі блукали по безмозких (інакше як вони сюди загриміли) головам, мені у спину вперся чийсь погляд. Це відчуття ніби й досі зі мною – раптове, як порив вітру в сонячну погоду, швидко охоплююче все тіло немов занурення у ванну з гарячою водою.
Я озирнувся.
У нього були щирі теплі очі.
«Що людина з такими гарними очима робить в Алькатрасі?» подумалося мені в ту мить, коли наші погляди зустрілися.
Може він вбивця? Може гангстер? Грабіжник банків? Чи такий самий невдаха як і я?
«Очі ніколи не брешуть, Синміне» казала мені мати, коли я хуліганив, а потім просила підняти голову та подивитися на неї – лише зазирнувши в очі вміла з точністю обчислювальної машини вирахувати чи я брешу.
Що казали мені його очі?
Гадки не маю.
Я злякався. Зізнатися навіть самому собі в цьому дуже важко, але я злякався. І одразу ж відвернувся, більше не відчуваючи на своїй спині важкого погляду.
Насправді я пишу це досить пізно, пізніше ніж звик, місяць вже тікає від мене на інший бік Алькатрасу, а все тому що я чекав. Чекав, що мене поб'ють інші в'язні якраз перед відбоєм, чи, можливо, після четвертої, чи в обід. Бо ж що як цей погляд у спину був погрозою розправи?
Та цього не сталося.
Я подумав тоді «що як це не погроза, а навпаки – застереження?»
Що як він, хто б він не був, почув перешіптування охоронців, яким кортіло випустити пар після довгої зміни на якомусь бідоласі, й сьогодні той бідолаха – я? Що як ці теплі очі побачили косі погляди на мене, які явно не обіцяли нічого хорошого?
Тому я чекав допізна, чекав на звук брязкання ключів від постових кімнат на поясі охоронця, чекав на електронний звук відпирання камери, чекав на побиття важкою палицею по нирках. Цього теж не сталося.
І я сів писати... не знаю що, як це назвати? Щоденник? Опис моїх днів? Нехай так.
Не знаю чому, та той погляд не йде з голови. Можливо, він нічого і не означав, а все це лише плід моєї уяви й нічого більше, та...
Він точно з мого блоку. Кілька разів я бачив його за сніданком зовсім поруч зі мною, а потім на якийсь час він зник. Плітки поплили різні: хтось казав, що його вбили, а тіло кинули в океан, хтось казав, що навпаки, перевели у блок для пай-хлопчиків, а хтось – що він у карцері за бійку.
Ніхто не вгадав. Як виявилося, він місяць провалявся на ліжку в лікарняному крилі через ангіну та переохолодження.
Весь час пишу «він», тому що імені я не знаю. Знаю лише що у нього кучеряве волосся кольору шоколаду, щирі очі та спортивна підтягнута статура. Я нізащо не хотів би бути його ворогом, тому що ці м'язи скрутили б мене у баранячий ріг та викинули б з вікна за лічені хвилини – я, на превеликий жаль моєї матері, бійцем не був. Зате у моїй черепній коробці повно мізків, що краще ніж гора м'язів. Хоча, знову таки, він не виглядає як тупа гора м'язів, скоріше як розумна гора, а це значно небезпечніше.
Зараз майже 6 ранку. Я навчився приблизно вираховувати час за розташуванням місяця, ранніми променями сонця що сходить та перемовинами охоронців між собою. Я майже не спав, засинаючи лише на короткі хвилини, холодна рука паніки постійно висмикувала мене зі сну від найменшого шуму, проте мій розум як ніколи гострий. Він шепоче мені, що така людина як він мені б знадобилася. Дуже знадобилася для втілення мого плану. Головний пункт цього плану все ще «придумати план», та я нікуди не поспішаю, ні-ні, у мене є вдосталь часу. Що таке час у такому місці, як Алькатрас, врешті-решт?
тег-лист: @ukrfanficshn @leyunqa @iliuetssttip
7 notes
·
View notes
"Енеїда" Вергілій
Плануючи прочитати один зі стовпів української класики, базу, ґрунт та фундамент українських мови та літератури, я вирішив спершу ознайомитись з оригінальним твором Вергілія.
Це була суцільна мука. Мені було настільки складно це читати, що подолання тексту зайняло 3 тижні.
А ще Дідону шкода.
По-перше, мені складніше сприймати віршовану форму, ніж прозу. По-друге, у перекладі немає рими, а ритм неймовірно дратуючий. Мене дуже дратувало, коли перше слово речення переносилось на наступний рядок. А це повторювалось у кожному рядку! Ритм губиться, зміст губиться, читати дуже складно. Гекзаметр точно не для мене.
Якщо ж ігнорувати дуже незвичну для сучасного читача структуру античної поезії, то в "Енеїді" помітні й більш приємні художні прийоми. В ній багато естетичних порівнянь, епіки (екшону), баталій. Вергілій дуже яскраво описує війну між троянцями та латинами, з інтригою, виразністю, видовищністю. Це як бойовик, тільки викладений у віршах, з усіма необхідними атрибутами - епічні бойові сцени, кров, пафос, тільки вибухів на тлі не вистачає. Замість них у повітря злідають дощі зі списів.)
Але сподобалось мені те, що крізь історичні навіть для Вергілія події проглядає відбиток його часів. Він описує побут, одяг, оздобу, традиційні розваги суспільства, взаємовідносини, маючи на меті або підкреслити пишність моменту, або додати трагізму. І через ці описи стає помітним світ давнини. Яки��, в цілому, мало чим відрізняється від більш близької до нас цивілізації. Здається, 2 тисячі років - прогрес мав би сягнути неосяжних висот. Але у римлян вже є й обладунки з металу, й вишитий одяг, й полювання, й цирк, й спортивні змагання. Якщо так читати, то мало чим відрізняється від, наприклад, середньовіччя. А у соціальному плані, здається, людство взагалі топчеться на місці. Усі емоції, переживання та прагнення героїв зрозумілі й сучасній людині.
А от не сподобалось мені те, що автор вбив яскраву, цікаву, добре розкриту героїню - Дідону, тоді як, вочевидь, Еней мав побратися з Лавінією, яка... ну... відсутня у тексті. Дідона вийшла живою, вона приймала участь у сюжеті, мала незалежність, впливала на події. Тоді як Лавінія - просто функція. Це ніби нагорода для героя, остаточна супутниця його життя. Але вона навіть жодного слова не промовила. Мати Лавінії більше вплинула на події, ніж вона сама. До речі, як і Креуза. Перша Енеєва жінка, яку той мав кохати, з якою виховував сина. І вона чомусь теж у Вергілія вийшла млявішою та тьмянішою, ніж Дідона. Дивне рішення.
У підсумку, почитати про побут та соціум того часу - цікаво. Є навіть якась інтрига у епічності описів та подій. Але дуже складно продертися крізь гекзаметр.
3 notes
·
View notes